– Чао, бамбіно, – вітається. Говорить кілька фраз італійською. Блискає фарами.
– За цю радість в Італії заплатили 120 євро. У нас така іграшка коштує втричі дорожче, – каже 32-річний батько Назара, якого також звуть Назаром.
Уперше малий поїхав на Апеннінський півострів, коли мав два роки й три місяці.
– А що було робити? – розводить руками 23-річна Наталія Скрипка. – Тут роботи не знайти. 2004-го оформила документи й подалася до Італії з немовлям. Хату закрили на замок на два роки. У місті Читанова працювала у кількох сімей прибиральницею. Назарчика брала з собою. Поставлю сина на диван чи на підлогу, кину іграшок, щоб бавився, а сама швиденько прибираю. Коли виходила на роботу в суботу й неділю, то з малим лишався чоловік.
Хлопчик розказує, що в Італії йому найбільше подобалися величезні кавуни, бо вони солодкі й смачні, а також усілякі іграшки, особливо м’які. Дуже любив купатися в морі, гратися в піску. Захоплено спостерігав за поліціянтами, які регулярно курсували вулицями на мотоциклах. Казав, що як виросте, то буде поліцейським і носитиме таку ж гарну форму.
– Син швидко став говорити по-італійськи, прислухався до розмов дорослих, запам’ятовував слова, фрази, – розповідає Наталія. – За два роки майже перестав говорити українською, хоча ми з ним і спілкувалися по-нашому. Коли повернулися до Перечина, то людям казав, що вони неправильно говорять, треба так, як він – по-італійськи.
Скрипки жили у приватному будинку з матір’ю Назара, Вірою Василівною, та її чоловіком-італійцем.
– Мама працювала головним бухгалтером у районному Будинку культури. Отримувала мізерну заробітну плату, та й ту виплачували із великою затримкою, – розповідає Назар-старший. – 99-го мама звільнилася й поїхала ще з трьома перечинками до Італії на збір цитрусових. За три місяці заробила добрі гроші, вирішила там і надалі працювати. Знайшла роботу домогосподарки. Умовами проживання й оплатою праці була задоволена. Через банк частину грошей передавала на Закарпаття. Ці гроші ми використовували на продукти, оплату комунальних послуг.
Назарова мама працювала домогосподаркою в однієї жінки. Її брата Серафіно розбив параліч. Італійка запропонувала Вірі допомагати по господарству братові. Той був задоволений її роботою, хотів, аби вона залишилася в нього працювати, але в дружини були проблеми з документами. Аби їх вирішити, Серафіно запропонував мамі розписатися з ним. Мама погодилася. Доглядає за своїм паралізованим 67-річним чоловіком, за це їй держава платить по 600 євро щомісяця, – веде далі чоловік.
Назар Скрипка – дипломований зварювальник, закінчив Перечинське ПТУ. З 1996 до 2000 року їздив на заробітки до Чехії, де працював за спеціальністю. Відтак поїхав до Італії. Там також працював зварювальником. 2004-го до нього приїхала дружина з сином. Додому повернулися через два роки.
– За зароблені гроші купували продукти, одяг, іграшки синові. Повернулися додому й купили за 12 тисяч доларів стару хату при центральній дорозі. Правду сказати, купували не так хату, як місце під забудову. Збираємо гроші, аби звести власне житло, бо теперішня оселя – родинний будинок, який батьки спорудили 30 років тому, – ділиться планами господар сім’ї.
Наразі Назар Скрипка збирається на заробітки до Чехії. У цій країні 15 років працює його батько, має іншу сім’ю. Родина підтримує зв’язки, спілкується.
– Маю контракт на рік роботи у Чехії. Місяць тому подав документи до Консульства Чеської Республіки у Львові. Казали чекати місяць-два. В Україні ніде так заробити, – яку суму чоловік має за кордоном, не каже. Зауважує, що це неабиякі гроші: – Три місяці роботи там дозволяють мені рік спокійно жити дома. Тих грошей вистачить і на їжу, і на оплату комунальних та інших послуг, і на утримання сім’ї. Якби у Перечині влаштувався на роботу за спеціальністю, то отримував би тисячу гривень. Хіба це гроші сьогодні? Ми платимо тільки за світло, газ, телефон майже стільки. На опалення будинку іде багато газу, бо система застаріла. Чавунні батареї споживають багато газу, а тепла дають мало. Треба буде її повністю міняти.
Чоловік обурюється, що уряд дурить людей і все списує на світову фінансову кризу.
– В Україні зарплати на місці, а продукти й послуги дорожчають. За кордоном тепер навпаки: їжа дешевшає. Торік ми всі троє були в Італії. На одного чоловіка достатньо 80 євро у місяць. Кілограм натуральної свинячої вирізки коштує 4 євро. А фрукти там – копійки. До того ж за кордоном зовсім інше ставлення до людини. Один період я працював там нелегально, але почував себе людиною. В Україні майже все тримається на хабарах. На кожному кроці комусь треба щось дати, аби вирішити позитивно найменше питання. Така система принижує людину!
Запитую, чому не виїде з сім’єю за кордон на постійне місце проживання.
– Хоч там і добре, але додому тягне.