Українським політикам без домовленості не обійтися

Політичні ток-шоу на трьох телеканалах, викривальні матеріали в інтернет-виданнях і газетах, майже щоденні взаємозвинувачення в усіх ефірах новин демонструють нам одну об’єктивну реальність. За формою велика політика у нас стала справді публічною, але за змістом вона базується на тих же принципах кулуарності, які були нормами для радянського апарату і які нам перейшли у спадщину разом із носіями досвіду авторитарного державного уп­равління.

Тобто будь-яка елітарна група мислить лише в категоріях власного егоїстичного інтересу і врешті розраховує здобути неподільну владу після чергових виборів. Проте, оскільки таких практично рівнозначних груп у нас багато, то вони майже весь свій інтелектуальний, матеріальний, медійний, адміні­стра­тив­ний ресурс витрачають на взаємопоборювання без жодних шансів на кінцевий успіх. Іншими словами, вони шукають спосіб знищити одне одного, не досягши компромісу, а нейтральної, рівновіддаленої інституції всередині країни, яка би могла вирішувати такі суперечки, на кшталт Європейського суду, немає.

Відтак діяльність останнього демонструє нам на прикладі конфлікту України та Румунії, що кінцевим рішенням повністю не задоволена жодна зі сторін, але вони беззастережно його приймають, і на цьому конфлікт вичерпується. Власне, цим відрізняється реальна демократія від ідеалістичного авторитаризму, і саме тому нею послуговуються країни, які процвітають, а інші бігають по колу, шукаючи винних і прикриваючи власний егоїзм державними інтересами.

Поглиблюється українська проблема ще й тим, що внаслідок певної історичної традиції вона надто персоніфікована, що ще більше розпалює емоції, відвертає від суті й породжує ілюзії «просвітницької монархії», при якій можна все передбачити й прорахувати. Тому особисті конфлікти між Ющенком, Тимошенко і Януковичем перетворюються на предмет загальнодержавного обговорення, згуртовуючи навколо імені групи фанатів, бо так психологічно легше перекласти на когось відповідальність, а присягами у вірності чи образами прикрити власні непрофесіоналізм та некомпетентність.

То що ж насправді приховується за нескінченною боротьбою за владу, яка перманентно розпалюється протягом останнього десятиліття? У конкретних умовах вона уособлюється трьома вже згадуваними особами, що претендують на владу.

З іменем В. Януковича пов’язується класичний державний капіталізм, коли великі господарі є одночасно й ви­щими можновладцями. Ідеологом і основоположником такої системи в Україні свого часу виступив Л. Кучма, який уважав, що конкуренцію у світі можна витримати, лише спираючись на великі фінансово-промислові групи. Найбільш послідовно в сучасних умовах такі економічні погляди артикулює М. Азаров, котрий переконаний, що держава коштами бюджету й певними преферен­ціями повинна підтримувати великі під­приємства, в тім числі й приватні, які, своєю чергою, стануть локомотивами економіки й головними наповнювачами бюджету. За рахунок такої системи, справді, можна значно модернізувати вітчизняну промисловість і вийти на міжнародні ринки, що є безумовним благом для країни. Однак головним недоліком державного капіталізму є той, що він надто диференціює громадян за статусом і доходами, створюючи так звані соціальні страти, перехід між якими вельми утруднений. Іншими словами, як у відомій сентенції, син генерала завжди ставатиме генералом, а робітника – залишатиметься робітником. Така соціальна несправедливість та ізольованість обов’язково викликає громадянське напруження, кризи й вибухи без леґітимних можливостей їх подолання. Нещодавнім прикладом їх і стала Помаранчева революція, яка, втім, випустила пару, але не змінила систему.

З іменем другого електорального лідера – Ю. Тимошенко – пов’язали свої надії якраз ті, хто розчарувався в досягненнях Помаранчевої революції, але не в її ідеалах, а також нові олігархи, які не задоволені пануванням старих. Тобто значна частина суспільства і далі ще вірить у досягнення соціальної гармонії через силові методи – дотиснувши «неугодних» багатіїв, окремих із них посадити в тюрми, а інших «виховати», і таким чином вони поділяться статками з народом. Власне, ідеологія БЮТу це типова ідеологія соціалпопулізму, який ігнорує економічні й суспільні закони, а свої надії покладає на справедливого лідера й політичну волю. У конкретних українських реаліях Ю.Тимошекно взяла на озброєння проєвропей­ську риторику, здобувши таким чином симпатії на Заході країни, але, як показує практика, вона в будь-який момент може відмовитися від принципів заради іншої меркантильної вигоди. Головним недоліком такого підходу є брак самих принципів, які роблять систему надто аморфною, заохочуючи користолюбство й споживацтво у будь-яких його формах і на всіх рівнях. Ідеєю лідера тут є влада заради влади, проте саме суспільство, не маючи вищих цілей за інтереси лідера, приречене хитатися разом із «лінією партії». Досягти успіху ця система може лише в умовах, коли володіє значним сировинним ресурсом, за рахунок якого може покрити соціальний паразитизм. В інших випадках  ореол всемогутнього демагога швидко розвіюється, як це й відбувається при краху більшості афер.

Третім полюсом українського полі­тикуму залишається В. Ющенко. Символ «помаранчевих надій», він досить швидко втратив популярність серед тих, хто сподівався одним зусиллям перескочити з пострадянського суспільства у європейське, не змінюючи при цьому ні суспільних стосунків, ні власної психології. Такі ілюзії нагадують мрії учня, який бажає стати дорослим, не закінчуючи школи й не навчившись утримувати себе. Мовляв дорослість – це вік і можливість робити все, що заманеться без дозволу батьків, а не самодо­статність. Так і в нас люди твердо переконують самих себе, що можна працювати по-радянськи, а жити по-європей­ськи, вимагати соціальні гарантії і при цьому нехтувати громадянськими інтересами.

На сьогодні В. Ющенко зберігає за собою лише порівняно невелику нішу націонал-демократів і лібералів прагматиків, які, втім, також не можуть знайти спільної мови. Конкретно – це групи Кириленка й Балоги, але при цьому чинний Президент утратив підтримку і великого капіталу, і патерналістськи налаштованого електорату. У силу зазначених обставин В. Ющенко вже не сприймається як лідер, котрий може об’єднати групи різних інтересів, хоча на тлі інших політиків якраз він формулює найбільш фундаментальні й стратегічно значущі цілі. Такий шанс було втрачено після нехтування Універсалом національної єдності – більш-менш пристойної державної програми після цього ми не бачили. Це не означає, що В. Ющенко вичерпав себе як політик, радше, навпаки, його час іще не настав, проте в сучасних умовах його сприйняття суспіль­ством не відповідає його особистісному потенціалу.

Тому в громадськості, поки на рівні відчуттів, усе частіше виникає думка, що потрібні зовсім нові політики, над якими б не нависав тягар старих стереотипів і зв’язків, зобов’язань і розчарувань. У такому сенсі достатньо оптимістичним виглядає зростання електоральної ваги А. Яценюка, котрий якраз може стати об’єднувальною ланкою для більшості політичних груп. Причому най­ціннішим у цьому процесі може бути те, що на нього ставлять не ті, хто хоче від політики щось заробити, а, навпаки, ті, хто готовий у політику вкладати власний час і гроші, щоб створити загальноприйнятні правила гри. Однак великою небезпекою буде зробити з  молодого політика кумира з надією, що він щось вирішить без зусиль суспільства і тих, хто уособлює їхні інтереси. Тому тут знадобляться і господарський досвід В. Януковича та М. Азарова, енергія Ю. Тимошенко, професіоналізм В. Пинзеника, державна мудрість В. Ющенка. І без домовленостей груп цих інтересів, та й ряду інших, тут не обійтися.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати