Ужгород: Несвітле життя у бараку на колишній вулиці одного з ідеологів комунізму

Насправді барак, як називають цю споруду самі мешканці, числиться за адресою Грушевського, 23. Однак люди твердять, що його взагалі не існує, мовляв, чиновники міськради викреслили будинок із категорії аварійно-небезпечних, перетворивши на... квіткову клумбу чи алею. Нібито в генплані Ужгорода там ростуть квіти. Мабуть, засіялися вітром із сусідньої вулиці багатіїв. І тільки красномовна табличка з написом «вул. Енгельса» на потрісканій від часу стіні символізує марність надій на світле майбутнє.

Вітер у цій частині міста завжди сильний. Недавно, тижні три тому, звалив величезне дерево, що росло за кілька метрів від бараку. На щастя, віяло в інший бік, тож впало воно не на помешкання. А могла статися біда. Зрештою мешканці бараку й до того, що на них щось валиться, звикли. Раніше поряд із цим будинком стояв ще один такий, потім його знесли і збудували на тому місці величезний торгово-офісний центр. Під час будівництва стріла крану «випадково» зачепила споруду. Пробило неремонтований за пам’яті людей дах, у квартирах потріскалися стіни. Будівельники якось підлатали-підмазали покрівлю, і все забулося.

41-річний Йосип, який народився в цій будівлі, більше схожій на конюшню чи хлів, каже, що їй понад сто років: «Моя бабка теж народилася тут. А вона з 1914 року. Отже, барак у той час уже стояв. Судіть самі, скільки йому років».

Мешканці розповідають, що ці споруди задумувалися як конюшні. Потім їх переобладнали під казарми, а згодом, уже за відносно недавніх часів,– у гуртожиток м’ясокомбінату. У радянський період і вулиця мала відповідну назву – М’ясницька. Тільки з часом їй дали ім’я одного з ідеологів комунізму Фрідріха Енгельса, а ще пізніше – першого президента України.

Однак мінялися назви вулиці, керівники міста й начальство шостого ЖЕКу, якому підпорядковано барак, а життя його мешканців залишалося однаковим: без газу, водопостачання, каналізації, в декого й без світла. У будівлі живе півтора десятка сімей, половина – звичайні робітничі родини. «Жити по-людськи тут не можна. Вода на вулиці в колонці, гріємося пічками або камінами, їсти готуємо на газі з балону. Але дітися нікуди, то живемо тут», – зізнається пан Йосип. Щоправда, мій співрозмовник воду й каналізацію собі провів сам. Каже, купив дружині пральну машину, то треба було якось підвести воду.

Люди розповідають, що їм десятиліттями обіцяють нове житло. Мовляв, будинок знесуть, натомість дадуть нормальні квар­тири. Але в це вже ніхто не вірить. Кажуть, мешканцям сусіднього знесеного бараку, які мали приписку, квартири дали. А ті, хто не був приписаний, опинилися на вулиці. Натомість у їх помешкання за хабарі й, як мовиться, блат приписали всіляких чиновників та міліціонерів, котрі й отримали квартири. Кілька жильців бараку розповіли, що можна було переписатися в сусідній, коли стало відомо, що його будуть зносити, але за це запросили дуже великі гроші.

«Була навіть така ситуація, що до нас приїжджали круті кияни, запропонували кожній сім’ї по 60 тисяч доларів, аби ми могли купити собі двокімнатні квартири, – розповідає пан Йосип. – Звичайно, всі погодилися. Але коли бізнесмени звернулися в міськвиконком, від них запросили за цю землю більше, ніж ті були готові заплатити нам». Якщо перемножити 60 тисяч на 15 квартир, то вже маємо 900 тисяч доларів. Нічогенькі апетити у міської влади Ужгорода!

До речі, про барак на Грушевського не так давно писала львівська газета «Високий Замок». Її журналістові розповіли, що мешканців знесеного бараку виселяли...  беркутівці. Мовляв, приїхало близько шести уазиків із бійцями, озброєними автоматами. 15 сімей просто виштовхали на вулицю. А за кілька годин від будинку залишилися руїни. Майже всі вигнанці (ще й з маленькими діточками) змайстрували собі такий-сякий дах із картону, а згодом пішли по світу – хто куди. Ми такої історії не почули, хоч це не означає, що її не було... 

Цікаво ще одне. Будинок існує, порядні мешканці сплачують за електро­енергію (інших компослуг, як уже казали, тут нема), а чиновники відмовляються його визнавати. Принаймні приписати народжених дітей чи когось із подружжя в це житло нереально. Дружина й донька пана Йосипа зареєстровані в тещі. Інші мешканці теж прилаштували своїх чад, де могли.

«Тут ніколи не наведуть порядок, – каже мій співрозмовник. – Я влаштував собі більш-менш нормальні умови в квартирі, підремонтував свою частину даху, він у мене не тече, та й поки що живемо. У те, що нам дадуть нові квартири, не вірю. Та й узагалі ніхто не вірить. Якби поміняли покрівлю, то ще було б терпимо. А буде дуже сильний вітер – вона впаде. Її ніколи не лагодили, балки прогнили, у деяких кімнатах видно небо. Там уже й не живе ніхто, люди виїхали».

...Що тут скажеш? Таке воно, нинішнє життя. Несвітле, в «ірреальному» бараку, на колишній вулиці одного з ідеологів комунізму. Енгельс, напевно, плакав би...

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати