Львів’янка закохалася у закарпатське Чинадієво

— Я вважаю себе затятою мандрівницею. Мабуть, потяг до нових знайомств та вражень мені передався від батьків. Вони любили подорожувати стихійно. І в цьому був кайф. Їхали в одне місце, потрапляли — в інше. Експромт підсилює емоції! До того ж, у радянські часи, подорожуючи Україною, ти ніби вивільнявся з рабства й розумів, що є не «приходьком» на цій землі, а господарем. Нехай поки підпільно. Можна сказати, що тоді люди, особливо на західноукраїнських теренах так облаштовували своє життя, щоби жити поза владою.

Тепер, якщо ми сім’єю їдемо відпочивати, то обов’язково на авто: щоби дорогою мати можливість зупинитися там, де хочемо, і помолитися у котромусь монастирі при дорозі, посидіти в колибі чи прогулятися лісом. Від таких автомандрівок, навіть довготривалих, наприклад, у Крим, ніскільки не стомлююсь. Навпаки, калейдоскоп краєвидів за вікном надихає.

— Пані Ірино, пам’ятаєте той момент, коли ви сказали своїй сім’ї: «Гайда в мандри!»? До речі, у вас велика сім’я?

— У мене чоловік, двоє одружених дітей та двоє онуків. Живемо у мальовничій частині Львова — біля Винниківського лісу. Діти були ще зовсім малими, коли ми (я з чоловіком) з ними ходили туди і вибиралися на Чортову скелю, звідкіля відкривається прекрасна панорама. Разом ходили за ягодами та грибами. Разом ліпили снігову бабу, чіпляючи їй незграбні руки з гілок. Разом вивчали природознавство, як тепер модно казати, наживо. Щастя... Воно зовсім поруч. І зараз раз по раз від суєти тікаємо в ліс.

Для мене подорожі — наочне вивчення історії своєї країни! А воно, фактично, починається із вивчення історії рідного краю, хоча б тих же традицій (навіть приготування куті чи випікання паски), що побутують у регіоні. На мою думку, первісний, правдивий дух київських русичів, козаків чи опришків, українських шляхтичів та аристократів можна відчути саме у селах, селищах і містечках. Адже всі мегаполіси, в принципі, між собою схожі. Й українські «родзинки» в них певною мірою трансформовано.

Гадаю, у моїх дітей захоплення мандрами почалося, коли вони стали «досліджувати» все те, поблизу чого жили: спершу — ліс, потім — Львів, потім — Львівщина, далі — Західна Україна, а відтак — і вся Україна!

— А який з останніх маршрутів запам’ятався настільки, що його ви хотіли би порекомендувати друзям?

— Це селище Чинадієво Мукачівського району Закарпатської області. Оскільки багато моїх друзів вже там відпочивало, то я раджу цим маршрутом скористатися читачам «Дня». У Чинадієво, яке з 1214-го і по 1944-й, називалося Сент-Мікулаш, тобто, Святий Миколай, є де зупинитися: діють два приватні готелі, санаторій «Синяк» і розвинений зелений туризм. Це — край дивовижної краси! Яке там п’янке повітря! А гори! Піднімаєшся на вершину котроїсь і здається, що стаєш на розмову із Всевишнім. Недарма старі люди кажуть, що в горах ближче до Бога. У Чинадієво навесні зацвітає сакура! (Враз пригадалася пісня Олега Скрипки «Сакури білий цвіт». — Ред.). Неподалік селища знаходиться водоспад Скакало. А у річці Латориця водиться форель! Перлинами Чинадієвого можна назвати середньовічний замок магната Перені (ХIV—XVI cтоліть) і палац барона Шенборна (ХІХ століття), а також греко-католицьку церкву, що колись була готичним костьолом. До речі, храмова споруда — єдина будівля, яка зберегла у цій місцевості ім’я Святого Миколая...

Із сім’єю зупиняємося у свого приятеля Володимира Сичова. У нього не дім, а, цілий фільварок (маєток. — Ред.): альтанки, розкидані по саду, гребля, баня... «Обкаймоване» ялицями та модринами подвір’я вимощене деревом, і ми влітку ходимо босоніж. Їжу господарі готують на дровах. О, якого багатого смаку може бути бограч, приготовлений на дровах! Коли його готують, Володимир з дружиною зазвичай співають старовинну пісню на місцевому діалекті. Здається, що все-таки з поміж трьох видів м’яса і розмаїття овочів основний інгредієнт — смак до життя!

Тамтешнішні люди настільки навчилися гармонійно жити з природою і дбайливо користуватися природними дарами, що, облаштувавши свій побут, зберегли її, фактично, недоторканою. Ось що цікаво. Здається, господарі навіть приручили диких звірів. Скажімо, у багатьох їжак «числиться» у господарці — йому щовечора залишають молоко, як і котові... А ближче до свята Чесного Хреста (27 вересня. — Ред.) на подвір’ях можна зустріти вужів, що гріються на осінньому сонці. Головне правило — їх не зачіпати. Вони самі втікають, коли відчувають наближення людини.

Знаєте, там, серед Карпатських гір, здається, я розумію, як жили наші пращури. І по-доброму їм заздрю. Я сама повертаюся звідти умиротворена і натхненна. Навіть мої стосунки з дітьми та чоловіком змінюються. Бо, очевидно, найважливіше — жити у згоді з собою. Я навіть написала вірш про це:

Яке це щастя — просто жити на землі,
Всміхатись людям, діточок любити,
Робити те, що до душі тобі,
Любити все і всіх любити.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати