На Закарпатті тихо помирає улюблене село туристів...

Василь Гарагонич раніше возив кіньми ліс у фірмі. Бувало, по п'ять разів горі горою треба було долати відстані. Щоб зараз отримувати мізерну пенсію. З першим снігом чоловік переїжджає до дітей.

— Там ся узимуву. А як зозуля уйде, та й я уйду на світ Божий! - сміється.
На подвір'ї Куциків пес Тарзан живе сам уже чотири роки. Не хоче покидати рідного обійстя. Віру Павлівну, яка тут було зосталася сама, доньки забрали в Ужгород. Але влітку привозять назад у село, щоб подихала рідним повітрям. Та й самі діти без Лікіцар не можуть.
Доньку Віри Павлівни теж назвали Вірою. Вона відкидає палицею опенька. Гриби ростуть просто у дворі. Навіть земля на цих обійстях здеградувала. А от люди тримаються з останніх сил. Ліс спустився до самих хат. Тому взимку сюди навідуються і звірі. Вони відчули, що тут живуть немічні люди, і полюють на курей та собак.

На прощання обмінюємося номерами телефонів. Та от подзвонити - не така вже й легка штука. Треба кілька разів «ритуально» обійти колодязь, щоб налаштуватися на потрібний сигнал.

Віра Куцик живе по вулиці Духновича, 9. А колись її вулиця була безіменною. Ніби ці новації й непогані. Та тільки Вірі довелося викласти 60 гривень, щоб внести зміни у документи.

Не інакше, як гірка іронія — іншу вулицю назвали Солов'їною. Назвали, коли вже тут людей майже не зосталося. Справді - одні тільки солов'ї. Та ще бабка Катерина Качур намагається якось ґаздувати.

А ось молода родина Шипів живе у центрі села. І собі раду дають, ще й іншим допомагають. Підвезуть — кому ліків, кому макаронів, кому хліба. У них є син Василько. Це єдина дитина на все село.

А школа стоїть пусткою. Гарна споруда, з міцним кам'яним підмурівком, який закладали вручну. Дах завалюється від дощів та снігів. Останнім лікіцарським учнем був 23-річний Женя, А розвалені хати знайдете тут на кожній вулиці.

Сільрада за п'ять кілометрів, у Туричках. Одна на всі «гуштаки» - довколишні села. Та не часто туди лікіцарці навідуються. Квитанції «за електрику» передають листоношею. Вдома хворіють, вдома вмирають...
Проте цвинтар тут не закинутий людьми. За ним так дбайливо доглядають, ніби за людським обійстям. Чи не на кожній сільській могилі вінки - навіть якщо це задовго до 1 листопада. Лікіцарці знають, що дякувати за це треба церківнику Олексі Бескиду. І цвинтар, і подвір'я храму тут чисте, як долоня.

Тутешня церковця зведена без єдиного цвяха у XVII столітті. Не так давно хотіли її «осучаснити» - перекрили бляхою. Потім отямилися, зірвали дах, замовили у старих майстрів шинґлі - дерев'яне критво. Заплатив за роботу киянин, який купив у Лікіцарах хату. Саме так, багато землі тут скупили приїжджі.

А ось за туристами тягнуться гори сміття. «Як можна обожнювати ці краєвиди і так зневажати землю - залишати стільки непо-трібу?» - дивуються селяни. Та ж бабця, яка заледве взимку з хати виходить, ще й тирсу після спиляних дров підмете.

Але туристів ваблять не тільки гори. А й ця дерев'яна мініатюра - церковця на п'ять лавиць. В неділю в ній ледь-ледь збереться п'ятеро людей. На Різдво, може, з'їдеться і більше. Це ж родинне свято, яке треба зустрічати вдома.

Але чи для багатьох Лікіцари й сьогодні залишилися домівкою?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати