— То скажіть, Антоне Федоровичу, ви справді праправнук 19-ї доньки Марії Терезії?
— Дев’ятнадцятої? Бідна Марія Терезія! Ні, я думав, що 16-ї, але точно не знаю, бо сам наш родовід не досліджую. А от у двоюрідного брата навіть на стіні висить розроблене ним генеалогічне дерево, за яким лінія моєї мами і справді походить від цісарської родини.
— Ваша мама чи її батьки мали якісь ознаки такого благородного походження?
— Ні, моя мама була зовсім звичайною домогосподаркою, котра виховувала мене із сестрою. А дід народився в тоді ще угорській Братиславі, приїхав на Закарпаття працювати в лісівництві, тут і познайомився з бабусею. Потім був бухгалтером у поміщика під Великими Лазами, жив сам, бо дружина його покинула, після чого переїхав до Ужгорода, де влаштувався бухгалтером в одному з банків. Я добре його пам’ятаю, бо прожив дідусь аж 86 років.
— А батько ваш також має відоме коріння?
— Наскільки я знаю, ні. Батька звали Ференц Трибус, він працював директором маргаринового заводу в Ужгороді. Після того, як безпартійного батька замінили на партійного слюсаря, котрий навіть писати не вмів, він перейшов працювати директором макаронного заводу. Але невдовзі захворів на рак легенів, що, в принципі, не дивно, бо курив аж занадто багато. Помер батько рано, у 1956 році, коли йому було всього 56 років.
— Ваш зять розповідав, що пана Ференца ще за чехів нагородили медаллю. За що?
— За те, що батько розробив сучасний герб Ужгорода, який ви навіть використовуєте на першій сторінці газети. Тоді міська управа оголосила конкурс на кращий герб міста, а позаяк батько непогано малював, то й розробив на основі старовинної печатки Ужгорода цю емблему з переплетеною виноградною лозою та звисаючими гронами. Я добре пам’ятаю, як він вечорами сидів над тією роботою, щось малював, потім викреслював. Але конкурс виграла саме його емблема, за що уряд нагородив батька бронзовою медаллю — вона і тепер зберігається у нашій родині. Власне, ця медаль існувала у двох примірниках — другу подарували тодішньому голові міської управи, але де вона зараз, мені невідомо.
— Ви народилися в Ужгороді?
— Так, у 1931 році. Навчався в гімназії, де нинішній хімфак, і вчителі у нас були такі суворі, що за найменшу провину били ну просто безжально! Російської чи української мови більшість із нас не знала взагалі. Навчання велося угорською (і в гімназії, і у звичайній угорській школі, де я навчався пізніше), що потім вилізло мені боком, бо після війни доводилося від початку вчитися російській, завчати букви й читати по складах “ма-ма”, “па-па” . Саме незнання російської й української мов (я їх ледве розумів) і спричинило те, що після року навчання я покинув художнє училище, до якого вступив по закінченні школи. Малювати мені дуже подобалося, до того ж моїми вчителями були такі відомі тепер митці, як Йосип Бокшай, Андрій Коцка, Шандор Петкі, Федір Манайло та ін. Але програма училища передбачала вивчення й загальних предметів, які я не міг опанувати, бо лекції читалися російською чи українською. А тоді сталося так, що студентів примусили взяти участь у спортивній першості училища. Я на ній усіх переміг, після чого фізрук сказав, що з моїми даними треба займатися спортом, і запросив на тренування спортивного товариства “Спартак”. Наступного дня я прийшов, і мені так сподобалася зібрана там компанія, що, не задумуючись, покинув навчання і став працювати.
— На яку ж роботу ви проміняли кар’єру художника?
— Ох, усього, що я робив, тепер і не згадаєш. При міській управі обміряв будинки, працював інструктором спортивного товариства “Іскра” та ще багато ким. Але то після служби в армії, яку проходив у спортивній роті у Львові. Як правило, працював я лише до обіду, а потім обов’язково відвідував тренування — з 1952 року офіційно став членом збірної товариства “Спартак”.
— Яким видом спорту займалися?
— Легкою атлетикою. У нас тоді ще не було бази для тренувань, тому колектив мусив власними силами готувати місце для занять. У тодішньому парку Горького недалеко від електростанції ми розрівняли від коренів дерев та каменю яйцеподібну 350-метрову доріжку — там і займалися. Пам’ятаю, труби електростанції тоді ще не мали фільтрів, тому з неба на нас постійно сипався чорний вугільний сніг (бувало, кинеш на землю курточку, а через півгодини її вже не видно під шаром попелу). Трохи згодом нам виділили будівлю в парку, де раніше, ще за чехів, розміщувався ресторан (його закрили, мотивуючи тим, що будівля перебуває в аварійному стані, а коли почали розбирати, то виявилося: чехи так добротно її побудували, що це зробити не так і легко). Ми те приміщення привели до ладу і там займалися. Я, наприклад, приходив туди щоденно десь о другій годині дня, а йшов уже після десятої вечора. Взимку тренування проходили в залі, де я піднімав штангу та робив інші вправи. Зі штангою почав займатися після того, як в армії наш керівник заявив, що справжній чоловік повинен піднімати 100 кілограмів ваги. Врешті я осилював 110 кілограмів, а для тренування ніг присідав 10 разів із вагою 150 кілограмів. Улітку ми бігали парком, оскільки бігових доріжок у місті не було. Там я врятував три людські життя.
— Розкажіть, будьте ласкаві, як це сталося.
— У ті часи залізнична колія проходила ще через сучасний транспортний міст біля басейну “Спартак”, тож аби вийти з парку в місто, потрібно було перейти колію. Одного разу, повертаючись з тренування, зупинивсь я перед колією, очікуючи поки проїде потяг. А поруч дядько стоїть, п’яненький трохи. Бачу, опускається він на коліна й починає повзти просто під поїзд, що до нас наближається, — самогубство задумав. Так я кинувся до нього і за ноги його р-раз, назад витягнув. Але дядько і не думав дякувати, а поліз мене бити. Тут уже й перелякані машиністи потяга підбігли, дуже мені дякували, а дядька кілька разів самі вдарили, аби в майбутньому мудрішим був. Після того, зустрічаючи мене в місті, той ховав очі й удавав, що не впізнає мене. А другий випадок стався, коли на якихось змаганнях у спортсмена, який кидав диск, той випадково вислизнув із рук і полетів прямо у глядачів. Бачу, що наближається він до маленької дівчинки на рівні її голови, підстрибую до неї і смикаю в бік. Утретє я врятував дівчину-спортсменку із Запоріжжя, котра, виходячи з потяга, знепритомніла і падала головою на бетонний перон. Я її підхопив, передав у карету “швидкої допомоги” — так лікарі запідозрили в неї тиф і дарма поголили бідолашній дівчині всю голову.
— А чому ви покинули спортивний клуб “Спартак”?
— Знаєте, мені тоді вже було 28 років, і я почав задумуватися над тим, що потрібно створити сім’ю. Постійно ж тренуючись, я за секундами бігав, а не за дівчатами, тобто часу на особисте життя зовсім не вистачало. А тут і роботу хорошу запропонували, тож став я столяром на меблевому комбінаті, працював там 32 роки. Уявіть собі: на 32 роки припинив заняття спортом, не бігав, навіть зарядку не робив. А все тому, що знайшов для себе нове захоплення — шахи. Але “Спартак” я не покидав, досі є його членом.
— Пам’ятаєте, хто навчив вас грати у шахи?
— Звичайно. Ми з батьками жили біля Будинку офіцерів, а сусідом у нас був один єврей, до котрого на вихідні постійно приходили друзі, з якими він любив грати у шахи. А я малий завжди сидів біля них і дивився. Тобто мене ніхто не вчив, якось так вийшло, що сам опанував цю гру. Після спорту шахи стали для мене своєрідною відрадою, я дуже любив грати в них із батьком моєї дружини — мабуть, саме так завоював його прихильність. Уже не скажу хто, але якось мені порадили задля вдосконалення навичок почати вивчати шахи зі спеціалізованих книжок — так я став збирати свою шахову бібліотеку, яка тепер, мабуть, є однією з найбільших на Закарпатті. Почав також виписувати спеціалізовані журнали: угорські, прибалтійські, російські, польські тощо. А тоді поступово мене перестала цікавити сама гра, бо захопився складанням шахових задач. Цим я займаюся вже багато років, здобув чимало премій і відзнак, публікуюся в багатьох серйозних журналах. Тепер складаю задачі пререважно зі своїм другом та однодумцем Валерієм Пленьковим, котрий колись викладав у нашому університеті.
— Але ж, наскільки я розумію, це дуже складно, бо для того, щоб не повторюватися, ви маєте знати всі шахові задачі, придумані до вас?
— Це справді складно, якщо працюєш для дійсно серйозних журналів із шахів. Там такі спеціалісти, котрі одразу скажуть, була вже така або навіть подібна задача надрукована у спеціалізованих виданнях чи ні. Але тепер нам дуже допомагає комп’ютер. За допомогою спеціальної програми розробляти шахові задачі стало трохи легше, тож довелося опанувати комп’ютер і працювати так.
— А розкажіть нам про родину, задля якої ви покинули спорт.
— Одруживсь я в 1960 році на чудовій жінці, росіянці Галині Тищенко. ЇЇ батько був військовий, як я вже розповідав, також дуже любив шахи. А Галина працювала інженером, навіть будувала нові будинки для біженців із Чорнобильської зони. У нас народилася донька Олена, з родиною котрої я нині й проживаю. Мій онук Олександр навчається в Кошице, буде композитором — він у нас дуже красивий і хороший хлопець. На жаль, три роки тому моя дружина померла. Це стало для мене дуже великим ударом, бо вона завжди була поряд і завжди мене підтримувала. А ще дуже пишалася тим, що я в пенсійному віці знову почав займатися спортом.
— Що вас до цього спонукало?
— Якось, уже вийшовши на пенсію, я звернув увагу на 50-літнього чоловіка, котрий щоранку бігав по Підзамковому парку. І подумав: а чому б і мені не згадати молодість та трохи не розім’ятися? Почав бігати, спочатку круг парком, потім два, перед тим зарядка — понахилятись, пострибати. А якось мене побачила відома в минулому спортсменка Алла Щетнікова, котра також займалася бігом і сказала мені, що з такою швидкістю, як у мене, можна на змаганнях виступати. Ми з Аллою подружилися і вирішили разом спробувати себе на всеукраїнській першості серед ветеранів у Києві. Я виступав як спринтер на стометрові забіги й переміг. Після цього їздив 10 років підряд і 10 разів ставав переможцем — це, до речі, всеукраїнський рекорд. Власне, переміг би і в 11-й раз (мав тоді чудову форму), якби дружина не захворіла і не покинула цей світ. Після того я вирішив, що не поїду більше на змагання. Тим паче, що вони все одно не оплачуюються, тож потрібно витрачати купу власних грошей.
— Ви як чемпіон країни їздили виступати за кордон?
— Лише один раз, у 1999 році. Ми з Аллою Щетніковою, котра також постійно перемагала у всеукраїнських змаганнях, поїхали на європейську легкоатлетичну першість ветеранів у Швейцарію. Грошей на поїздку нам не виділили, тож довелося знову витрачати власні (добре, що хоч частково нам допоміг тодішній міський голова С.Сембер). Пам’ятаю, ми з Аллою були вражені тим, наскільки впевнені та життєрадісні європейські ветерани. Ми на їхньому фоні виглядали дуже бідно, навіть у параді не взяли участь, бо соромилися своїх стареньких тренувальних костюмів. А який у них манеж! Такий би потрібно в Ужгороді побудувати, аби там і бігові доріжки були, і поле для метання диску, боротьби, настільного тенісу та ще купи речей. Там, у Швейцарії, ми і не мріяли, що станемо переможцями, але поставили собі завдання увійти до фіналу, тобто шістки найкращих. УУрешті, Алла стала четвертою, я теж фіналістом. Але в нашій країні наші успіхи нікого не вразили, бо спорт перестав бути потрібним.
— Але ж перемоги на всеукраїнській легкоатлетичній першості приносили вам якусь матеріальну винагороду?
— Ні, що ви! Бувало, що організатори навіть грамоти нам не видавали — тримали нас цілий день, а потім казали, що грошей на грамоти в них немає. Про медалі я вже не кажу. Ми з учасниками жартували, що могли би хоч кришки для консервування віднести в майстерню, аби там вибили “1”, “2”, “3”, і те було б приємно, але ні. Щоправда, в останні роки за перше місце мені, пам’ятаю, вже подарували кухонний комбайн, потім тренувальний костюм, ще щось. Словом, не приділяють спорту достатню увагу, не приділяють. От в Ужгороді треба обов’язково побудувати манеж, аби молодь не з пивом і цигарками гуляла, а спортом займалася. Тим більше, на Закарпатті така м’яка погода, що можна майже цілий рік займатися на вулиці.
— Правда, що ви в пам’ять про вашу дружину провели забіг з Перечина до Ужгорода?
— Так, хотів зробити це до її дня народження у квітні, але отримав травму і переніс задум на осінь. Готувався з перервами майже рік, бігав, тягнучи за собою прив’язану до талії автомобільну шину, набиту цеглою та камінням. І от минулої суботи друг відвіз мене до Перечина, сфотографував на фоні вивіски “Перечин” і поїхав, а я поволі побіг до міста. Зайняло це в мене 2 години 20 хвилин. Біля хімфаку мене чекали донька, зять, родина сестри дружини, друзі. Знаєте, кожен бігун на короткі дистанції мріє про марафон, от я і здійснив ще одну свою мрію.
— А в майбутньому плануєте ще брати участь у змаганнях?
— Мабуть, ні, не бачу в тому сенсу. Буду бігати лише для себе, аби підтримувати здоров’я. До речі, завдяки заняттям спорту я ніколи не хворію. Тому завжди маю сили для роботи (Антон Федорович працює вахтером на економічному факультеті УжНУ — ред.), відпочинку, занять шахами та улюбленим бігом.