Наслідки Голодомору для самоусвідомлення українців (ФІЛЬМ, доповнено)

Кадр із фільму Олеся Янчука "Голод-33"

ГОЛОДОМОР – класичний вид геноциду. І почався він із винищення української еліти. Цю тезу обґрунтував Рафаель Лемкін, автор терміну «геноцид». Завдяки його зусиллям щодо захисту прав людини, у 1948 році ООН ухвалила Конвенцію з унебезпечення й покарання злочинів геноциду, яка вступила в дію з січня 1951 року. Професор Лемкін, який укладав текст Конвенції із двома іншими експертами – професорами Доннедьє де Вабр і Пелла, вважав, що в майбутньому Радянському Союзові може бути пред’явлене звинувачення в геноциді за його дії в Україні в 1932-1933 роках. Сьогодні правозахисники стверджують, що Голодомор в Україні є злочином, саме геноцидом, і не має терміну давності. Але – не всі. Ще менше єдності експертів спостерігається у потрактуванні наслідків Голодомору для «постголодоморної» України. Одне з актуальних питань – наслідки Голодомору для самоідентифікації українців. З цієї тези, з цього місця нині слід розпочинати нову дискусію. Адже питання про наслідки Голодомору – геноциду, культурного геноциду українців для їх самоусвідомлення залишається відкритим.
«Сьогодні є багато історичних джерел, які описують всі аспекти сталінської примусової колективізації і його політику терору проти України. У випадку з Україною радянська верхівка мала дві мети, коли морила голодом українське селянство. Це було частиною ширшої політики, спрямованою на те, щоб придушити українську національну ідентичність і прагнення до самовизначеності. ... Розв’язанням національного питання в Україні повинні були стати масові вбивства голодом», – такі положення статті Президента України Віктора Ющенка «Голодомор», опубліковані рік тому в The Wall Street Journal, вказують на гостру і невирішену досі проблему наслідків Голодомору для самовизначення українців.
 
Про те, що в Україні голодом було знищено «мозок нації» писав Рафаель Лемкін, автор концепції геноциду. Окремі українські політологи і культурологи сьогодні і погоджуються, і не погоджуються з тим, що Голодомор мав далекосяжні висліди на українське майбутнє. Зокрема, на самосвідомість нових поколінь українців. Але розгорнутого обговорення цієї проблеми так і не відбулося. Натомість є розрізнені думки.
 
«Голодомор не був боротьбою з українством,» – заявив історик і політолог Кость Бондаренко в інтерв’ю «Львівській газеті». «Це не була боротьба з українством чи з українцями як нацією, це було намагання переформатувати село й радянський соціум із тим, щоб село перестало бути базою спротиву експериментам радянської влади», – наголосив політолог. А на запитання, чи не розділяє Голодомор націю, відповів: «Не Голодомор розділяє націю, а політики, які штучно спекулюють на питаннях Голодомору. На Сході й у Центрі України, де найбільше постраждали, завжди, навіть у радянські часи, зберігалася пам’ять про голод. Ця тема потребує людської пам’яті, але не піару на кістках. Щодо Віктора Ющенка, то, думаю, потрібно запровадити мораторій на те, щоб Президент узагалі ліз до історії».
 
Допоки фахівці не зведуть до «спільного знаменника» антагоністичні погляди на проблему, допоки саме суспільство не візьме участі в її обговоренні, це суспільство так і перебуватиме в стані «бродіння умів». Окрім того, великий вплив на засвоєння певних «істин» та істин без лапок і на формування громадської думки мають ЗМІ, які в Україні до питання впливу Голодомору на самосвідомість ставляться неоднозначно.
 
Назріла необхідність розставити крапки над «І»
 
Відторгнення частиною українського суспільства правди про Голодомор як геноцид вказує на існування історичних чи інших коренів такого несприйняття і впирається в проблему, яку можна окреслити за назвою книги письменника Володимира Яворівського – «Що ж ми за народ такий?»
 
Сталін множив жертви, насаджуючи режим. Штучно створений голод підтримувався блокадою: Україну піддавали ізоляції, звідти не надходила інформація, а дороги, якими голодні селяни йшли до міст у пошуках хліба, були перекриті. І ця трагедія відбулася в «житниці Європи». Але злочини сталінського режиму, в тому числі й виморені голодом – а це, за деякими даними, близько 10 мільйонів людей, «формально не вкладаються в прокрустове ложе злочинів геноциду, які підпадають під юрисдикцію міжнародного права», зазначає французький історик Ів Тернон. Взявши на озброєння «казуси» права, маніпулятори суспільною свідомістю роблять свою справу. Політики теж демонструють розбіжності у потрактуванні наслідків Голодомору, досягаючи своїх різномастних цілей, часто далеких від інтересів рідної країни.
 
«Вилучення позиції про політичні групи зі статті 2-ї Конвенції про геноцид дало змогу викреслити зі списку злочинів 10 мільйонів жертв сталінського режиму», – пише Ів Тернон. Геноцид, на думку вченого, завжди «розігрується трьома акторами: вбивця, жертва, свідок». Свідок – громадська думка. Ця думка підтримує моральні цінності, вимагає покарати винних. Але «громадською думкою можна маніпулювати», пише Ів Тернон у статті «Роздуми про геноцид». Реакція на геноцид багато в чому визначається засобами масової інформації, котрі можуть замовчувати злочин чи оприлюднювати його, применшувати чи поглиблювати його масштаби, а навіть вдаватися до дезінформації, приховувати й викривлювати інформацію.
 
Аналізуючи публікації, дотичні до теми культурного геноциду в окремих ЗМІ, неважко знайти підтвердження цим висновкам. Примітна публікація у «For Post. Новини Севастополя», підхоплена столичною газетою «2000» під назвою «Культурний геноцид» придумали на території України – сенсаційні одкровення відомого бельгійського юриста-міжнародника» (березень 2008). Йдеться про брифінг у Севастополі за участю юриста-міжнародника із Бельгії пана Скотта Кросбі. Іншим учасником був народний депутат України Вадим Колесниченко (Партія регіонів). Тема – «Порушення прав російськомовних громадян України. Погляд з Європи». Про культурний геноцид пан Кросбі сказав: «...це термін, який використовувся Рафаелем Лемкіним. Якби він народився сьогодні, він був би українцем... Він казав, що існує багато способів пригнічення нації. Один – всіх просто вбити. Другий – поступово всіх поглинути. Запереченням мови, культури і релігії відбувається форсована асиміляція в домінуючу групу». Жодного слова про те, що «культурний геноцид придумали в Україні». Підміна понять окремими журналістами, політиками, вченими в Україні – явище розповсюджене й безкарне. Подібних прикладів більш, ніж досить.
 
Фахівці, які досліджують сьогодні питання Голодомору в Україні, майже одностайні в тому, що визначення «культурний геноцид» теж належить Рафаелю Лемкіну, який вказував у своїх творах на різні способи розправи з нацією – від знищення її фізично до поступового поглинання мови, культури, релігії – тобто, до знищення остаточного.
 
Але теоретичні висліди на практиці часто впираються у несприйняття, відторгнення самої проблеми. Попри те, що Верховна Рада України ще 28 листопада 2006 року ухвалила Закон «Про Голодомор 1932-1933 років», за яким Голодомор визнається актом геноциду українського народу, а його публічне заперечення є протиправним, а також попри те, що Національна комісія зі зміцнення демократії і ствердження верховенства права вже цього року дійшла висновку, що злочини Голодомору підпадають цілковито під визначення геноциду, окреслене згаданою Конвенцією ООН, і в Україні, і в світі не всі сприйняли ці аргументи. Чому? На це питання ще необхідно знайти відповідь. Тому потреба його обговорення виглядає надзвичайно актуальною.
 
Пошуки самосвідомості: куди йдемо?
 
Українці ще недавно ідентифікували себе з «радянською батьківщиною», Друга світова війна «дала змогу людям ідентифікуватися на короткий час, потім знову настала уніфікація», коли «мой адрес – нє дом, і нє уліца, мой адрес – Совєтскій Союз», вважає доктор філософії, письменник, відомий правозахисник, колишній дисидент Євген Сверстюк. Ця думка – наскрізна у його виступі під час листопадової дискусії «Українська ідентичність 2020» у Києві. Ніхто з учасників не заперечив, але ніхто й не розвинув тему перетворення «радянської людини» в нову самоусвідомлену іпостась.
 
Політолог і культуролог Микола Рябчук якось висловив думку, що «у нас була кільканадцять років тому УРСР, вона після 1991 року перестала бути соціалістичною, але лишилася совєцькою. Нам двічі здавалося, що вона змінилася: в 1991році, після референдуму, і – після Помаранчевої революції На превеликий жаль, вона була і залишилася совєцькою».
 
Такий «спадок» неминуче мав вплив на формування нових українських еліт, роль яких у витоках і з’яві самоусвідомлення українців – незаперечна.
 
Після того, як голодом було виморено цвіт нації, носіїв культури, духовенство й селян – носіїв національного коду, історичні шанси на становлення українських еліт стали мінімальними. Відбулася «негативна селекція». До поголовного винищення українців голодом, знищення культури, мови, релігії додалося заселення України неукраїнцями, тривалий процес асиміляції. Саме на ґрунті, щедро засіяному жертвами Голодомору, ретельно культивувалася «уніфікація», про яку згадав Євген Сверстюк. Чи не тому нині маємо «абсолютно колоніальну, імперську еліту, яка успадкувала державу і далі нею урядує», за висловом Миколи Рябчука?
 
З чого починається самоусвідомлення українців сьогодні? З вивчення своєї історії, де ще так багато білих плям? Із вивчення рідної мови, культури, літератури, творення нових духових цінностей? «Якщо ви глянете на сотню найбагатших українців або на тисячу, або навіть на 10 тисяч найбагатших українців, то ви не знайдете там практично жодної людини, яка була б органічно україномовною, яка б розмовляла зі своїми дітьми, онуками по-українськи», – зазначає Микола Рябчук.
 
Навряд чи культуролог перебільшує... Мова, культура, духовність – усе після Голодомору в Україні творилося «постгеноцидним суспільством» (термін професора Джеймса Мейса, дослідника Голодомору). Духовно-емоційного катарсису досі не відбулося. Почасти його замінили численні художні твори та віднедавна – оприлюднені документи, де увиразнено і самі факти, і їх осмислення, демасковано аморальність тоталітарного світу, в якому жертви Голодомору – то жертви національної катастрофи, українського апокаліпсису. Але і белетристика Голодомору не поставила і не могла поставити всіх крапок над «і».
 
Потреба дискусії – актуальна
 
Нині, в час, коли від Голодомору нас віддаляє відстань у 75 літ, а зближують із ним його наслідки, яскраво видно, що цей злочин приніс і справді страшні «дивіденди» – термін Іва Тернона. «Наслідки геноциду можуть бути страшними, а сам злочин – приносити немалі «дивіденди»: «жертву позбавляють її землі, власності, культури, віри, самоусвідомлення, ідеології. Яким би не був характер цих втрат, вони – доконечні. Проблема розв’язана назавжди... Єдина альтернатива – рабство, оскільки громадська думка, схоже, до тепер примирювалася з моральними втратами. У тривалій перспективі геноцид вигідніший від рабовласництва, бо раб може колись вимагати свободи, а мрець – мовчить» – ця думка могла б стати однією з відправних тез майбутньої дискусії про наслідки Голодомору для самоідентифікації українців.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати