ГОЛОДОМОР. "У квітні на деревах з’явилося листя. І люди як накинулися на нього!.."

Зі свого так званого Спального, або Нового, району в центр міста я йду зазвичай Слов'янською набережною, аби зарядитися енергією Ужа, красою природи, освіжити в легенях повітря (з появою поряд автотраси міняти його вже не виходить). І час од часу тисну руку відомому історику, вченому Василю Делегану, котрий також звик прохо-джатися біля річки. «Тут щодня сидить налавичці бабка, яка пережила Голодомор 1932-1933 років. Добре було б зафіксувати її спогади. Адже ще через кілька років свідків цієї трагедії буде катастрофічно мало», - зауважив науковець . Так я познайомився з 87-річною ужгородською харків'янкою, або вже точніше харківською ужгородкою, Олександрою Кальницькою.

"А НАЩО ВАМ ВІДРО? І ТАК УСІ ДО ВЕСНИ ЗДОХНЕТЕ!" — ВІДПОВІВ ОДИН ІЗ БРИГАДИ

- Мій батько Амбросій мав від першої дружини п'ятеро дітей - Марусю, Гальку, Хвеньку, Василя; одна ж дівчинка рано вмерла, не знаю, як її й звати, - пригадує старенька. - А коли вмерла і перша дружина батька, то він женився на моїй уже немолодій мате-рі.Сонею її звали. Вони привели на світ ще трьох дітей - Верку, Женьку й мене. Я народилася в селі Крисині Богодухів-ського району Харківської області. Спочатку жили ми всі дев'ятеро у поганенькій хатці на бугрі, тато її так-сяк збудував, а навколо - ні клаптика землі, нічого. Тато з ранку й до пізнього вечора працював у совхозі (радгоспі. - Тут і далі в дужках примітки автора), тому рідко приходив додому, ночував у гуртожитку.

У 1932 годі (році) всіх почали насильно заганяти в колхози (колгоспи): які люди добровільно вступали, які - не хотіли, опиралися, а які - тікали в Харків, подалі. Адже приїжджали з району всякі керівники й наказували звозити в колхоз зерно, здавати увесь реманент - борони, сіялки, віялки... Я тоді мала була, пішов 12-й год, але все добре пригадую. Приміром, як на сходці (зборах) якийсь начальник пояснював людям, що в колхозі треба буде заробляти на хліб трудоднями.

«Ваші хати вже можуть бути й не потрібні: житимете й спатимете в бараках», - і таке казав. «А до церкви нас будете пускати?» - запитували бабки. «Аякже! У неділю буде вихідний, та й ходитимете собі молитися», - відповідав. А один престаренький дідо з бородою, як тепер його бачу. «А якщо вродить добре пшениця, то люди не встигнуть її зібрати, так і погниє. І що тоді будемо робити?» - «Дедушка, ви не хвилюйтеся: такого не буде! Учені вже винайшли зрошувальну систему: натиснеш на кнопку - ітиме дощ, а не натиснеш -то й не ітиме. Тому врожай завжди буде добрий»,-заспокоював начальник.

Апе одне говорилося - друге робилося. Восени бригада з кількох чоловік ходила по дворах і вимітала все - до єдиної картошини (картоплини), до єдиної квасолини або горошини. Звичайно, пюди, як могли, ховапи свої запаси на зиму - хто прикривав чимось, хто закопував. А що з того? Ота сволота скрізь рилася, та ще й мали такі півтораметрові шпички й тими шпичками пробивали все. Зайшли й до нас. Знайшли в коморі і забрали всю-всю картошку, причім таку малу, як голуб'яче яйце: того года врожай був плохий (поганий). «А чого ви й відро берете?» - запитую одного. «А воно вам потрібне?! І так до весни всі здохнете!» - сердито відрізав.

Потім прибігла наша сусідка й жалілася, що лишилася без квасолі. «Господи, якби знала, то хоч півбанки собі в пазуху заховала б»,- бідкалася. Одне слово, зиму ми ледве-ледве, перебули: кожен хтось десь щось знайшов, а то й випросив у сусідів, знайомих. І за п'ять кілометрів від Крисина, у Максимівці, залежалася на полі гора кукурудзи, яка поцвіла, погнила. Багато людей із нашого села ходили туди її красти, здебільшого вночі. І я собі з дорослими ходила: мати вже старою була, немічною, нездужала. Отак я принесу звідти зо 5 кілограмів кукурудзи, мати її підсушить, намеле, наварить супу або напече оладок та й якось живеться тиждень-два. Потім і ту кукурудзу прибрали. Настала весна - знову нема ніде вже нічого, нічогісінько. І що робити?

Куди йти? Може, красти? Але де, що і в кого, коли нічого ні в кого нема?!

«ЛЮДИ ВИЛОВИЛИ ВСІХ СОБАК І КІШОК»

- Одного разу 8 марта (березня) батько прийшов із совхоза й вирішив зняти скло зі здоровенної ікони, яка висіла в хаті, - продовжує Олексан-дра Кальницька. - «Дочко, понесеш це скло в колхоз, там воно нагодиться. А голова мусить щось дати в обмін», - попросив. Я й пішла. А то рання весна, все якраз розмерзало - де протоптана стежка, де ні. Та й узутися до пуття не мала в що: на правій нозі один черевик, на лівій - інший. Врешті я спотикнулася, впала й розбила скло. Руки в крові, плачу. А до колхоза залишалося близько. «Іду я туди. Що буде, те буде», - думаю. Прийшла. А там дівчата сиділи, писапи щось і: «Дитино, що стапося?» Я й розповіла. А голова Степан Денчик був дуже добрим чоловіком, Царство йому Небесне, і: «Цить, цить, цить! Не плач! Все буде добре!» Та й гукнув комірника. Далі дівчата принеспи десь 3 кілограми муки, маленьку хлібинку й чвертку олії. Удома так усі раділи: «Затірка буде! Затірка буде!» Мама наварила тієї затірки (своєрідні галушки), причім усім мало дала, аби не об'їлися, адже ми дуже голодні були.

Закінчився март, Знову ніде нічого. Тоді мама: «Сашунько, бери цю вишиту простиню, наволочки і неси бабі Ганні». То була татового брата жінка, котра й дала нам за ці речі два мішечки муки. «О слава Богу, слава Богу!» - раділа мати. З'їли згодом і те. Знову нема нічого. А то вже і на полях помалу сніг танув. Я й шукала там чи кукурудзу, чи картошини замерзлі, гнилі. Мати їх удома помне так, помне, зварить і виходив такий кисіль. І мусили то їсти. Через якийсь час уже й на по-пях все їстівне зникло. І ще одна сусідка допомагала нам картопляною шкаралупою. Мама її й смажипа, і варила - так усі й дихали якось. А в квітні на деревах з'явилося листя. І люди як накинулися на нього! Чухрали (натирали) його, додавали муки, замішували, качали та й на голій плиті пекли оладки. Так і ми дотягнули до мая (травня).

Знаєте, усім боязко було дивитися на себе в дзеркало: худющі - одна шкіра й кістки, а страшні - як мавпи. Щоправда, у нашій сім'ї ніхто не був опухлий. Але рідний брат по батькові Василь не пережив голодовку. Такий затятий був, що Боже сохрани! Постійно пив, нікого не слухав. От якось, ще взимку, пішов на завод по брагу. А ми його чекали, чекали - нема його і нема. Поки знайомий чоловік не повідомив матері, що лежить мертвий на обочині. Напився на голодний шлунок та й серце не витримало. Колхозники положили тіло на віз, повезпи на кладовище, викопали ямку трохи глибше, ніж на півметра, закидали землею та й усе. Тоді так швидко всіх хоронили.

Я не можу сказати, скільки людей вмерло тоді в Крисині, але багато, дуже багато. Часто бувало, що й по кілька днів лежали мертві на дорозі, нікому до того діла не було. Або іде опухлий чоловік чи жінка - страшно дивитися. Люди в селі всіх собак виловили, всіх кішок. Пригадую, що під час тієї зими вимерла одна велика родина: батько, мати і п'ятеро чи семеро дітей. Лише одна недорозвинена дівчина вижила- минулого року вмерла в Харкові. До слова, нині в Равликах (це місцина біля Крисина) десь із двохсот чоловік, які пережили ту голодовку, залишилося від сили 8.

Окремо можна говорити й про те, як узимку 33-го розкуркулювали людей, тобто тих, хто не хотів записуватися в колхоз. Жила неподалік нас одна сім'я в простій скромній хаті. В одній кімнаті під підлогою бігали миші, в другій - її й не було, лише гола" земля. Чоловік відмовився привести в колхоз пару своїх коней, віддати сільськогосподарський реманент. І що? Подружжя з дітьми вислали'6 Сибір...

«ГОЛОДОВКУ 1947-ГО Я НЕ ВІДЧУЛА»

- Ні-ні, людоїдства не було. Може, й була де, але в нашому селі - ні, -твердо зауважила Олександра Амбросі-ївна, повернувши розмову в попереднє русло. - У травні ж 1933-го голодовка в Крисині закінчилася. Тоді робота з'явилася в колхозі. Треба було буряки сіяти. І затірку давали двічі на день - на сніданок і на обід. Голова колхоза придумав для мене, малої, роботу - воду для жінок носити. «Питимуть чи не питимуть, а можна буде тобі 0,5 чи 0,75 трудодня писати, - сказав. - Вранці принесеш їм, посидиш, а після обіду й не виходь». Головне - свій черпак затірки (а це більше, ніж півкілограма) я діставала. До того ж і врожай 33-го був хороший. І керівництво колхозу виділяло достатньо пшениці, картошки. А перед війною взагалі стало добре. До речі, того доброго голову колхозу Степана Денчика спіткала трагічна судьба (доля). Німці повісили його привселюдно в Богодухові за те, що партизанив. Наші ж люди його і здали. Причім поліцаї привезли на страту і його жінку, і дочку. Жінка витримала, а дочка - збожеволіла...

«А в 1946 годі головний агроном району Орина Нестерівна забрала мене важити коло комбайнів. У яке село комбайни, туди і я. Годували нас там як на забій. А ще й мені начислили 8 пудів (пуд - близько 16,4 кг) пшениці, проса, ячменю. Тому я не відчула голодовку 1947 года, яка знову охопила села, правда, вже не така сильна», - згадує жінка. Мені цікаво було довідатися й про дальшу долю Олександри Кальницької. У 1948 році жінка народила сина Анатолія. Чоловік же кинув її. «Спочатку в Крисині було 5 кол-хозів. Потім, у 1952-му, їх об'єднали, а мене призначили бригадиром. Так я й пропрацювала ЗО годів - до пенсії. У 1995-му зламала ногу і три місяці пролежала на витягуванні. Племінник доглядав за мною. А з 1997-го живу в Ужгороді у сина. Відтоді й люблю сидіти на Слов'янській набережній», - саме так ми й закінчили розмову.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати