Закарпаття: Хто був першим лікарем у Великому Березному?

Михайло Качалаба.

Після Віденського арбітражу 7 листопада 1938 року, згідно з яким південна частина Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево та Берегово була приєднана до Угорщини, Березнянщина опинилися без лікаря. Уряд Карпатської України в Хусті направив туди 30-річного лікаря Михайла Качалубу з дорученням організувати там окружну лікарню.
Не зважаючи на молодість, у Михайла Качалуби був за плечима солідний лікарський досвід. Він народився 7 листопада 1908 року в Романовому Селі на Тернопільщині в багатодітній селянській сім’ї. Лікарську освіту здобув на медичному факультеті Женевського університету (1929-1935). Там же після дворічної практики в університетській клініці та інших медичних закладах у 1937 році захистив докторську дисертацію і з дипломом доктора медицини (MUDr.) працював сільським лікарем в гірській місцевості Еволен та на інших місцях Швейцарії.
Внаслідок Мюнхенської угоди 1938 року М. Качалуба разом з дружиною Луйзою (швейцаркою, яка, вийшовши заміж за чужинця,  втратила швейцарське громадянство) та двома малими дітьми, змушений був покинути країну. Після короткого перебування в Братиславі (де він займав посаду лікаря Української торговельної академії, переведений був  із Мукачева) він запропонував свої сили новоствореній Карпато-українській державі.
Та закарпатська „ідилія” М. Качалуби тривала не довго. Після окупації Карпатської України угорськими військами в березні 1939 року він змушений був покинути Великий Березний.
Емігрантська доля завела його у містечко Дольний Кубін в середній Словаччині, де він 20 років працював окружним лікарем. Під час війни йому довелось лікувати і радянських та словацьких партизанів, які діяли в цьому регіоні. Не зважаючи на те, каральні органи Червоної армії його негайно після визволення Дольного Кубіна арештували. Лише втручання радянського командира партизанського загону (його колишнього пацієнта) врятувало його перед відправленням „на родину”, тобто в ҐУЛАҐ.
Та в грудні 1953 року його арештували знов, на цей раз чехословацькі органи безпеки і повних 365 днів протримали в слідчій тюрмі. За зв’язки з бандерівцями, високими представниками католицької церкви, надуманий шпіонаж та інші „гріхи” М. Качалубу тричі судили. Врешті-решт, Найвищий суд в Празі знизив йому кару з п’ятьох на два роки, з яких один рік підлягав амністії, а однорічне перебування в слідчій тюрмі зараховувалося до вироку суду. М. Качалуба був випущений на волю, однак не реабілітований. Він і надалі вважався „політичним злочинцем”. З посади лікаря його понизили до санітара. Пізніше, на підставі відкликання до найвищих органів, його поновили на посаді лікаря туберкульозного диспансера, однак він весь час був під суворим наглядом таємної поліції.
У 1962 р. М. Качалуба разом з сім’єю, поповненою ще двома дітьми, переселився „ближче до своїх” – в обласне місто Кошиці, де займав ту саму посаду – пост фтизеолога туберкульозного відділу державної лікарні.
Влітку 1963 року здійснилася давня мрія М. Качалуби. Після 32-річної перерви державні органи дозволили йому відвідати сестер і брата на Тернопільщині (батьки вже не жили). Він був приголомшений розповідями найближчих родичів про їх перебування в таборах ҐУЛАҐу в Сибіру та соціальною нерівністю, яку бачив на кожному кроці. З Тернополя він разом із сином  полетів на три дні до Києва, де їх зачарували архітектурні пам’ятки, але глибоко розчарувала... русифікація столиці.
В середині серпня 1968 р. М. Качалуба вирушив власною машиною в свою другу подорож на Україну. На цей раз з дружиною і сином. Всіх їх здивувало величезне скупчення військ і бойової техніки на кордоні з радянського боку. В Тернополі офіційне радіо повідомляло, що Чехословаччина вже окупована німецькими військами і ніби священним обов’язком Радянської армії є піти на допомогу братньому чехословацькому трудовому народові. Було ясно, що окупація Чехословаччини радянськими військами неминуча, тому зараз же наступного дня всі троє повернулися додому. Через пару днів – 21 серпня 1968 року вся країна була окупована військами Варшавського договору, які силою придушили демократичні процеси в країні і запровадили тоталітарний режим найгрубішого зерна. Можна було не сумніватися, що жертвою т.зв. „нормалізації” стане і Михайло Качалуба, який ніколи не таївся своїми антирадянськими,  „націоналістичними” і „контрреволюційними” поглядами і який вже двічі спробував „гуманність” чехословацьких в’язниць. Втретє він вже не хотів потрапити туди.
29 серпня, тобто через тиждень після окупації Чехословаччини, сім’я Качалубів поклала у дві машини найнеобхідніші речі і вибралася у „літній відпочинок” в Австрію. У Відні вони налагодили контакти з швейцарською амбасадою і вже 3 вересня 1968 р. вступили на територію Швейцарії. Вже через тиждень М. Качалуба одержав місце асистента у клініці  м. Клярен, а 1 січня 1969 року він там відкрив приватну лікарську амбулянцію, в якій працював до відходу на пенсію 1986 року  спочатку з дружиною, пізніше із сином Михайлом.
Лікарська праця в Клярен-Монтреу була для М. Качалуби надзвичайно вимогливою. Він починав працювати о сьомій годині ранку і закінчував о 16-ій. Та дуже часто його кликали до хворих і поза робочим часом, не раз і вночі. Крім того, він був відповідальним лікарем трьох старечих домів. Та М. Качалуба не занедбував ні громадську роботу, будучи активним членом Об’єднання українців Швейцарії. По вечорах і ночами він писав вірші та статті до часописів української еміграції: „Українське слово” (Париж), „Християнський голос” (Мюнхен), „Новий шлях” (Торонто), „Дзвони” (Дейтройт) та інших.
Весь час він підвищував і свою лікарську освіту. В 1988 р. він брав участь у Другому світовому конгресі українських лікарів у Відні, де його за довгорічну роботу на полі лікарської освіти було нагороджено „Почесною грамотою”.
М. Качалуба був членом міжнародної письменницької організації „Пен-Клуб”, членом Українсько-Канадійської письменницької асоціації „Слово” (1982 р.) та першим почесним членом Спілки українських письменників Словаччини (1992).
В одному з останніх листів до мене (від 2 лютого 1993 р.) він прислав мені кілька рукописних віршів з допискою: „Посилаю Вам деякі ще не друковані вірші. Маю їх багато, але треба упорядкувати. Пишу Вам рукою, бо це ніч. Не хочу людей будити”.
Через три тижні в листі до мене від 23 лютого 1993 р. він, між іншим, зауважив: „Це дуже мило. Щиро дякую за листа. Відповідаю негайно, бо в мойому віці – все може статися. Наперед щиро дякую за турботи стосовно мого ювілею. Я людина скромна й не знаю, чи собі на це заслужив”. Автор мав на увазі 85-ліття від свого народження, яке я хотів відзначити ювілейною статтею.
Михайло Качалуба помер 7 квітня 1993 року в лікарні м. Лозана. Похоронено його на цвинтарі в Клярені, де він прожив останніх 20 років.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати