Ніна Циганкова: "Я боялася, що каска впаде з моєї голови і мене вб’ють"

...Проходячи черговим виставковим залом, почула слова гіда, що один із експонатів — каска — приїхав сюди із Західної України, з далекого Ужгорода. А подарувала його музею гвардії військовий фельдшер Ніна Соколовська-Циганкова, уродженка м.Липецьк Воронезької області, котра після війни залишилася жити й працювати на Закарпатті.
Саме тут, під Сталінградом, у 1942 році 17-річна дівчина, закінчивши медичний технікум, отримала бойове хрещення і першу нагороду — медаль "За оборону Сталінграда".
По приїзді в Ужгород, на жаль, на зустріч з Ніною Михайлівною я спізнилася — після тяжкої й тривалої хвороби вона померла.
Однак не розповісти про неї все ж не змогла, її донька Наталія люб'язно погодилася надати для ознайомлення щоденники матері.
"Я, Ніна Соколовська-Циганкова як особистість утвердилася в Ужгороді, де стала жити й працювати після війни... За 35 років педагогічної роботи мені довелося навчати майже кожного другого ужгородця. Радію з того, коли бачу як виросли мої хлопчики й дівчатка..."
Гортаючи разом із Наталею пожовклі аркуші, ми знову пройшли бойовими стежками Ніни Циганкової. Є тут запис і про каску: "У серпні наша дивізія висадилася на березі Вол™. На світанку вступили в бій за Сталінград. Наш піхотний полк то відступав, то проривався
уперед. Атака йшла за атакою. Від численних бомбардувань здавалося, що горить вода. Ми виносили з поля бою поранених, тут же перев'язували їх, зупиняли кровотечу, намагаючись чимось полегшити страждання. А коли бій закінчився, я озирнулася і побачила, що на полі бою немає нікого, крім нас - санітарів та поранених. Наступного ранку ми окопалися на Ма-маєвому кургані. Чого найбільше боялася? Втратити каску. Вона була для мене завелика, і я боялася, що вона впаде з моєї голови. І тоді мене вб'ють..."
Далі були тяжкі дороги війни на Південно-Західному (1943 рік), Третьому Українському та Першому Білоруському (1944 рік) фронтах. При визволенні Білорусі в серпні 1944 року її було поранено, а після одужання продовжила Бойовий шлях. У період визволення Закарпаття — санінструктор 1672 винищувального протитанкового артилерійського полку (4 Український фронт). Закінчила службу в армії у липні 1946 року, в 152-му мінометному полку 128 стрілецькоїдивізії. На згадку про героїчну дівчину з Мамаєвого кургану родині залишилися її численні державні нагороди, серед яких чотири ордени: Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та II ст. та Богдана Хмельницького.
"27 жовтня 1944 року наш полк о 3-й ранку вступив в Ужгород. З боку Сторожниці були дуже сильні бої. Від Боздоша до теперішнього приміщення загальноосвітньої школи № 4, де розташовувався наш медсанбат, пролягала "дорога смерті". Усі розповідали про подвиг одного казаха, який з 15 пострілів зумів підбити, 13 "Тигрів". За це йому дали Героя Радянського Союзу.
Під час чергового бомбардування я помітила кількох словацьких дітей, які розгублено стояли на вулиці. Бідолашні не знали, що робити. Я заховала їх в одному з підвалів. Через 25 років вони мене знайшли:' І запросили приїхати до них у гості як почесного громадянина Словаччини" — згадувала Ніна Михайлівна.
— З татом мама також познайомилася на війні, — продовжує спогади донька. — Вони служили в одному полку. Олександр Циганков закінчив війну начальником штабу дивізії. У 1945 році в полку їх розписали, а офіційно шлюб узяли через рік в Ужгороді. Помер тато ще в 1982 році.
У 1947 році Ніна Циганкова вступила до Ужгородського університету на хімічний факультет. Медиком вона більше не хотіла бути, адже за час війни побачила стільки крові, страждань і горя, що вистачить не на одне життя.
Доведося Ніні Михайлівні побувати й на Курильських островах, куди чоловіка направили служити після закінчення академії. Коли повернулася в Ужгород, то до 1958 року працювала у вечірній школі № 2. Потім була головним інженером молокозаводу. Далі вчителювала у спецшколі для підлітків, що відбували покарання. Вона тоді розташовувалася на місці теперішнього спідчого ізолятора. А закінчила свій трудовий шлях Ніна Циганкова в ЗОНІ № 4, там, де відбулося перше знайомство з Ужгородом юної воєнфельдшера.
Розповідаючи про таких героїчних людей, як Ніна Соколовська-Циганкова, ми в черговий раз згадуємо тих, хто відійшов, й низько вклоняємося тим, хто ще живий, адже ці люди завоювали для нас мирне, спокійне життя.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати