Закарпаття: Життєва драма з-під Торунського перевалу

Коли здалося, що власний дім - мрія їх усього життя - вже от-от стане реальністю, знову виникали проблеми, і предмет бажань знову здавався недосяжним. їхня історія - доказ затертої, але справедливої думки, що світ не без добрих людей.
«НЕ ВСІ КЕРІВНИКИ МАЮТЬ СЕРЦЕ»
У родині Куранів 12 дітей. Двоє найстарших дочок вчаться в Ужгороді на філологічному факультеті, трирічні близнята а мамою вдома, а восьмеро дітей ходять до школи. На хлопців - а їх у родині семеро - мати особливо не може нарадуватися - помічники. Батько ж бо не завжди вдома, в гірському районі роботи мало, то глава сім'ї їздить на заробітки. Освіта агронома нині не надто потрібна, коли сільське господарство занепадає. От Віктор Васильович і їздить у Росію ліс рубати, а на плечах синів тримається вся чоловіча робота по хаті й ґаздівству.
Жінка одразу погодилася розповісти про своє життя, час од часу ледве стримуючи сльози. «Діти народжувалися й виростали, - розповідає, - у чужих стінах. І нині ми живемо у будинку мого вуйка - Федора Жаби. Тісно, незручно,
важко. Але, славити Бога, є дах над головою. Та й ми не сидимо, робимо, аби уже довести до пуття свій дім. Ми з чоловіком дуже хочемо побудувати хату, аби наші, як і людські, діти мали свій дім».
Тепер будинок, зведений і прикритий дахом, уже стоїть неподалік того помешкання, де нині живе родина. Але перш ніж його збудували, Куранам довелося багато натерпітися й від долі, і від людей. Спочатку роками ходили кабінетами районної і обласної влади, аби їм виділили землю, допомогли придбати матеріали. Врешті з допомогою Віктора Балоги, який тоді був губернатором, справа зрушила з місця, закипіла робота. Але коли Віктор Іванович переїхав до столиці, чиновники справу загальмували.
Розчарувавшись у владі і не сподіваючись на державу, чоловік із дружиною вирішили самі зводити будинок. Цілу зиму разом із старшими дітьми рубали в лісі дерева, стягали їх у видолинок, обробляли. «Сніги, - каже жінка, - були того року величезні, діти провалювалися по пояс, чоботи були повні снігу. І хворіли після того довго, але що було робити, мусили'сьме їх брати, самі б не встигли наготувати стільки дерева, скільки треба на хату».
Але тут знову все перевернулося. Чи не на другий день після того, як позвозили ліс, до Куранів прийшли з прокуратури. Дозволу рубати ліс родині ніхто не давав, тому їм почали погрожувати кримінальною справою. «На нас подали в суд, - витирає сльози Оксана Федорівна. - Священик казав, що заговорив за нас у районі, але треба було дати хабара, аби нам дали спокій і не судили. Усе дерево забрали. Я вже не знала, що робити. А далі - позичила гроші й поїхала в Київ до Віктора Івановича».
«Я ЗА НЬОГО ЩОДНЯ МОЛЮСЯ»
На той час Віктор Балога очолював Міністерство з надзвичайних ситуацій. Жінка дуже боялася, що він її не прийме або, якщо прийме, то не згадає.
Але міністр не тільки прийняв і згадав, а ще й купиз їй квитка додому й передав записку для своєї дружини, теж Оксани. Багатодітна мати приїхала в Мукачево, зустрілася з дружиною Віктора Ба-логи, передала ту записку. І та дала їй гроші, які треба було на дерево й цемент.
«Думаю, що Віктор Іванович іще й у район подзвонив, - продовжує жінка. - Бо коли я вернулася, то нас більше ніхто й разу не кивав. Я за нього щодня молюся, аби Бог йому і його дітям помагав усюди, де не Після допомоги Віктора Балоги стіни
будинку виросли швидко. А далі, здавалося, доля й зовсім змилувалася над цією сім'єю. Благодійний фонд «Розвиток України», який очолює дочка Президента України Віталіна Ющенко, виділив родині десятки тисяч гривень, потрібні на оздоблення й умеблювання будинку. Коли пані Оксана це почула, зразу згадала про Віктора Балогу, бо вона впевнена, що то він подбав про її сім'ю.
До зими за ці гроші можна було довести дім до пуття й уже в нього переселитися. Але раптово почалася наступна чорна смуга. Курани не можуть використати виділені їм кошти, бо вони на рахунку в «Промінвестбанку», який нині ледве тримається, щоб не луснути, грошей Куранам не видають. Банк не видає не те що вклади людей, а навіть кошти, виділені на соціальні програми.
«Я сім раз їздила в Ужгород, уже лиш на дорогу скільки грошей назичила, - розповідає Оксана Михайлівна. - А мені щоразу кажуть, що гроші дати не можуть. Та як не можуть, коли з фонду із Донецька мені дівочка телефонувала вже тричі й питала, чого ми не вибираємо гроші? Значить, вони є в тому «Промінвестбанку», лиш дати їх не хочуть. Казали, аби'м вибирала по тисячі гривень у день із банкомата в Міжгір'ї. А як мені дітей малих щодень лишати? Та й далеко у район їздити, накладно».
Що тут скажеш? Непроста доля в цієї родини. Звісно, гроші, які нині заморожені в банку, люди таки отримають. Але не відомо коли. Значить, ще один Новий рік родині, мабуть, доведеться зустрічати в чужій хаті.
Коли ми прощалися, Оксана Ми-хайлівна, соромлячись зізналася, що не знає, коли у Віктора Балоги день народження. Каже, кожного Різдва і Великодня відправляє йому «есемески», вітає зі святами, а хотіла би й на день народження. «Не ганьблюся сказати, що цей чоловік нас урятував, - завершуємо розмову вже біля нового будинку. - Діти так і кажуть - «наш Віктор Іванович», і щоразу біжать до тепевізора, коли його показують. Най йому Бог дасть здоров’я за його добре серце».

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати