Чи стане Закарпаття безбар’єрним?

«Часто керівники установ вважають, якщо в них є пандус, то програма «Безбар’єрне Закарпаття» виконана, – розмірковує Василина Михайлівна. – Але доступ інвалідів до об’єктів визначається не лише наявністю пандусів. Тому ми намагаємося ламати таку усталену думку».
Напередодні нашої розмови із Василиною Марко група, яка моніторить область, якраз навідалася на залізничний вокзал в обласному центрі. Незважаючи на всі зручності тут для здорових людей, інвалід, на жаль, не має можливості зробити навіть найелементарнішу річ – придбати квиток на потяг. Адже каси розташовані дуже високо. Немає на залізниці й телефонного автомату, яким би змогли скористатися люди з обмеженими фізичними можливостями. Втім, керівництво дослухалося до думки Василини Марко й Олександра Сухана й пообіцяло вже найближчим часом усунути всі недоліки. Натомість потішило групу з моніторингу те, що попри незручності, інваліди мають змогу скористатися на залізниці кімнатами для відпочинку, зручними пандусами, полегшеними підземними переходами. Але, на жаль, на решті залізничних вокзалів області ситуація не дуже втішна.
Проблемою номер один для Ужгорода є й наявність у місті туалетів, якими могли б скористатися не тільки здорові, але й хворі люди. Єдина вбиральня, яка функціонує на площі Шандора Петефі, не облаштована елементарними спусками для візків.
На жаль, досі в обласному центрі триває встановлення пандусів при багатьох установах без дотримання елементарних норм (без поручнів, під високим кутом тощо). Та чи не найбільше обурення і подив викликало споглядання пандуса на одній із державних організацій, який вів прямісінько... у стіну.
«Що вже казати за решту установ, – веде далі Василина Марко, – якщо у самій Ужгородській міській раді досі не встановлено ні пандуса, ні ліфта. Виходить, що інвалідам на прийом у мерію – зась».
Що стосується решти регіонів краю, то в різних районах поставилися до проблеми безбар’єрності по-різному. «Так, – каже Василина Михайлівна, – навесні ми побували у Великоберезнянському районі й зробили зауваження, що в будівлі райради і адміністрації немає навіть пандусу. За кілька тижнів його було встановлено. Але, у тій же Свалявській міськраді досі не прийняли наше побажання до уваги».
Та все ж таки найбільше непокоїть ситуація в селах. Для сільських інвалідів інтегруватися у суспільство взагалі важко. Тут постає проблема наявності телефонного зв’язку (переважно у віддалених гірських селах), транспортного забезпечення, зручних доріг.
«Наприклад, у селі Люта Великоберезнянського району живе жінка, яка пересувається на візку, – продовжує Василина Марко. – На жаль, вона не має змоги навіть подолати шлях від свого будинку до автобусної зупинки через відсутність дорожнього покриття. Хоча місцева влада й пообіцяла вирішити проблему за кілька тижнів, минуло кілька місяців, а віз і нині там».
Натомість потішили групу з моніторингу Міжгірський, Виноградівський райони, міста Мукачево, Чоп, Берегово. За словами Василини Марко, у цих регіонах та містах місцева влада докладає доволі багато зусиль, щоб полегшити інвалідам пересування та користування об’єктами житлового та міського господарства. А якщо і є якісь зауваження – там справно усе виправляють.
Виходить, резюмує Василина Михайлівна, питання подолання бар’єрів вирішується на рівні бажання керівника тієї чи іншої структури.
До слова, у грудні група з моніторингу планує підвести підсумки своєї роботи. Втім, головне, щоб зауваження, які були зроблені керівникам районів і міст, ті все-таки взяли до уваги і доклали зусиль, аби Закарпаття справді стало безбар’єрним.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати