Генріх Бандровський: "Більшість людей не витримує випробування владою"

"27 РОКІВ У ЛЬВОВІ І 26 НА ЗАКАРПАТТІ..."

— Генріху Йосиповичу, у Вас польські ім’я та прізвище, та родом ви з Кіровоградщини. У цих краях багато поляків?

— Звичайно, адже Польща довго окуповувала Правобережну Україну. Ще донедавна і церковна віра в цих краях була католицькою. Однак нині я не маю жодних зв’язків із Польщею. Пригадую, був у Львові письменник — Бандрівський, так він прийшов до мене, приніс своє генеалогічне древо і показує : “Генріху Йосиповичу, ось ваша гілочка”, хотів, напевно, таким чином пригорнути мене до Польщі.

— Цікаво, чи бува ваш переїзд до Львова не був пов’язаний із польським корінням?

— Ні. У 1953 році я вперше приїхав до Львова й довго там обживався... Уже в 1964-му я став першим секретарем Львівського міському партії й пробув на цій посаді 16 років. У мене зі Львовом пов’язана велика частина життя. Взагалі, я можу його поділити на два етапи: 27 років у Львові й 26 на Закарпатті.

— Про ваше переведення в наш край побутує кілька протилежних чуток. Одні кажуть, що вищому керівництву не сподобалося, що ви дали добро на поховання Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі у Львові, інші — що ви були протеже М.Суслова...

— А ще говорили, що моя дружина — сестра жінки Щербицького (сміється — Авт.). Насправді не було ніякого протегування. Дійсно, історія із похованням Івасюка десь відобразилася на моїй кар’єрі. Коли його тіло знайшли у лісі під Львовом, то виникло питання про поховання, водночас, як відомо, самовбивць на кладовищі не ховають. У той час, першого секретаря Львівського обкому партії не було на місці, а другий секретар зателефонував мені: “Що думаєте, як будемо його ховати?” Я кажу : “Ви мене не питайте. Або кажіть, що маю робити, або я вирішую сам”. І вирішив, що Івасюка потрібно поховати з усіма почестями. Я завжди мав принциповий характер. Пригадую, як один представник ЦК сказав: “Якби у Бандровського не був такий характер, то ми б його давно вже кудись висунули”.
Причиною ж мого призначення, гадаю, стала випадковість. В час, коли на Закарпатті звільнилася посада першого секретаря обкому, у Львові перебував Щербицький. Я три дні показував йому місто. Ми познайомилися, він запам’ятав мене й, гадаю, це стало основною причиною мого переведення на Закарпаття. Тим паче, що на той час у мене були не найкращі стосунки із першим секретарем львівського обкому партії Добриком. Напевно, він побачив у мені конкурента.

ПІСТРЯЛОВО БУЛО ЧИСТОЇ ВОДИ ПІАРОМ"

— Як вас сприйняли на Закарпатті, адже відомо, що у нашому краї не дуже лояльні до керівників-чужаків?

— Можливо, і була якась неприязнь, але я її спочатку не відчував. Напевно, це моя помилка й прорахунок, адже я прийшов із відкритою душею й не думав про інтриги. Справа в тому, що після відставки Ільницького, на посаду першого секретаря обкому претендували відразу двоє — другий секретар Василь Ярошевець і голова виконкому Михайло Волощук. Кожен намагався у верхах проштовхнути свою кандидатуру, посилали представлення на одного та другого, однак їх відхилили.
З М.Волощуком на той час ми були знайомі, більш того, наша кар’єра розвивалася відносно паралельно. Коли я приїхав до Львова, він уже був другим секретарем Сталінського райкому комсомолу у Львові. Згодом його перевели на Закарпаття на посаду голови облвиконкому. Тоді він приїхав до мене й просив розповісти із чого йому починати роботу. Гадаю, він це розумно зробив. Я його кілька днів возив по Львову, розповідав що і як... Ніколи не думав, що між нами можуть виникнути протиріччя. Однак уже через рік спільної праці він прийшов до мене і попросився у відставку. Я кажу : “Чому? Колись ти казав, що тобі Ільницький заважає працювати. Нині ж тобі ніхто не ставить палки в колеса — працюй!”. Однак, через деякий період я вже й сам був змушений підняти питання про нього в Києві. У розмові із Олександром Ляшком я пояснив, що не маю до М.Волощука ніякої злості, однак нам важко працювати разом, запропонував забрати його у Київ на підвищення. Ляшко ж — ні-ні, нікуди ми його в Київ не візьмемо. Залишайте його в області.

— Конфлікт між вами та М. Волощуком набув публічності під час відомих подій навколо Пістрялівської РЛС. М.Волощук повісив «усіх собак» на вас, ви ж у свою чергу запевняєте, що саме він підписував наказ про розташування цього об’єкту в області...

— Коли я вийшов на пенсію, події навколо Пістрялівської РЛС були у самому розпалі. Взагалі на цій проблемі багато хто заробив собі політичний капітал, так і Волощук в одному із інтерв’ю сказав, що ніби-то я це все організував. Насправді ж ситуація була іншою. Як правило, серйозні питання завжди погоджувалися між першим секретарем та керівником виконкому. Аж тут до мене приходить один із працівників і каже: “Вам Волощук доповідав про те, що він підписав дозвіл на будівництво станції”. Я до Волощука: “Ти чому так поступив, невже не можна було порадитися?” У відповідь: ”А що, не маю права?” Хоча, я тоді не надав цьому великого значення. Бо, у принципі, і нині вважаю, що ця проблема не була варта того розголосу. Її організували, в тому числі і Волощук, виключно у політичних цілях. РЛС і нині працює на тій самій горі, і дерева там не сохнуть, і діти не вмирають, як кричала пані Деркач. Більше того, нині з того об’єкту ми б мали величезні гроші... Це вам не “Премікс”, десятки тон якого завезли у Берегово. То дійсно отрута. У Пістрялові ж усе було продумано. Натомість на цьому зробили політичні капітали. Як кажуть нині — це був чистої води піар.

"НЕ ЛЮДИ ПОВИННІ ЙТИ ДО ЗАВОДІВ, А ЗАВОДИ ДО ЛЮДЕЙ"

— Період вашого керування областю запам’ятався зведенням й інших важливих для краю об’єктів: “Юність”, “Драмтеатр”, “ПАДІЮН”, Ужгородська міська лікарня...

— Коли я приїхав на Закарпаття, то потрапив на прийом до голови ради міністрів УРСР Ляшка. Він почав мені загинати на пальцях: телестудія, драмтеатр, Палац піонерів, РБК, лікарня... Каже, виділяємо кошти, а вони не використовуються. Розпочали будівництво і ніяк не можуть закінчити. Чому? Бо таке було керівництво. Драмтеатр — Волощук своєю владою вирішив переробити проект — не на 600 місць, а на 960. А тепер уявіть як можна було це питання вирішити у бюрократичному Союзі? Усе застопорилося, і ніхто не будував. Районний будинок культури (нинішній кінотеатр “Доміон” — Авт.) раптово вирішили подовжити на 6 метрів. Знову потрібно було заново перезатверджувати план будівництва. Почали будувати палац піонерів, але ненадійно залили фундамент — рік стоїть, два — ніхто нічого не робить. Ми завершили всі ці довгобуди.
Спорткомплекс “Юність” вдалося побудувати без жодної копійки капіталовкладень, при повній забороні будівництва спортивних і культурних споруд — була така постанова ЦК КПРС. Еміл Попович будував, а я його прикривав. Так само власними силами побудували тенісні корти, а нині С.Ратушняк передає їх в оренду якомусь підприємцю, який дере оренду по 30 грн. за годину. Батьки якої дитини, що займається тенісом, можуть дозволити собі викласти такі гроші?

— Також за вашої каденції активно розвивалася і промисловість. Чого лише вартий завод “Електродвигун”. Наскільки мені відомо, у республіканського керівництва були великі плани щодо промислового розвитку Ужгорода...

— Після Львова я був песимістично настроєний щодо розвитку обласного центру. Тільки но я перебрався на Закарпаття, як мене почали закидувати листами мешканці прилеглих до Ужгорода сіл, мовляв, приєднали нас до міста, а нічого не роблять — немає водопроводу, газу тощо. Як виявилося, знайшлися люди, які вирішили, що Ужгород дуже маленький обласний центр. Зайнялися гігантоманією, мовляв, давайте будувати тут великі заводи. До речі, цієї ж помилки допустилася і нинішня влада. Я ще 10 років тому передбачав, що в Ужгороді та зоні біля Чопа обов’язково виникне дефіцит робочої сили. У мене була інша теорія — не люди повинні йти до заводів, а заводи до людей. За час мого керівництва в області було побудовано близько двохсот виробничих цехів при колгоспах.

"А ПИВО МОЖНА?"

— За десять років, що ви були в обласній владі змінилося чотири Генсеки: Брежнєв, Черненко, Андропов, Горбачов... На місцях відчувалася часта зміна керівництва країни?

— Не відчувалася, бо лідери були нездатні щось робити — частіше хворіли. Коли мене перевели на Закарпаття, то був такий порядок, що новопризначений перший секретар обкому повинен пройти співбесіду у першого секретаря ЦК КПРС. На той час це був Л.Брежнєв. Однак він хворів. Я кілька тижнів чекав, аж тут дзвінок із Москви — приїжджайте. Я їду, хоча й добре знаю, що даремно, адже Брежнєва на роботі немає. Мене прийняв Суслов. Сказав, що добре, що вас направляють із такого великого міста на кордон, там, мовляв, потрібно зміцнювати кадри. А після цього запитує: “Скажите, там от Ужгорода до границы далеко?” (сміється — Авт.)
Тому, єдине що відчувалося у зміні вищого керівництва, так це нічний дзвінок по ВЧ — ранком вам потрібно бути на пленумі ЦК. Я беру слухавку, викликаю: “Алло, три хрести!!!” (як розповів Генріх Йосипович, так за принципом найшвидшого галопу коня називали невідкладну справу — Авт.) Машиною до Львова, звідти у Москву, потім на похорони... Під час поховання Черненка я навіть чемодан із машини не виймав. Пішов на пленум, попрощався із Черненком і назад на літаку в Ужгород.

— Як ви сприйняли прихід до влади Горбачова, а згодом і запроваджену ним перебудову?

— Ви запитуєте як я сприйняв Горбачова, а мені в голові як я сприйняв Ющенка... Так само сподівався, що Горбачов — це панацея для країни. Хоча на пленумі ЦК зустрів друга — першого секретаря, а згодом голову облвиконкому Ростовської області. “Ти на пенсію не збираєшся?”, — запитує. “Ні, чого б це”, — відповідаю. “А я йду. Мені хлопці зі Ставрополля сказали, що Горбачов таких справ наробить, що незаздрісно буде нашій країні”...

— Горбачов можливо і рубав з плеча, але ж СРСР потрібна була реформа?

— Це з якого боку подивитися. Візьмімо для прикладу Китай. Радянський Союз реформувався і його не стало, а Китай залишився, росте і має вагоме слово у світі.
Звичайно, реформування було потрібне. Однак під час перебудови, окрім нормальних речей, робили багато дурниць. Взяти ту ж антиалкогольну епопею. Горбачов усе звалив на Лігачова, але ж затверджував цю програму він. Мене змусили тричі виступати на активі із антигорілчаною пропагандою. Розповідаю, що більше не можна пити горілки, починається безалкогольне життя. А тут хтось із залу : “А пиво можна?” Я відповідаю, що можна. Аж тут, через деякий час, приходить постанова, що пива теж не можна пити. Зустрічаю голову президії Грузії Гелашвіллі, а він мені каже: “Генріху Йосиповичу, якщо я не люблю помідори, то це означає, що вся Грузія не повинна їх їсти?!” А вже потім наступає Шеварднадзе: “Михайле Сергійовичу, ми в Грузії придумали безалкогольне вино”, — зал зривається аплодисментами. Ну хіба так можна?

ЧОМУ Я МАЮ БИТИСЯ, ЯКЩО ЦЕ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНО?

— Однак, процеси започатковані Горбачовим, стали незворотними. У 1990 році були проведені перші альтернативні вибори. Ви тоді програли їх Бігунцю. Але ж у вас була можливість піти на вибори по округу, де не було конкурента. Чому ви нею не скористалися?

— У мене було щире бажання з’ясувати справжні настрої людей. Коли після виборів я проаналізував результати, то на тих дільницях, де я був і виступав — за мене проголосували. Справа в тому, що нас дуже часто викликали в Москву на різні засідання, і я не мав можливості повноцінно вести кампанію. Згодом я подав у відставку з посади першого секретаря обкому партії. Зіграли роль і «підводні камені», про які я говорив на початку інтерв’ю. Я поїхав у Київ до Станіслава Гуренка. Кажу йому, що нині на нас усіх кидають критичні зауваження. І якщо потрібно, щоб ми працювали, то підтримайте нас, аби ми відчували, що зверху це комусь потрібно. А Гуренко: “Ми самі не знаємо що буде через півроку”. Повернувшись, я порадився із дружиною і вирішив подати у відставку. Переконаний, що при бажанні міг би залишитись на посаді. Однак мені вже було 60. Чому я маю битися, якщо це нікому не потрібно?

— Як ви сприйняли незалежність? Під час грудневого референдуму ви поставили галочку напроти “Так” чи “Проти” самостійності України?

— Звичайно, “За”. У мене і нині немає сумнівів, що Україна повинна бути незалежною, і вона буде нею. Це настільки об’єктивний процес — така держава, така нація! На жаль, нинішні керівники не виправдовують цього. Вони не бачать перспективи, живуть лише сьогоднішнім днем. Напередодні я дивився “Свободу слова” — виступала Юлія Тимошенко. Я в неї так вірив, так сподівався... Я завжди казав, що в житті людини існують два моменти випробування. Перший — випробування славою, другий — владою. Саме випробування владою, з моєї практики, переважна більшість людей не витримує...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати