"Я хочу Україну – українську" – Микола Савчук

З цим неординарним чоловіком нас доля звела ще в "Срібній Землі", а нині він постійний дописувач "Трибуни", але особливий. Його публікації до душі переважній більшості наших читачів, бо у листах люди часто згадують його прізвище, посилаються на нього і просять номер телефону чи адресу. І майже кожного цікавить хто ж він – Савчук, як і чим живе, над чим розмірковує. Ці питання вже давно цікавили і нас, тож ми вирішили поїхати на Рахівщину.
Ранковий Великий Бичків щойно налаштувався на трудовий день, коли ми під’їхали до вулиці, на якій живе Микола Савчук. Саме там, на розі двох доріг, ми й зустріли пана Миколу, що простував додому після ранкових справ. Охайний будинок, доглянуті подвір’я і город дихають незбагненним спокоєм, і огортає відчуття присутності порядного господаря. У робочій кімнаті найперше в око впали портрет Т.Шевченка і настільний прапор України та акуратно складені книжки, газети і чимало листів. Охайність Миколі Васильовичу прищеплювали змалку в сільській родині великобичківця Василя Савчука.
Тут він народився 23 лютого 1927 року, тут пішов до початкової горожанської школи, яку закінчив після окупації краю. До 1944 року у навчанні була перерва, бо 17-тирічний Микола разом із 300 великобичківцями пішов добровольцем у діючу Радянську Армію, звідки повернувся інвалідом. А після війни, з тими ж хлопцями, що воював, продовжив навчання. Пригадує, що в класі були учні різного віку: і молодші, і старші. Закінчивши школу, працював у сільській раді до 1953 року. Тим часом поступив на заочне відділення Коломийського учительського інституту і перейшов на вчительську роботу. Понад 30 років віддав навчанню і вихованню великобичківців, працюючи директором вечірньої школи. "Не легко було, – розповідає Микола Васильович, – навчання було обов’язковим, тож доводилося силоміць тягнути учнів до школи. А то вже були дорослі люди, що працювали на підприємствах. Нам тоді активно допомагала районна газета "Зоря Рахівщини". Я дописував систематично до газети, але в той час не можна було вільно висловлюватися, писали лише по завданню. Це нині можна виказати вголос наболіле"… На пенсію вийшов у 1996 році.
Нині з сумом згадує Микола Савчук пройдений шлях. Каже, що не було на його віку тих років, які б згадував з приємністю, з легкістю. Ні, він не нарікає на долю, але прикро, що його покоління народилося у той період, коли починалася війна, та, зрештою, вона триває і досі. "Мені було 12 років, коли здійснювалася окупація нашого краю Чехословаччиною. Уже в ті дитячі роки я бачив кров, страх, на наших очах вбивали односельців. З раннього віку ми важко працювали по господарству. Шкодую, бо наробив за життя чимало помилок і найголовніша, що пішов у добровольці – за каліцтвом, а вдома залишив стареньких батьків. Хоча порівнюючи, я напевно, був щасливчиком, бо повернувся з фронту. На щастя, у мене влучив снайпер і я не міг далі йти, на погибель чи на каліцтво. А інші втратили на фронті ноги, руки, стали каліками, хтось взагалі не повернувся. Отож хорошого не було.
І зараз нема…".
НАМ ЗАГРОЖУЄ ВТРАТА ДЕРЖАВНОСТІ?..
– От бачите, приклад сьогодення: стався паводок, постраждали п’ять областей. Але пройде час і люди вийдуть з цього – відбудують, відремонтують, загоять рани. Проте ми маємо іншу повінь. Уже сімнадцять років страждають двадцять п’ять областей – ціла країна. Нам загрожує втрата державності, хіба з нею може зрівнятися паводок. І ми за це постійно лаємо чиновників, звикли до того, що бюрократи завжди, ще за часів царату, були мерзотниками, вони дерли сім шкур, вони намагалися витягнути з людини все, що можна. Це залишилося у нас, як традиція, все дуже складно.
І, напевно, загроза втрати державності і криється у бюрократії. Вона у нас голодна. Вона не сита. Вона за роки звикла ставити умови бізнесу. Вона прагне жити за його рахунок. А чиновник – це велика людина і бюрократ, від нього багато залежить… У нас завжди була низька культура бюрократична і над усім стояли ленінські слова, що й кухарка може керувати державою. А тому у нас складається такий лад, що його не можна назвати ні капіталістичним, ні соціалістичним, де бізнес злитий з державними діячами. І в цій ситуації важливо, аби ми зуміли порвати ці зв’язки і зробити так, щоб у державі чиновник займався винятково своїми справами, не ліз не в свої ворота і були відділені гроші від влади і влада – від духовного життя.
А народ можна дурити довго. Тому що народ охоче звикає до цього. Найпростіший спосіб боротися з брехнею це звикнути до неї. Альтернатива – взагалі нікому не вірити. І так можна жити, але це нічим не краще за обдуреність. Коли люди не вірять нікому, немає солідарності в суспільстві.
Та навіть таке непевне суспільство Микола Васильович вважає найріднішою батьківщиною, яку ніколи б не поміняв. Навіть за найліпших обставин, якби випала нагода вибрати іншу, він знову ж таки вибрав би Україну, але – українську.
І це його аксіома, що неодноразово звучала із газетних шпальт.
САВЧУКОВА ГАЗЕТА,
так називають у Великому Бичкові "Трибуну".
Але чому саме "Трибуна" – стала трибуною для спілкування із земляками? –Та тому, що вона пише відкрито і правдиво та друкує обширні статті. Я дописував і в інші газети, але вони давали лише уривки. Інколи бувають випадки, що усім бажаючим у кіоску свіжого номера не вистачає, тоді газету купляють у Рахові.
Ми ніколи не думали, що нам удасться жити в країні, де є свобода слова… Хоча її важко утверджувати, за неї треба боротися. Ніколи й раніше так не було, щоб ви казали щось таке проти начальства та воно вас гладило б по голівці. Але нині в нас уже чогось домогтися можна. І домагаємося, наразі словом.
ЛЮДИНА-УНІКУМ
– Пан Микола наш місцевий інформаційний центр,– каже про свого односельця Володимир Йосипчук, учитель історії місцевої школи, голова районної організації крайового товариства "Просвіта". – Савчук – активний громадський діяч, є членом РУХу. Завжди іде до людей і має що сказати їм на сільських зібраннях чи то з приводу свята, чи з інших причин. До нього завжди заходять друзі, знайомі, односельці, при чому представники найрізноманітніших напрямків. Якщо раніше народ ішов за інформацією у бібліотеку, то зараз спокійно можна йти до Савчука. І коли б не заглянути, він завжди має свіжі новини, якими неодмінно радо поділиться. Він глибоко аналізує як місцеві, так і загальнодержавні події. Людина-унікум.
Але разом з тим він надзвичайно скромний. Особливо у селі чекають його публікації. Навіть можна відслідкувати таку тенденцію: якщо є Савчукова стаття, то "Трибуна" з продажу розходиться активніше.
Микола Савчук для Бичкова – велике щастя. Патріот, публіцист, має власну думку і тримається її. Пише відкрито, як підказує серце, і це радує, бо ми ніколи не думали, що нам удасться жити в країні, де є свобода слова…
ВІД АВТОРА:
Знайомлячись ближче із Миколою Савчуком – людиною минулого століття, і порівнюючи сьогодення, чи можемо ми говорити, що роки незалежності породили, так би мовити, нову людину? Навіть із тих людей, що виростали за роки радянської влади, які мають ще той вантаж досвіду. Вираз "нова людина" це, напевно, традиційний вираз, він іде від Євангелія… Новий Заповіт, новий час… Це все постійне. Але ми чомусь завжди чекаємо дива. Та чудес не буває. І не можна сподіватися, що прийдуть нові люди, яких не було досі. Не думаю, що це взагалі можливо. По-моєму, в основі своїй люди були добрі і залишаються добрими. Тому що ми жили в ситуації такого собі барака, всі звикли жити за державний кошт. Нас будили вранці, потім сніданок, обід, вечеря, одягали, що нам викинуть, що дадуть… Дають те й те, ми стаємо в чергу і беремо. Сьогодні, звичайно, все змінилося. Якість життя стала набагато вищою, не зважаючи на те, що з’явилися дуже бідні люди – не було раніше таких бідних. І ми кажемо, що це перехід. Безумовно, ми бачимо всі свої біди і можливі темні перспективи… Але впевнена, що ми зможемо перейти певний Рубікон, аби Україна стала українською, і в нас все буде, як у пісні – "все будет хорошо". І люди залишаться собою – людьми.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати