Ілля Ільчук, Ужгород: "Я не тільки прокурор…"

І сьогодні начальнику відділу захисту майнових, інших особистих прав і свобод громадян та інтересів держави прокуратури області Іллі ІЛЬЧУКУ виповняється 50 славних літ. З цієї нагоди наше інтерв”ю з ювіляром.
- Розпочнемо розмову, Ілля Михайловичу, із стандартного запитання. Де і коли ви народилися?
У неділю, 27 липня 1958 року в обід, під сливою.
- ???
Так, під справжньою сливою. У той час не так багато дітей у лікарнях народжувалися. Моя мама народила семеро дітей і тільки один з них народився у лікарні. Я п”ята дитина у сім”ї. Нас п”ять хлопців було і двоє дівчат.
Батьки, на жаль, вже померли. У мене були прості батьки. Мати працювала на сезонних роботах у держлісгоспі, а батько на залізниці. Був залізничником.
- А ким ви мріяли бути у дитинстві ?
Мріяв здобути освіту. Тому завжди старався добре вчитися.
На канікулах ми із батьком часто займалися вирубкою, прочищенням, освітленням лісу. Хто знає ці речі, добре розуміє яка це робота. Треба було заробляти на життя, нас було багато у сім”ї, усіх прокормити на скромну зарплату нелегко.
Після школи поступити у вуз не вдалося. Потім армія була. Після армії вже вдалося поступити, правда теж не з першого, а з другого разу. Поступив у Харківськй юридичний інститут. Коли закінчив мені ішов уже 27 рік.
-Тобто професію юриста ви вже обирали свідомо?
Так, тим більше, після закінчення школи мені поталанило познайомитися з кількома відомими у Рахові юристами, які працювали у адвокатурі, прокуратурі та міліції. Серед них, до речі, був і теперішній прокурор області Юрій Бенца. Так от, спілкуючись із ними я тоді вирішив для себе, що обов”зково стану юристом. Але втілити свою мрію - поступити на юридичний зміг тільки у 22 роки.
Коли після закінчення вузу постало питання про вибір напрямку роботи, не вагаючись обрав прокуратуру. Адже вважав, що прокурор – це дуже престижно і не помилився. Тут у мене проявляється жилка справедливості. Завжди прагнув, щоб як у сім”ї, так і на роботі, і в державі завжди був порядок і справедливість.
Почав працювати помічником прокурора Іршавського району. Після цього був переведений у апарат прокуратури області, саме у цей відділ, який тепер очолюю. Тоді начальником тут був Михайло Фенчак і у відділі нас працювало тільки троє. Михайло Дмитрович, я і Василь Мелеш. Сьогодні ж у моєму підпорядкування семеро чоловік.
Тодішній прокурор області Олександр Бондаренко призначив мене прокурором Між гірського району, де я пропрацював шість з половиною років, я йому за це дуже вдячний. Там я багато чого навчився, це неоціненний досвід. Потім більше двох років очолював прокуратуру Перечинського району. Не мені, звичайно, судити, але вже пройшло з тих пір більше десяти років, та коли зустрічаю людей з Міжгір’я чи перечинщини вони, принаймні в очі, згадують мене тільки теплими словами.
Це приємно, адже я дотримуюся такого принципу – нікому не робити зла, завжди намагатися вирішувати питання по закону і справедливості.
- Невже при тому, що ви підтримували державне обвинувачення в суді і просили обрати для підсудного визначену законом міру покарання, жоден з них не тримав на вас зла?
Сподіваюся, ні . Принаймні я про таке не знаю. Завжди намагався бути максимально справедливим. Був у моїй практиці навіть такий випадок, коли я підтримував обвинувачення відносно працівника міліції. Працював тоді прокурором Міжгірського району, а міліціонера судили за те, що він вдарив інваліда і той, впавши з моста, помер. Пам”ятаю, як за того працівника міліції заступалися усі його колеги. Та я наполягав на його засудженні до реальної міри покарання. І суддя таки дав міліціонеру кілька років тюрми.
Через років сім-вісім, подорожуючи Закарпаттям, у мене вийшла з ладу машина і я зупинився, чекаючи допомоги. І якраз повз мене проходив саме той колишній міліціонер. Ми впізнали один одного і я був приємно вражений, що ця людина не те, що не тримала на мене зла, а навіть подякувала, що я тоді повівся справедливо. Він сказав мені, що багато чого за цей час зрозумів і що його вчинок справді заслуговував на покарання.
- Якими іще напрямками діяльності ви займалися?
У 2000 році був переведений на посаду старшого помічника прокурора Ужгородського району, згодом працював начальником відділу нагляду за додержанням законів підрозділами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю УМВС, СБУ, внутрішньої безпеки митниці, податкової адміністрації.
У 2003 році перейшов працювати начальником управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, а коли його скоротили до відділу, став начальником цього ж відділу.
- Розкажіть про свою сім”ю. Де ви познайомилися зі своєю дружиною?
- Ми вчилися із нею в одному класі. Але однокласниками стали тільки у 9 класі.
Вона мені сподобалася з першого погляду. Відтоді, як побачив цю дівчину, шукав з нею зустрічі. Я їй дуже вдячний за все, вона народила мені двох чудових дітей, доньку і сина. Вони вже дорослі. Дочка обрала таку гуманну професію, як педіатр, дитячий реаніматолог, а син – юрист. До речі, також закінчив Харківську національну юридичну академію, інститут підготовки кадрів для органів прокуратури, тепер працює помічником прокурора Свалявського району. Жінка працює у Пенсійному фонді.
Я дуже бережу сім”ю. У нас з дружиною і тепер ті ж стосунки, які були у перші дні. На роботі бувають різні складні ситуації, які потребують надзвичайного нервового напруження, а в сім”ї знаходиш таку тиху гавань. Там завжди панує спокій і взаєморозуміння. Я це дуже ціную.
- Ілля Михайловичу, знаю, що у вас є таке захоплення, як фотографія і Ви вже навіть виставляли свої роботи у „Падіюні”...
- Так. Вже було кілька виставок, але не моїх авторських, а тематичних, разом з іншими ужгородськими фотографами. Це хобі у мене з дитинства. Залучив до цього і сина. Тільки останні роки почав займатися фото серйозніше, тепер є краща техніка. Фотографую переважно красу Карпат, коли виїжджаю із сином в гори з палатками. Маю вже більше 10 тисяч фотографій. На жаль, не часто видається для цього час. Взимку їздимо на лижі і також завжди беремо з собою фотоапарат. Правда останні два роки зима у нас не сприятлива для лижного спорту. Але все- одно, як тільки випадає вільний час, беремо лижні знаряддя і – в гори. Відчув, що це дуже не обхідно у нашій роботі. Це такий позитив, емоційна розрядка.
- А що іще викликає у вас такі позитивні емоції?
Як більшість чоловіків, я маю пристрасть до автомобілів. Люблю водити машину.
- Полюбляєте їзду „з вітерцем”?
- Люблю безпечну їзду. Якщо є умови, хороша дорога можу їхати більше 120-200 кілометрів. Для мене насолода їздити на далекі дистанції. 1000 км для мене – це не відстань. Неодноразово ми бували у Європі, їздили нещодавно до Праги машиною. Я тоді зосереджуюся на дорозі та отримую задоволення від подорожі. Але заздалегідь потурбуюся про технічні умови, аби я був впевнений, що машина у ідеальному стані.
Також неймовірне задоволення отримую від роботи із землею. Часто працюю в саду.
Сам оформив у себе біля будинку такий собі ландшафтний дизайн: пагорби, квіти, каміння… Коли пораюся в саду, хоча це фізично нелегка робота – тримати усе в порядку, щоб було завжди охайно, та отримую від цього колосальну душевну та естетичну насолоду.
- Ви вже двадцять чотири роки працюєте у прокуратурі, напевне маєте немало нагород та регалій…
Скажу так. Повага людей - краще ніж будь-які медалі та нагороди. Я в цьому впевнений. Адже така повага приходить через наші справи і її необхідно заслужити.
Хоча я маю нагороди. Я почесний працівник прокуратури України, маю інші нагороди та подарунки від Генерального прокурора України, прокурора області, Української Асоціації прокурорів...
Але не буду на них зупинятися, адже, наголошую, для мене найвища нагорода - повага людей.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати