Закарпатку Юлію Іванчо переслідують нещастя

Юлія Іванчо виготовляє свічки для церкви. Жінка каже, що запалює їх, щоби розігнати грозові дощі

Жінка живе на вул. Лесі Українки в селі Сімер Перечинського району на Закарпатті. Овдовіла 1956 року — чоловік Андрій упав у бочку з оцтовою кислотою на Перечинському лісохімкомбінаті. Через три дні помер у муках.

— Оле, як білий чирвак (хрущ. — ”ГПУ”) поїв, — показує наполовину з’їдену картоплину. — Про себе тримаємо одно паця. У саду маємо дві яблуні, грушку, горіха. До горщика, аби щось покласти, треба купити. Крумплі свої садимо, мало зелені, фасолю. Тепер на землі невигідно робити, — розмірковує. — Треба купити добриво, заплатити за орання, наробитися. Та й нема кому робити. У хижі одні пенсіонери та інваліди. Нас нещастя переслідує.

Розповідає про свою родину:

— Три фамилії тут — Іванчо, Свадеба, Ман. Але всі їмо з одного горщика. Старша дочка Клара на пенсії, пішла по скороченню, працювала в охороні в Перечині. Її чоловіку 58 років, але ніде не працює, живе окремо. А прийде сюди, то їсти-му мусай дати. Молодша дочка Люба інвалід із дитинства. Їй було півтора рочки, коли вмер-ми чоловік. Росла слабо, у два роки почала ходити, у три говорила. Вчилася у спеціалізованій школі у Великому Березному. Любка заміж не ходила. Онучка Іванка із чоловіком Іваном живе з нами. Дітей не мають. Три роки тому молодого зятя збила машина. Поламала-му ногу, переніс складну операцію, став інвалідом.

До хати заходить захекана секретар Сімерківської сільради Марія Пекар, 49 років. Виймає з поліетиленового пакета літрову пачку персикового соку, два апельсини, три банани, шоколадне печиво.

— Погоститеся, — кладе на стіл. — Перебачте, мушу їхати в Перечин, у загс.

— Ну й нашто се принесла? — знизує плечима Юлія Іванівна. Бере миску з начищеною картоплею, миє під краном.

— Життя прожила-м дуже важке, — згадує. — Нас у батьків було четверо. Старша сестра в 44 роки померла. Брат тепер ходить на палицях. Я повдовіла в 26 років. Привести до хижі іншого чоловіка не могла за счот Люби — не хотіла, аби хтось ображав мою дитину. Та й у другі діти не хотіла-м ся заводити. Приходив щось помагати мій батько. Ми з дочками жили 17 років самі, поки старша не привела зятя. Але зять оказався непутьовим до життя.

15 років тому Юлія Іванчо почала виготовляти свічки для церкви.

— Колись сусіди в нас робили свічки, то я кілька разів подивилася й запам’ятала, — розповідає. — Тепер дуже подорожчав парафін, один кілограм коштує 8 гривень. Я їду в Ужгород на склад і там купую півметра (50 кг. — ”ГПУ”) за 400 гривень. Гроші беру з пенсії, маю 430 гривень. Тройца тепер коштує 25 гривень, — показує. — Аби вернути гроші, маю зробити та продати десять тройц. Зараз більше беруть мадярські свічки, бо зроблені з білого файного парафіну.

Із шафи дістає свічки — одинарні та трійчаті.

— Ще маю таку, що вже їй 13 років, — виймає зі серванта. — Щороку несу її освячувати на Стрітення до церкви. Це непроста свічка. Якщо в людини щось і десь напухло, то треба запалити свічку й дути, примовляючи: ”Так най ся скоро розходить, як дим”. Я ще не хоснувала її (не використовувала. — ”ГПУ”), бо не було потреби. Коли іде велика буря, то палю свічки, аби ся скорше розійшла.

У двір заїжджає машина. До кімнати заходить чоловік років 40 із великим черевом. Із одягу на ньому лише шорти. Це молодший зять Іван.

— Баба, скоро їсти прийдемо, а обід не готовий, — швидко нарізає хліб, сало. Із огірками й помідорами кладе до прозорого поліетиленового пакета. — А покажіть свої документи! Тепер усякі ходять до старих людей і усякими представляються.

1930, 23 березня — Юлія Корпанець народилася в селі Сімер Перечинського району Закарпатської області
1948 — вийшла заміж за Андрія Іванчо, за 3 роки народила доньку Клару
1954 — народилася донька Люба
1956 — чоловік Андрій упав у бочку з оцтовою кислотою та помер
1973 — видала заміж онуку Іванну
1982 — захворіла на рак, перенесла складну операцію на кишківнику
2005 — молодшого зятя Івана збила машина

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати