Закарпаття: Лікувати дітей із очними проблемами слід індивідуально й комплексно

За словами самої Таміли Мамедівни, цей вид навчання не є новим, адже був започаткований ще після війни у Франції і доволі активно застосовувався, а точніше – набув розквіту, ще в Радянському Союзі. Та, на жаль, через відомі проблеми й консервативність нашої освіти новаторські методи нав­чання й лікування, у тім числі й людей із обмеженими можливостями, в Україні поки не стали передовими. А тому Таміла Василенко залишається наразі єдиним тифлопедагогом-практиком в дошкільній освіті на Закарпатті, який, щоправда, вже впро­­довж 20 років допомагає нашим дітям дошкільного віку відчути себе повноцінними членами суспільства, а здебільшого – досягти значного, подекуди й дивовижного покращення зору маленьких ужгородців.
Тифлопедагогіка – це одне з відгалужень дефектології, а тифлопедагог у перекладі з латині – вчитель для слі­пої людини. Сама Таміла Василенко вважає таке визначення доволі грубим, оскільки не поділяє людей за фізичними ознаками. «На жаль, у нашому суспільстві поняття «інвалід» набуло дещо збоченого трактування й сприйняття. В окремих випадках ідеться навіть про приниження гідності. А тому ті ж тифлопедагоги не приймають і не ділять дітей за принципом: «Пожалійте мене бідненького, сліпого». Ми сприймаємо їх як повноправних членів суспільства. Подібні до нашого заклади – це не намагання організувати таку собі резервацію для людей із певними вадами. Навпаки, це прагнення створити всі потрібні умови задля інтеграції їх у соціум, також очевидна й лікувальна мета, яка в наших умовах приносить дуже добрі результати. Такі умови нині створені в уж­городському дитячому садочку № 20», – каже пані Таміла.
Таміла Василенко закінчила Ленінградський державний педагогічний інститут ім. Герцена, жила у Нижньому Новгороді, де її мама завідувала садком, який якраз і спеціалізувався на навчанні дітей із проблемами зору. Після одруження в Ужгороді 20 років тому Тамілі Мамедівні, з допомогою мами, а також Єлизавети Шукалюк, Івана Митровція та на той час завідувачки дитячого садочка № 20 Тамари Мартинюк, удалося зробити перший набір дітей із вадами зору. На той час в обласному центрі існувала група на такий кшталт лише в одному дошкільному закладі, де діти проходили відповідні процедури й лікування, однак без нагляду тифлопедагога. «Мене й нині називають і «пані лікаркою», і «вихователькою», – каже Таміла Мамедівна. – Зізнатися, мало хто ро­зуміє специфіку мо­єї професії. Для цього я почала останніми роками провадити семінари-практикуми для батьків, аби хоч трошки їх просвітити в тій роботі, яку ведемо з дітьми. Хоч, відверто сказати, чимало лікарів і дефектологів не люблять, щоб специфіку їхньої роботи хтось знав. Я ж уважаю, що це надзвичайно важливо. Коли людина бере таблетку й запиває її водою, – вона має знати, що в цій таблетці і яка від неї користь.
Тому так само слід знати, що труд­нощі і своєрідність психіки пізнавання дітьми із зоровою недостатністю зумовлені не стільки негативним впливом дефектованого зору, скільки несприятливими умовами розвитку, тобто соціальним середовищем. Відповідно й завдання педагогіки ввімкнути потенційні можливості й компенсаторні механізми організму, а тифлопедагог переймається тим, щоб своїми корекційними вправами й заняттями розвинути в дитини її вміння й навички – орієнтуватися в навколишньому світі, кольорах тощо. Інтелект у незрячих дітей прогресує завдяки дещо іншим методам і способам, інакше розвивається тактильне й кольоровідчуття, функції співвідношення тощо. Тобто це дуже специфічні, тонкі моменти, які дають набагато кращий ефект в індивідуальних заняттях.
Робота тифлопедагога зовнішньо виглядає так, як сказала одна мама: «Йой, Таміло Мамедівно, як ви гарно з діточками малюєте!» І це добре, що зовні моя робота виглядає як малювання, як гра, тобто робляться всі умови, аби дитина не відчувала, що її лікують. Навіть ортопедичні вправи й інші заняття проходять у режимі дитячого садочка, але водночас – через індивідуальний підхід до дитини та її діагнозу. Дуже важливо знати, що любить дитина робити, що не любить, що їй подобається, а що лякає. Тобто формується індивідуальний комплекс роботи з кожним малюком окремо».
Своєчасне раннє діагностування та лікування в поєднанні з корекційно-педагогічною роботою забезпечує знач­ний ефект, приміром, відновлювання симетричного положення очей – у 80–85 % випадків, а відновлення бінокулярного зору – в 25–30 % із них, водночас забезпечується подолання супутніх патологій розвитку психофізичного характеру, які виникають на фоні зорового дефекту. «Досвід корекційно-лікувальної та лікувально-відновлюваної роботи показав, що ефективність лікування в таких закладах вище, ніж у кабінетах охорони зору, адже йдеться не лише про зорові вади, а й вирішення інших проблем, бо ж нерідко діти мають чимало супутніх відхилень. Нині дедалі більше дітей із проблемами зору має неврологічні проблеми, вади мови, опорно-рухового апарату тощо. Це все треба вирішувати разом – у взаємозв’язку, а не так, що сьогодні виправляємо зір, а завтра – мову. І дуже добре, коли працюєш саме в садочку, бо дитина тут їсть, спить, дотримується режиму, малюк готується до школи за такою ж програмою, як здорові діти, й абсолютно не відчуває себе якимсь інакшим. Кажуть собі: «Я така ж сама дитина, тільки в окулярах». І я їм завжди тверджу: «Знаєш, – ти незвична дитина, бо носиш окуляри. А їх носять, як правило, дуже розумні люди. Розповідаю, які відомі особистості ходили в окулярах і пишалися цим. Це дуже приваблює дітей, бо для них, як то кажуть, надзвичайно важливо підняти планку».
Таміла Мамедівна знає чимало випадків, коли, здавалося б, безнадійні діти досягали майже стовідсоткового зору. «Був у нас такий собі Павлик, який прийшов у садочок нібито й не з найгіршим зором, але ми діагностували приховану нервову патологію. Ходив він до нас, ходив, а результатів – ніяких. Ми вже, було, розчарувалися в можливості позитивних змін. Аж раптом зір став поліпшуватися! Якщо на праве око було 0,2 відсотки, а на ліве – 0,4, то за місяць зір став майже стопроцентним! Це була справжня казка. Однак я завжди кажу батькам, які дякують нам, що ми не знаємо, кому в кожному випадку бути вдячним: чи це ми його якось підштовхнули, чи то в дитини ввімкнувся внутрішній резерв, або ж просто вдома настали сприятливі психологічні умови. Опісля батьки Павлика емігрували до Ізраїлю, телефонували й розповідали, що там усі в захваті від того, яких результатів можна досягти психолого-педагогічною корекцією».
Та все ж не завжди лише тифлопедагоги впливають дітей, доволі часто цей процес відбувається у зворотному напрямку. «Приміром, слід визнати, що нинішні діти надзвичайно нервово збуджені, й угомонити їх – ціла проблема. Тоді ми вирішили застосовувати психологічний релакс під спеціальний музичний супровід. Я й сама для себе таке практикую. Взагалі, багато що намагаюся робити разом із дітьми, бо коли ти вчиш чи лікуєш, але в той же час не розумієш, що відбувається з дитиною, – ніколи не зможеш правильно побудувати роботу. Тому часто на семінарах нам пропонують надіти симулятивні окуляри або ж узагалі спробувати відчути світ із зав’язаними очима. Це насправді жахливо. Спробуйте походити бодай день із зав’язаним оком. Після цього деякі батьки дітей із вадами зору починають розуміти, чому саме так, а не інакше поводиться їхня дитина, як, власне, вона дивиться на світ. Робота з батьками також є одним із ключових елементів тифлопедагогіки», – каже Таміла Василенко.
Сучасна тифлологія стверджує, що формування особистості дитини з вадами зору базується на тих же закономірностях, що й формування дитини з нормальним зором. Недарма ж видатний учений Л. Виготський стверджував, що в подоланні вад розвитку дітей, зумовлених біологічними причинами, основну роль відіграватимуть соціальний та педагогічний фактори.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати