Микола Папарига: “Люблю наші гори… навіть якщо вони забрали життя мого батька”

— Миколо Миколайовичу, вас називають сином Гуцульщини…
— Мабуть, так і є, бо народився у столиці Гуцульщини — Рахові. Окрім того, я потомственний лісоруб, і цим усе сказано. Вчився в народній школі, а коли мені виповнилося 8 років, сталося в нас велике горе: вранці тато пішов у ліс на роботу, а ввечері його привезли мертвого — блискавка влучила у величезну смереку, яка впала просто на нього. Ми всі дуже плакали, і мамка тоді дала обіцянку, що ми будемо ситі, одягнуті й доглянуті, а вона, як то кажуть, виведе всіх чотирьох дітей у люди.
— Мама дотримала слова?
— Слава Богу, так, бо в нас було добре ґаздівство: корови, вівці, свині кури, тож їсти мали що. Крім того, ми за татом отримували тисячу корун пенсії. Цього вистачало, щоб сплачувати податки і купувати одяг. Тоді це були великі гроші. Але так тривало недовго, і коли закінчив школу, вирішили, що мені вистачить цієї освіти, тож пішов на лісову практику. Керівником тамтешніх лісів був пан Йордан, сам словак, але дуже любив наш край і наших людей. Він мав добре серце, допомагав таким сиротам, як я. Примічав більш кмітливих і направляв учитися далі, а працелюбним давав добру роботу. Пригадую, одного разу повів мене в гори і показав те місце, де загинув тато. Там установили хрест, а поряд, бачу, велика купа гілок, наче могила. Він пояснив мені, що поряд протоптана стежка, яка вела на полонину, і з того трагічного дня було сказано всім, хто проходив мимо, кинути біля хреста гілку. І за роки, а їх пройшло вже 16, виросла велика могила…
— Ви не затаїли на нього образу за те, що завдав болю, показавши місце загибелі тата?
— Навпаки, я відчув, що Йордан добре до мене ставиться, ніби виділяє серед інших. Згодом я попросився до нього на роботу. У відповідь він спитав, чи не хочу вчитися далі, бо знав, що маю добрі оцінки і хороший потенціал. Сказав, що варто пробувати, і зателефонував у Мукачево. Так я потрапив до російської гімназії.
— Ваше життя складалося непогано, а якою була обстановка у краї?
— Були такі часи, що наші надії та перспективи стали помалу ламатися. Владу захопили угорці, вони вивозили все, що могли, відчували — панувати їм недовго. Так і сталося: прийшли радянські війська, яких уже чекали і радісно вітали. На керівних посадах стало багато своїх, місцевих, вийшли з підпілля комуністи, і життя завирувало. У всіх районах створювалися народні комітети. Для моїх ровесників теж було заняття — Спілка молоді Карпатської України.
— Ви долучилися до політики?
— Так, разом з іншими під лозунгом “Хай живе возз’єднання Карпатської України з Радянською Україною” проводив роз’яснювальну роботу серед населення. Готувалися до з’їзду Народних Комітетів у Мукачеві, де мали зачитати Маніфест. Усі розуміли, що потрібні зміни, бо мадяри дуже знущалися над нашим народом. Вважаю, що возз’єднання було правильним кроком.
— Що ви думаєте про русинство?
— Гадаю, всі ми колись були русинами, але згодом “виросли” в українців. Хтось може над цим посміється, але мої міркування такі: раніше не було французів, а були галли. Румунії теж не існувало, колись вона називалася Великою Влахією. Прийшов час і для русинів, котрі мають з українцями спільну мову, звичаї, традиції та одну історію.
— Повернемося до вашої біографії: чим займалися після першого з’їзду Народних Комітетів?
— Саме під час з’їзду сталася ще одна значна зміна в моїй долі. Вийшли на сцену російські офіцери із закликом поповнити ряди Червоної армії, щоб добити ворога, позаяк не вистачало бійців. І ось у залі один за одним почали піднімати руки добровольці, в тому числі й дівчата. Я подумав: якщо я такий па-тріот, то чому б не взяти в руки гвинтівку і не піти воювати? Тим більше, що вже було відомо: війна скоро закінчиться. Через мить уже стояв у черзі запису. До Рахова не повернувся, а наступного ж дня пройшов двотижневу перепідготовку у Сваляві, після чого потрапив на фронт у Східну Словаччину. Потім гнали фашистів з Польщі, де отримав поранення та контузію. Після шпиталю мене знову відправили на передову. Коли ми були біля Моравської Острави, почули добру звістку, що наші війська підходять до Берліна.
— Де ви зустріли перемогу і чи мали якісь нагороди?
— Я дійшов до Праги, де, до речі, після війни і не побував. Маю медаль “За отвагу” і за неї — надбавку до пенсії. Також отримав “Орден Великої Вітчизняної війни” та “За мужність”. Через якийсь час мені вручили Почесну грамоту Президії Верховної Ради України за інтернаціональне та патріотичне виховання радянської молоді.
— Зустрічали земляків під час війни?
— Так, у Польщі бачив Марчука із села Луг, потім Степана Поповича, з котрим учився в гімназії. У Празі зустрів багато рахівчан, які воювали у корпусі Людвіка Свободи, і ми разом святкували Перемогу. Було дуже весело, чехи нас гостили — накривали столи, грала музика, всі танцювали. А потім дали команду, і ми пішли допомагати встановлювати на постамент танк, який першим увійшов до Праги. Додому як важкопоранений я поїхав з першим ешелоном.
— Чим зайнялися після демобілізації?
— Відпочив трохи вдома, допоміг по господарству і пішов працювати в ліспромгосп. Призначили мене бригадиром, потім майстром, інженером, старшим інженером. Дуже цікавою для мене була робота, пов’язана зі сплавом лісу, де згодом я став начальником контори. Від Чорної та Білої Тиси аж до Буштина відповідав за процес роботи і добре вивчив його, особливо пуск води та сам сплав бокорами. Були й нещасні випадки, адже це дуже небезпечна робота, яку виконують надзвичайно сміливі й відчайдушні люди. Я намагався продумати всі дрібниці та проаналізувати найбільші проблеми, щоб уникнути таких інцидентів. Мабуть, добре справлявся, бо через деякий час мені запропонували підвищення — посаду директора Великобичківського ліспромгоспу. Потім 20 років в Усть-Чорній, де одружився, в нас народився син Славко. Там же він закінчив школу і вступив до Мукачівського педучилища. Коли ми мали переїжджати в Ужгород, мені запропонували роботу в “Закарпатлісі”, син уже готувався здобувати вищу освіту.
— Не продовжив дідівську традицію лісорубів?
— Ні, він сам вибрав, що бажав. Учився добре ще зі школи, щоправда, ми багато займалися з ним. Зараз має успішну дипломатичну роботу, сім’ю, я за нього радий.
— А що означає ваше прізвище? Здається, воно зовсім не місцеве.
— До речі, мій син займався нашим генеалогічним деревом. Папарига має грецьке коріння, очевидно, ще з часів турецьких завойовників сюди потрапили греки. “Папа” означає “батько”, “риго” — “веселий, дотепний”. І маю вам сказати, що мені дуже подобається грецька музика, танці. А коли їздив по туристичній путівці у Грецію, дуже легко контактував із місцевими жителями і знаходив спільну мову, незважаючи на те, що говорив німецькою. Вдома маємо платівки з піснями грецьких виконавців і час від часу слухаємо їх усією сім’єю. Люблю також свята, веселощі. Щось у тому таки є…
— Знаю, що ви працювали й після виходу на заслужений відпочинок.
— Було таке. Через декілька місяців після виходу на пенсію мені запропонували посаду відповідального секретаря на громадських засадах у Товаристві охорони пам’ятників історії та культури. До наших функцій входили контроль за всіма спорудами та пам’ятниками, які мають історичне значення, допомога у реставраційних роботах та часткові ремонти зруйнованих або знищених часом об’єктів.
Звичайно, коштів на цю діяльність держава не виділяла, тож ми були змушені звертатися до меценатів. Бувало, що за рік збирали до 300—400 тисяч гривень. Найбільшою гордістю є відновлення Горянської ротонди. Старенька церковка гинула: стріха протікала, від чого тріскалися стіни й відпадала штукатурка. 14 жовтня 2000 року вже у відновленій споруді святкували її тисячоліття. Київ дуже тепло відгукнувся про нашу роботу, мало того, минулого року за рішенням ЮНЕСКО Ротонда була внесена до списку пам’яток європейського значення. В міру можливості наше товариство допомагало й Ужгородському замку та Кафедральному собору. За часів Союзу приїжджала делегація з Нідерландів і запропонувала реставрувати Невицький замок. Ззовні вони хотіли відновити його в колишньому вигляді, а всереднині планували зробити на сучасному рівні весільний ресторан та готель. Казали, що після ремонту користуватимуться ним 5—6 років самі, а далі хай українська сторона господарює. Не знаю чому, та нічого з цього не вийшло, а шкода. Та ж історія і з Хустським замком, яким зацікавилися турки. Вивчивши історію, вони стверджували, що саме їхні завойовники зруйнували цей замок. Пропонували гроші та співпрацю, але ніхто з нашої сторони не відгукнувся на цю вигідну пропозицію. А час, погодні умови, ба навіть самі люди поступово руйнують такі цінності.
Із січня цього року наше товариство ліквідовано, а натомість створено новий державний орган охорони спадщини культури України. Набрали фахівців з історії, археології, архітектури з тим, щоб усі пам’ятки, як робиться в цілому світі, тримала в руках держава, а не товариства на громадських засадах, які мусять ходити з протягнутою рукою, прохаючи підтримки.
— Простежуючи ваше життя, можна відзначити, що з самого дитинства ви були поряд з прекрасним. А який вид мистецтва любите?
— Кажуть, якщо людина живе поруч із горами чи морем, вона не помічає цієї краси. Але в мене було інше сприйняття: я любив ліс. Коли вранці піднімався туман, здавалося, розумів, про що він думає. А ще дуже ціную картини, де зображені пейзажі. Мабуть, найбільшим уподобанням є дерев’яні церкви. Колись я навіть надрукував для туристів путівничок з перекладом на англійську, в якому вміщені хороші фотографії 15 закарпатських церков та їхня історія. Побудувати таку споруду без жодного гвіздка — це надзвичайне мистецтво. На жаль, коли в нашому краї католики й православні “ділили” культові споруди, багато цінностей було спалено та зруйновано. Ну і, звичайно, люблю співати, адже маємо дуже колоритний фольклор. Коли я жив в Усть-Чорній, ми часто збиралися на свята, де не обходилося без співу. Одного разу подивився по телевізору виступ Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю, й подумав: чому б нам, маючи такий пісенний багаж та хороші голоси, не створити щось на кшталт хору. Розповів про свій задум учасникам війни, і ті із задоволенням погодилися. Знайшовся хороший баяніст — і так народився наш ансамбль “Фронтова пісня”. Виконували лише пісні воєнних років, та найбільш пам’ятною залишилася постановка, яку підготував до 35-річчя визволення Ясіня. Командир Солотвинського полку дав нам військову форму рядових, а нагород у нас самих були повні груди. Із Усть-Чорної через Турбат ми вирушили до Ясіня. Я вирахував час, щоб встигли підійти до урочистої частини. Вже на підході салютував ракетницями, а потім звернувся до одного із генералів, яких приїхало на свято троє, й імпровізовано доповів, що група визволителів “добила фашистів і звільнила Ясіня”. Була з нами й медсестра, вели і “язика”, несли й поранених. Гарно вийшло. За це отримав велику подяку, а після концерту нас дуже файно гостили й дали автобус, щоб доїхати додому. Потім постійно запрошували на свято Перемоги в різні райони. З концертом ми побували навіть у Яворові на полігоні Прикарпатського військового округу. Нещодавно я цікавився, як склалася доля учасників ансамблю, і виявилося, що з 25 чоловік лише 5 залишилися живими. Час іде.
— На завершення розмови прийміть вітання з днем народження та побажання гірського здоров’я, повну Тису сімейного благополуччя та довгих, мов гірські стежки, років життя.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати