Комбат Руслан Каганець: "Без людей виграти цю війну неможливо. Ми не зробимо мільйон роботів із штучним інтелектом, які за нас воюватимуть"

- Так повели внутрішні відчуття. Життя показало, що це був дуже правильний вибір, - розказує мені в інтерв’ю. - Першим командиром у мене був Сергій Кульчицький, який у 2014 році загинув в АТО. Неймовірний чоловік! Людина, яка дійсно професійно займалася своєю роботою. Не на папері, а в реальності. Щоб ви розуміли, загалом тоді хлопці-строковики в армії за шість років стріляли по одному-два рази. У нас було зовсім не так! Рукопашний бій, вогнева підготовка, тактична. Тобто нас завжди ганяли. Саме там мене навчили стріляти. Ці знання стали основою того, що у 2014-му я пішов на війну добровольцем. Тому що знав, умів, психологічно та фізично був до того готовий.

- У 2008 році якраз була російсько-грузинська війна. Чи не виникало у вас відчуття тоді, що ми можемо стати наступними?

- На той час я так далеко не дивився. У 2008-2009 роках я пройшов строкову службу. Після армії був у націоналістичних організаціях "Карпатська Січ" та "Тризуб Степана Бандери", яким тоді керував Дмитро Ярош. Там постійно відбувалися вишколи по лісах, заняття, теренові ігри. Я весь час був у формі. Потім сталася Революція гідності. У першу ніч на студентському Майдані в Ужгороді я був комендантом. Звідти й досі маю такий позивний. З Майдану - в АТО. Ці події зав’язалися одна за одну й пішло-поїхало.

- В одному з відео, записаному на початку повномашстабної війни, ви говорите: "Все не так, як було у 2014 році"...

- Звичайно! Без поваги до Арестовича, бо він вже "русский", зацитую фразу, яку свого часу сказав в одному з інтерв’ю: "АТО – це курорт для хлопчиків". Порівняно з повномасштабкою – артилерійськими обстрілами, інтенсивністю боїв, дійсно, АТО було полігоном. Хоча на початку було важко: не мали лінії фронту, сепари були розкидані усюди. Наприклад, ми могли однією машиною проїхати село, а після нас авто з хлопцями з засади вже розстріляли. У нас перші бої були за Карлівку, Авдіївку, яку ми тоді звільняли. Але все одно артилерії було менше, стрілецькі бої короткими й не такими завзятими, як сьогодні. Тепер за кожну позицію, справді, рубаються на смерть.

- Ви після російського вторгнення у 2022-му були на Київщині. Розкажіть, як тут опинилися?

- Я працюю в Апараті Верховної Ради. За тиждень до війни від одного генерала прийшло смс-повідомлення: "Готуйтеся. Буде війна". Загалом інформація про такий розвиток подій коливалася з 18 січня до 24 лютого. Почалася підготовка – переміщення військ і таке інше. Десь за три-чотири дні я у Фейсбуці виклав коротке відео на 40 секунд, яке стало вірусним і набрало 17 тисяч репостів. У ньому просив не поширювати інформацію про переміщення наших військ та зберігати спокій, тому що роботи попереду багато, а москва сама себе не спалить. Було розуміння, що у нас на кордонах - не просто навчання. Тому ми були готові.

- Але при цьому влада публічно запевняла, що ніякого нападу не буде!

- Мені повідомили серйозні відповідальні люди. Багато хто готувався. Наприклад, Кабінет Міністрів своїм працівникам надавав чіткі інструкції, які речі зібрати, як евакуйовуватися. Запускали інформаційні відеоролики, підготували автобуси. Апарат Верховної Ради такого не робив. Мені було дивно, чому Кабмін так підготував своїх, а в нас такого не було. Тобто деякі готувалися, а інші ні. Перші 24 лютого змогли правильно зреагувати. А у нас того дня багато працівників не вийшло на роботу. Звичайно, дехто навіть не зміг доїхати, бо жив в Ірпені та Бучі. Однак були й ті, хто не захотів. Я прийшов на пів дня, адже було зрозуміло: далі роботи не буде. Хто вірив та мав інструкції, діяв відповідно. Решта поставилися, скажімо так, халатно. Зараз бачимо те саме: коли повітряна тривога й небезпека обстрілу, є ті, хто спускаються в укриття, й ті, хто ігнорують. То якби останнім на початку 2022-го навіть сказали, що буде повномасштабна війна, не факт, що повірили б. А якби й так, могли занадто посіяти паніку. А вона на той момент була основним нашим ворогом.

- Були такі, хто не міг повірити, що росія може напасти, хоч і заздалегідь розуміли: такі ризики існують…

- Ви правильно пригадали конфлікт у Грузії – якраз у 2008 році були перші розмови про те, що Україна може стати наступною. Апетити москви, як спадкоємиці Радянського Союзу, відповідні. На жаль, багато негативу нам влили проросійські політики – Партія регіонів і тому подібне. Зараз для того, щоб правильно зрозуміти свої помилки і в майбутньому їх не допустити, треба усвідомити: в країні досі присутні сили, які політично можуть впливати на деякі процеси. Так от росія в ті роки якраз багато чого нам заклала саме політичним шляхом. Я, як людина, яка пройшла певний життєвий шлях, розумів: нас так просто не відпустять – щось та й буде. Росіяни хотіли використали нашу внутрішню ситуацію, зокрема антиковідівські мітинги. Розхитували, адже їм потрібен був Майдан на кшталт 2014 року, щоб зробити з Києвом те, що вже вдалося з Кримом. Але наші спецслужби вчасно відпрацювали, тому у росії не вийшло втілити цей план. Час піджимав, війська на кордоні були стягнені, то вони й зайшли. Однак перша їхня швидка фаза провалилася – в аеропортах була організована оборона, зокрема в Гостомелі, де частково позбивали росіян ще на підльотах, висадка десанту відбулася на заміновані поля (посміхається. – О.М.), і туди ще вдарила артилерія. Дуже гарно спрацювала ППО. Вони, до речі, за декілька днів до війни також переміщувалися, щоб ніхто не здав їхнє місце знаходження. Це говорить про те, що все ж ми готувалися, і наступ для нас не став несподіванкою. Тому тут на росіян очікував провал. Хоча по своїх телеграм-каналах вони розганяли інформацію, що українська авіація знищена, флот теж, армія здається. ІПСО продовжувалося. Я спілкувався з іноземними журналістами. Вони розказували, чому спочатку була така реакція світу та, зокрема, Європи на події в Україні - їхні топові видання й телеканали брали новини з російських джерел. А вже потім, коли почали фільтрувати та перевіряти інформацію, побачили, що українці стоять та не здаються, президент не втік, усі керівники спецслужб на місці. То інформаційна операція росіян теж провалилася...

- Де ж керівники спецслужб на місці?! А на той час голова СБУ Баканов?

- Були такі офіцери СБУ, які тікали на Львів. Але я знаю дуже багатьох класних СБУшників, які працювали разом з нами. Ніхто з них не виїхав, хоч і мав можливість. Тут впливає особистий фактор. Не можна усіх під одну гребінку. Але ж і народ повстав - активно зливав інформацію про переміщення росіян, допомагав. Усі включилися в процес. Це якраз показник, що росії тут було б дуже важко. Будь-яка операція із захоплення чужих територій – це і згодом робота з місцевим населенням, адже не всі тебе підтримуватимуть...

- Але й зрадники, на жаль, у нас теж є.

- Є, на жаль, і чимала кількість. Ті, хто за ідею чи за гроші. Методи роботи спецслужб росіян такі ж, як і всюди: починаючи від погроз, закінчуючи підкупом та використанням корисних дурнів, які передивилися російських новин. А в українських спецслужб зараз непогана можливість розквітнути. Ми – не росія, де досі працюють методи кдб.

- Дії росіян у тій же Бучі свідчать про те, що вони гірше за кдб. То було якесь звірство чи навіть гірше.

- Це прояв російського менталітету. Ми ж розуміємо, що їм провели інструктаж, де що дозволено. Плюс, виникла злоба через те, що їхній план провалився – вони швидко не просунулися, а з квітами їх ніхто не зустрічав, як очікували, лише поодинокі зрадники, місцеве ж населення не підтримувало. Можливо, через це вони озвіріли, а точніше проявили свою сутність. Це хороший урок тим, хто сьогодні знаходиться в українському тилу: якщо наші військові зламаються, закінчаться, а росіяни продовжуватимуть діяти так активно, Ірпеня та Бучі вже не буде, адже не зможуть так швидко посунутися, але усі міста стануть схожі на Авдіївку та Бахмут. Треба показувати їхні світлини, щоб пояснювати, що приносить із собою росія. На жаль, у відкритому доступі немає фото із російських катівень. Але ті місця тортур, які були знайдені на Харківщині під час контрнаступу, теж красномовні. Оце справжнє обличчя росії та ставлення російського народу до України. Ми з ними не брати! Ми – єдина дитина в сім’ї (посміхається. – О.М.). У нас немає братів та сестер.

- Якою для вас на початку повномасштабної війни була Київщина? От ви 24 лютого пів дня побули на роботі. Що далі?

- Мені пообіді зателефонували й сказали, де забрати зброю. Причому, як не дивно, я отримав її у працівників поліції. Увечері з Закарпаття до Києва вже приїхали мої друзі. Перше наше завдання було терміновим – вискочили на місце схрону на одну з трас і забрали "Стінгери". Ми мали навички з їхнього застосування, то зайняли позиції. Нас кинули на Бориспільский аеропорт. Чекали на другу хвилю гвинтокрилів, яких вже не було. Я так зрозумів, після того, як росіяни вже отримали по зубах, вирішили на Бориспіль не летіти. Тому там не було висадки. Хоча навіть якби вони спробували це зробити, нормально б вихопили, тому що тут були класні, підготовлені й вмотивовані хлопці, зокрема з "Корду". За декілька годин, коли стало зрозуміло, що росіяни не висаджуватимуться, ми отримали наступне завдання. Так воно й пішло далі.

- Де ви були після Києва?

- Наступним напрямком був Харків. Нас спочатку оформили офіційно, адже на початку ми були добровольцями. Мобілізували заднім числом 12 березня. Тоді, як підрозділ Головного управління розвідки, ми вже працювали на Харківщині.

- Розкажіть про той період. Я так розумію, це ще було до контрнаступу?

- Так. Тоді бої ще були навіть на околицях Харкова. Працювали з "Кракеном", Президентським полком. Займалися більше штурмовою роботою. Ходили групою зачистити посадку, завести за собою підрозділи. Проводили багато розвідки. Облазили всі "зеленки", промацували місця. Наприклад, на ту операцію, яку проводили одну з перших, заходили три штурмові групи: ми, Президентський полк і "Дозор" – прикордонний спецназ. З такими хлопцями приємно працювати. У них хороша підготовка. Вони вмотивовані. Ти знаєш, що це не ті, кого в армію "притягнули за ногу". Це ті, хто знають, куди і навіщо йдуть, та рубаються щосили. Коли такі збираються на штурм, то не кажуть: "Зараз ми всі помремо!". Навпаки: "Зараз буде весело" (всміхається. – О.М.). Ти з ними йдеш і розумієш, що тебе прикриють, допоможуть. У нас у той період було чимало поранених. Пішла звичайна війна. На жаль, не кожна операція для нас закінчується успіхом. Буває так, що нас "палять" дронами ще на виході і накидують артою, то ти нічого вже не зробиш.

- Зазвичай у вас є час на підготовку операцій?

- Звичайно. Треба вивчити сектор, отримати розвідінформацію, провести дорозвідку. Хоча в Авдіївці було не так – усе доводилося робити "з коліс" через те, що росіяни дуже тиснули, а нам треба було тримати коридор. Це було життєво необхідно, щоб наші військові не були під вогневим контролем противника, могли звідти вийти та винести поранених. Була така інтенсивна робота, яка вимагала прийняття та втілення швидких рішень. Не мали часу на підготовку. П’ять хвилин тому отримав інформацію й вже доносиш її своїй групі, яка виходить.

- Це важко…

- Так, важко. Це був такий тиждень, коли ми спали по дві-три години, інколи й на ходу. Але було розуміння, що ти робиш, і якою може бути ціна твоєї помилки, якщо ти її допустиш - надто висока. Дуже класно, що ми працювали із 3-ою штурмовою. Просто неймовірні хлопці! Професійні та вмотивовані. Мінометникам, які допомогли нашим пораненим, уклін та шана. Мабуть, військове керівництво вчинило правильно, що на найгарячіший напрямок направило 3-тю штурмову та спецуру. Ми з ними зайшли на сектор з різницею в добу. Вступили у взаємодію та почали працювати. Свою роботу там усі зробили із стовідсотковою віддачею. Це було на межі людських можливостей.

- У вас там були втрати?

- Двоє. Офіційно вони – зниклі безвісті. Але по факту загинули. Був прямий приліт у бліндаж. Територія тепер під контролем противника. Треба домовлятися про обмін, щоб під@раси їх відкопали та передали. Вони ж так просто не міняють. Якщо знають, що йдеться про ГУРівців, за одного мертвого хочуть троє своїх живих. На співпрацю не завжди погоджуються. Тому що навіть своїх не поважають. У них там по полям валяється, напевно, ціла бригада. До своїх загиблих погане ставлення. До наших тим паче.

- Складно з ними домовлятися після того, як бачиш, як вони розстрілюють наших полонених військових без зброї…

- Я спілкувався із нашим медиком, який працював на стабпункті. Він розказував: коли привезли полоненого росіянина, там був вже дуже стомлений хірург, але він взявся оперувати й постійно собі тихо повторював: "Обмінний фонд, обмінний фонд".

- Але ж росіяни розстрілюють навіть не поранених українських військових, яких можна поміняти!

- Це ми з вами повертаємося до тієї частини нашої розмови, де говоримо про обличчя росії. Не тільки російської армії, адже вона є віддзеркаленням народу. Отаке в росії ставлення до людського життя – як своїх, так і чужих. Це росіяни. Звичайно, ми б знайшли способи поповнити обмінний фонд і повернути наших хлопців. Але, на жаль, вони тепер навіть тіла не захочуть віддавати...

Так от, як я сказав, тоді в Авдіївці двоє наших загинуло. Ще була велика кількість "300-х". Зшивали хлопцям вуха, тому що лопалися барабанні перетинки через постійні артилерійські обстріли. Мали також уламкові поранення. Кувалда у нас взагалі – красунчик! Сам пройшов кілометр на зламаній нозі із зламаною ключицею, дав координати, де лежить, а мінометники з 3-ї штурмової вискочили й забрали його.

- Як ви реагували на суспільне обговорення, що в Авдіївці може бути котел, що там покинуть наших?

- Якби хлопців не вивели, так би і було. Наше управління до Нового року працювало по Горлівці. Кирило Олексійович (Буданов. - О.М.) дав завдання створювати двіж, імітувати наступ, щоб росіяни сюди повернули свої резерви, а нашим на Авдіївці стало трохи легше дихати. А тут фронт стоїть з 2015 року. Хоч ми й стикнулися із бетонними укріпленнями, щільним мінуванням, але керівництво робило все, щоб полегшити нашим ситуацію на Авдіївці.

- Ці бетонні укріплення ще раз підтверджують, що росіяни прийшли сюди не на прогулянку, а захопити Україну.

- Звичайно! Їх не цікавлять міста з інфраструктурою. Якби вони хотіли той же коксохім, не стріляли б по ньому. Їм треба квадратні метри землі та адміністративні лінії на картах. Все! Вони заявляють, що хочуть Донецьку, Луганську, Харківську області та частину Одеської. Це план максимум. І вони його продавлюватимуть...

- Хіба план-максимум не вся Україна?

- Військовим шляхом вони цього найближчим часом не досягнуть. Будуть великі втрати. Але росія – це країна, яка вміє чекати та витрачати гроші на підкуп. Тому військово-політично, можливо, хочуть всю Україну. Але лише військовим шляхом, думаю, розглядають тільки той варіант, що я озвучив. Хоча, як відомо, апетит приходить під час їжі. Якщо, не дай Бог, в якийсь момент ми посиплемося чи ще щось, буде, звичайно, важко… Ми ж усі бачимо, як у нас відбувається мобілізація, і який рівень бажання захищати країну у деяких громадян, як чоловіки тікають через Тису. Зараз в армії провели аудит й знайшли вісім тисяч військових, які не були на фронті. Виникає розуміння, що у нас у військовій сфері не все добре, і багато чого тримається на героїзмі та самовіддачі воїнів. Але якщо в якийсь момент щось піде не так, у росіян буде і військовий варіант – вся Україна.

- Ви з цього приводу написали пост. Зацитую: "2024 рік можна вважати роком FPV-дронів. Тема обговорюється всюди. Але! Без піхоти, танків та арти - діла також не буде. І особливо без піхоти. Землю хтось повинен топтати. Тому мобілізація буде. Не тіште себе ілюзіями, що дрони замінять піхотні штурми. Вони їх лише полегшать. Сильно полегшать. А рубатись в посадках ми будемо далі. Рекомендую тим, хто ще не отримав повістку - мобілізовуйтесь самі. Так ви хоч матимете можливість вибрати підрозділ та спеціальність. А це вже багато".

- Навіть якщо західні партнери дадуть нам мільйон танків, хтось має їхати, і їх повинна прикривати піхота. Нехай з усього світу звезуть артустановки, але на них комусь треба працювати. Потрібне забезпечення, логістика тощо. Тобто без людського ресурсу виграти цю війну неможливо. Ми не зробимо мільйон роботів із штучним інтелектом, які за нас воюватимуть. Але тут важливий нюанс: взагалі нічого не буде не просто без людського ресурсу, а саме вмотивованого. Бо навіть у наявного мобілізаційного запасу низька мотивація. Йдеться про відсутність патріотичної складової, фінансового заохочення. Зараз треба зацікавлювати. От у росіян гасять кредити, дають додаткові виплати, закривають кримінальні справи. Чому в Україні такого немає, чому ми не обіцяємо певні преференції – я не знаю. Треба принаймні пробувати шукати цю мотивацію. А раптом спрацює?! Ми не можемо, як росія, закрити потреби ув’язненими. У них десь 600 тисяч таких, а у нас набагато менше…

- У владі якраз і відбувається дискусія, чи відправляти на фронт ув’язнених.

- То треба відправляти цвіт нації, а на ув’язнених економитимемо? Ще й продовжуватимемо їх утримувати. Але давайте відверто: ув’язнені – це люди, які колись зробили помилку. Не всі ж відверті рецидивісти. Є ж ті, хто вчинив незначний злочин. Серед них можна знайти вмотивованих до війни. Пообіцяйте їм скоротити термін чи помилувати, й це спрацює. Тобто нам треба застосовувати абсолютно усіх, де тільки можемо. Потрібно мотивувати й жінок, щоб йшли їхні чоловіки. Так, на війні є ризики, але інакше не буває. Гарантія, що сім’я отримає 15 мільйонів (що для України – величезні кошти) у разі загибелі військового, зараз не мотивує. Треба шукати щось інше. У питанні рекрутингу держава дуже хромає.

- Чимало підрозділів самостійно проводять набір добровольців. Ваш батальйон також. Йдуть до вас?

- Так. Ми усіх оформлюємо. Тут немає таких, кого "притягнув за ногу" військкомат і відправив до нас, а ми вже з ним розбираємося. Хоча знаю, як у них той процес відбувається. Сам же родом із села Закарпатської області. Там вже останнього алкоголіка забрали. Причому в такій ситуації: він набухався, впіймав білку, ліз до дружини битися, то вона викликала поліцію. Його забрали, до ранку протримали, тоді вже віськкомат й відправили на полігон. Я розумію, якби до мого підрозділу потрапив такий, то було б важко. Отак на паперах формують бригаду на тисячу військових, а з них реально воюватиме 30 відсотків хоча б тому, що захищатимуть своє життя, щоб не вбили. А решта або сіятиме паніку, або попідриваються чи здадуться в полон. Тому я і говорю про мотивацію та необхідну пропаганду. росія все ж у цьому плані набагато нас випереджає.

- Прорекламуйте "Сонечко", щоб захотіли до вас долучитися. Адже часто людину якраз стримує відсутність необхідної інформації.

- Насправді, до нас важче потрапити, аніж у ЗСУ. Специфіка мобілізації в нашому випадку передбачає спецперевірку – пробивається уся інформація, зокрема й про сім’ю, проводиться поліграф і тому подібне. Багатьох відсіює внутрішня безпека за різними показниками. Дивимося й на фізичні та морально-вольові якості. Той же підхід бійця до виконання роботи можна навіть побачити по тому, як він підмітає підлогу, будучи в наряді: поверхнево чи ретельно, наскільки вчасно. Якщо у тебе є відповідні якості, ти не сачкуєш, а робиш, як годиться. Дивимося й на підготовку на полігоні. Бо буває молодий та вмотивований, але зі спортивною травмою, на що теж треба зважати. Тому загальний підхід є, але й враховується ряд складових. Тобто до нас долучитися складнувато, але можливо.

- Буває таке, що у стресовій ситуації бійці проявляються неочікувано?

- Здебільшого в стресовій ситуації всі поводяться прогнозовано, адже проходять відповідну підготовку. Відхилення плюс-мінус є, але це виключення. Запанікувати може будь-хто й будь-коли. Але загальна атмосфера зберігається навіть на бойових. У нас є власні правила. Там написано: у групі не має бути подразника. Якщо є панікер або людина, яка говорить забагато зайвого, рано чи пізно у неї знаходиться союзник. І це така маленька зараза, яка шириться. Якщо один перед виходом говорить: "Ми підемо й нам усім кінець!", це ширитиметься ланцюгом. Так в армії – два панікера починають: "Нас кидають на м'ясо!". Пацани, вам нарізають звичайні й нормальні армійські задачі. Так, вони пов’язані з ризиком. Не завжди тебе може підвезти танк. Не завжди так відбувається, як в американських фільмах: після того, як ти покликав допомогу по рації, прилітає F-16 (посміхається. – О.М.). Інколи треба штурмувати лоб в лоб. Має бути розуміння: це твоя робота, яку ти повинен виконати якомога краще. Багато хто не розуміє. Каже: "Треба, щоб нас постійно прикривала артилерія". Але ж немає такої кількості снарядів. Плюс, це теж лотерея! Подивіться на фото: повністю обстріляне поле біля посадок – це те, що не влучило. Можуть вдарити 20-30 разів, а хороших влучань буде п’ять. А можуть тричі й усі будуть успішні. Чому такі панікери з’являються? Бо мобілізували примусово, то настрій у нього такий й зберігається. Ще до того додати російський Тік-Ток з ІПСОшними вкидами, де розказують, як українських військових кинули, й починається: "У мене така сама ситуація!" Виникають проблеми. Тому, як я сказав, в групі не має бути подразника. Очевидно, у всіх буває різний настрій. Два роки повномасштабки - є втома. Інколи хлопці приходять пригнічені, адже не всі завдання вдаються. Все впливає. І є ще момент - чуйка. Я звернув увагу, що люди, дійсно, відчувають наближення смерті. Позивний Кат перед виходом, де він загинув, прийшов і сказав: "Якесь таке погане відчуття. Може, закосити?!". Відповідаю: "Є робота. Йди, допоможи пацанам. Я тобі закошу". Посміялися. Це була така жартівлива розмова. Їх завжди тисячі. Але вже потім ти розумієш: все ж є внутрішні реакції. Але якби кожен командир реагував на такі фрази, взагалі б не виходили. Сиділи б на Закарпатті в якомусь бункері, бо тривожно.

- Справді, у військових накопичилась втома. Це велика проблема. Як ви мотивуєте своїх бійців? Як у них зберігати це бажання просуватися вперед?

- Звичайно, втомлюються всі. Армія – це ж маленьке рабство. Але специфіка нашої роботи якраз передбачає, що на відміну від ЗСУ, ми не тримаємо один напрямок постійно. Нас перекидають. Маємо час на ротацію, відновлення та доукомплектування. Хлопці можуть трохи видихнути й перепочити. От у цьому наша робота набагато краща. Як зараз: нас вивели, дехто лікується, інші відпочивають. Треба знову машинки поремонтувати й таке інше. Але картинка змінюється.

А у війську, справді, є велика проблема з ротацією. Вона виникає у зв’язку з такою мобілізаційною ситуацію. Мало людей, ніким міняти. Знову ми тут впираємося у мотивацію. У тих, хто безперестанку воює, вона падає, тому що вони не можуть відпочити. От є ці вісім тисяч, які не воювали. То поміняйте хоч половину – відправте ті чотири тисячі! Ми не можемо звинуватити двох чи трьох генералів, що це не робиться, тому що ця проблема від і до: в армії ж є субординація, а на якомусь рівні полковник мовчав, що на Закарпатті сидить рота охорони мостів. Це здорові пацани, які два роки не воювали. А у мене тут – пацани після поранення. Коли ви заходили, бачили на вході хлопця без руки, який несе службу. Він так само може й міст охороняти. Тож можна тих здорованів відправити на передок замість нього. Хоч тут ми впираємося у те, що будуть юридичні нюанси, як-от зміна роду військ. Держава мусить придумати, як вирішувати такі питання. Над цим треба працювати. Й озвучувати такі речі. Правда, коли ти починаєш на це звертати увагу, все: ти – зрадник!

От планували ротацію ТЦК, Її теж фактично не зробили. Тут хороших - дуже маленький відсоток. Але вони є. Наприклад, Великоберезнянське ТЦК Закарпатської області з району повинно давати 17 людей на місяць. Але ж багато хто ховається, дехто втік за кордон. Проте там дуже розумний воєнком: зробив рекламу й мобілізовує з інших регіонів тих, хто з якихось причин не може потрапити до армії. Це людина із гарним та сучасним підходом. Таких ТЦКашників дуже мало. Здебільшого як роблять? На базарі зловили двадцатьох і погнали. Це проблеми, з якими ніхто не хоче розбиратися. Тому що там потрібні сильні керівники, які візьмуть на себе дуже багато негативу. Треба прийти й жорстко через коліно налагодити систему. Тих, хто так може, дуже ненавидять. І їх мало. В основному хочуть робити кар’єру, вислужитися…

- Дехто з керівників ТЦК ще й наживається на мобілізації…

- А лікарі! Найбільша схема ухилення від мобілізації, про яку ніхто не хоче говорити, це ВЛК. Тому що коли людина потрапила до військкомату, у неї забирають телефон, і варіант не поїхати на фронт у неї є лише на комісії: знаходять якусь хворобу й відправляють типу на лікування. От про це теж треба говорити. Бо через неї хлопців на передку не міняють. Повторюся: проблем дуже багато, але ми все одно робимо свою роботу навіть за таких умов. Однак нам потрібні медійні командири, які звертають увагу на подібні речі. Так, починаєш говорити про ту ж корупцію, що активно підхоплюють росіяни й розхитують, як я казав, через той же Тік-Ток. Тому треба робити все обережно, щоб противник не використовував це для дестабілізації ситуації всередині країни.

- Ви розказували, що хочете написати книгу, скільки справ було зроблено спецслужбами на початку повномасштабної війни для оборони столиці…

- Поясню: багато людей поширюють думку, що ми не готувалися, росіяни застали нас зненацька й тому подібне, не розуміючи, що ми проводили підготовку в силу можливостей, враховуючи і політичну ситуацію, і взагалі військовий стан справ. Зокрема спецслужби. Я вам на початку розказував, що ми забирали закладку, де лежали "Стінгери". Тобто підготовчий процес був. Як і по інших напрямках. Наприклад, у ГУР є таємна стаття бюджету, з якої виділяють кошти на певні операції. Їх витрачають на той же підкуп російських військових та чиновників. Хочеш отримати справжню інформацію про кількість людей у штаті? Вона є у двох людей: у начальника штабу й медика, на якого зазвичай не звертають увагу. Всі дивляться на офіцерів, а там сидить женщіна, яка має таку саму штаточку. Про неї забувають! А їй дай 500 доларів (для росії то хороші кошти), і вона зливає необхідний документ. Прапорщик же точно знає, скільки комплектів форми вони купили. Тобто ти оцінюєш по людському ресурсу. Насправді, українські спецслужби все ж працюють. У мене є така рожева мрія, що ГУР колись стане таким, як ЦРУ в Америці. У американських фільмах ми бачимо, що вони торгують наркотою, і за ці "чорні гроші" купують гвинтівки, щоб робити революції. От ми знаємо, що чудове вогнище спротиву чи щось подібне можна зробити в Чечні. Для того, щоб підтримати чеченський народ, який хоче скинути Кадирова, потрібні зброя та гроші. Звідки їх брати? З державного бюджету не можемо. Треба десь контрабас цигарок закинути, і на ці кошти купити автомати та переправити чеченцям. У американських фільмах є доля правди. Всі розуміють, звідки Америка бере ті гроші. Не з бюджету. Працюють певні сірі схеми, через які заробляються кошти, а спецслужби використовують їх на благо держави. Я мрію, що Україна буде настільки крута, що ми якусь тему замутимо і направимо гроші РДК (Російському добровольчому корпусу. – О.М.) або ще комусь для того, щоб вони змогли зробити двіж у нашого ворога і послабити його позицію в тилу.

- Ви допускаєте, що всередині росії почнеться якесь протистояння?

- Воно уже є! Просто в росії дуже добре працює цензура – у них саджають навіть за репост. Правда, все одно іноді випливає інформація про те, що десь там підпалили військкомат чи ще щось. Але росія ніколи не випустить у інформаційний простір те, якими силами це зроблено. Однак операції проводяться. Є підрозділ, який цим займається саме в глибокому тилу.

- Росіяни здатні на те, щоб вимагати припинення війни? Або відмовитися йти служити? Знаючи їхню психологію, у це важко повірити. Ви теж звернули увагу, що мотивація, хоч і меркантильна, у них є.

- Тому що їхні спецслужби, військові органи, знайшли дуже хороший підхід, яким мотивують до війни. Тому росіяни йтимуть. Ми сміємося з того, як вони крали в Україні туалети й відправляли їх поштою додому. Але найчіткішим мірилом став напис на стіні у квартирі в Бучі: "А кто разрешил вам красиво жить?". Тобто всі розуміють, що рівні життя відрізняються. Ті росіяни, які побачили наш, хочуть так само. Але прагнуть не побудувати таке саме в себе, а забрати у нас – використати старий радянський метод. Плюс, ми бачимо, що росія тепер дуже активно вливає гроші в пропаганду для Європи. Наприклад, польські фермери. Там є один-два зрадники, підкуплені рф, які каламутять всю воду. А влітку було ІПСОшне відео, як нібито військові зупиняють мусульманку, грубіянять їй. Це було розраховано не на українську аудиторію, а на Францію та Англію, де багато мусульман. Воно перекладалося англійською й для них формувалася картинка, що українці так погано ставляться до мусульман. Такі як я, тобто представники спецслужб, розуміють: це направлено не на росіян чи українців, бо не повірять. А європеєць не може відрізнити ІПСО від правди. Тут ми програємо росіянам. Нам треба центри дезінформації, щоб знімали подібні відеоролики, які б показували росію в поганому світлі, й закидати на Європу...

- У справжньому світлі. Нам же навіть не потрібно нічого вигадувати. Достатньо показати те, що вони роблять.

- Так. Але немає фото та відео деяких речей, які вони роблять. Як я вже згадував у нашій розмові, тих же катівень. Їх потрібно буде, скажімо так, відтворювати й поширювати. Нам треба підрозділ, який це показуватиме Європі та усьому цивілізованому світу. Кажу ж: у нас багато-багато проблем. Ми зараз лише доходимо до дронів, і то – складно. Вони не заміняють артилерію, але дуже нам допомагають, посилюють наші групи. То добиратися до якихось таких великих ідей дуже важко. Тому що на них теж треба фінансування. Іноді воно зводиться до "годування голубів". Адже у нас часто проєкти закінчуються тим, що бюджет "розпилили", а нічого не зроблено. Ми ще не один раз спіткнемося на цьому шляху, на жаль. Але є велика надія на те, що воно якось пересіється, зокрема завдяки інформаційній підтримці медійних командирів, які можуть впливати на суспільну думку, які є її лідерами в певному регіоні, що вони зможуть підсвітити це питання й ті, хто має ним займатися, виправлятимуть помилки. Саме для того у нас є Фейсбук, тому що ми стараємося покращувати певні моменти. Я перед Новим роком, наприклад, висвітлював корупцію у двох ОТГ, коли вони вкладали бруківку на цвинтарі, де ходять вкрай рідко, але не купили жодного дрона на передок. Ти ставиш питання громадянам: "У вас там все нормально? Ви контролюєте того, кого вибрали?". Це не для того, щоб просто поговорити, а заради того, щоб показати: у нас є проблема. Куди витратили півтора мільйона? На доріжку на цвинтарі? Так, звісно, вона треба. Зрозуміло, що ми не можемо перетворити свої міста на свинарники. Але ж є першочерговість! Це як в побуті: коли тобі треба заплатити за комуналку та купити додому їжу, ти не витрачаєш усі гроші в Макдональдсі. Тобто є найнеобхідніше, а потім уже те, без чого можеш прожити місяць-два чи більше. Якби на тому цвинтарі ще рік не було доріжки, ніхто б не помер. Туди і так приїжджають вже мертвими. Але чиновникам на місцях на третьому році повномасштабної війни треба гроші десь, скажімо так, взяти (всміхається. – О.М.). А у кума немає фірми, яка робить дрони. Є будівельна. Тому вони на цьому й "заробляють". Я вже говорив: зробіть лінію по виготовленню дронів. Хай вже на них крастимете, то замість 20 нам на фронт прийде хоч 15. Це ж все добре, бо поки приходить нуль!

- Міністр цифрової трансформації Федоров закликав же українців робити дрони вдома...

- А що він зробив для того, щоб ці дрони виготовляли вдома? От я хочу цим займатися. То тепер я маю сам навчитися? Добре, пройшов курси, у мені є паяльник. Надсилайте мені запчастини. Я паятиму й відсилатиму готові дрони вам на склад. Зробіть цю лінію! Але для того треба закуповувати запчастини. О’кей, беремо з бюджету. Однак ми вже бачили яйця по 17 гривень. Так само втричі дорожче купуватимемо й запчастини для виготовлення дронів. Купа проблем! Знову ж, про них треба відверто говорити, піднімати на загал та вирішувати. Замовчувати не можна. Я розумію, що ворог вже використовує будь-які такі питання по максимуму. Але ми не можемо просто робити свою військову роботу, закрити рота і забити на суспільство. Ми живемо в цій країні. Наші діти теж. Плануємо тут жити й після перемоги. Тому нам потрібно реагувати на такі речі прямо зараз. Тобто ми мусимо й тут тримати.

- Людям треба активніше включатися? Очевидно, без тилу жоден фронт не витримає.

- Звичайно! А тил у нас зараз дуже сильно поділений: на тих, хто нічого не робить, і тих, хто старається, підтримує. Хоча б репостами зборів. Ми ж не говоримо, що армія гола й боса. Просто просимо. Не пояснюємо, що пацани вийшли з бою - каски та плитоноски вщент. Треба поміняти. А воно все дорогувато коштує. Ми можемо купити плиту за дві тисячі, але вона за три дні порветься. Бо турецька такої якості, що підійде тим, як я їх називаю, ухилянтам в формі, які охороняють мости на Закарпатті. Тому що вони не ходять на бойові, не повзають в них й не бігають. Їм для чергування простих плит достатньо. Нам же треба більш якісні, які й коштують дорожче. Війна взагалі дуже дорога штука. От у тебе зламалася машина – ремонт коштує 60 тисяч гривень. У таких випадках навіть людина, яка репостить про збір на авто, робить більше, аніж той чиновник, який ніфіга не зробив, ще й вкрав гроші з бюджету. Є ще одна велика проблема – це толерантність наших людей до подібних справ. У нас таких діячів не соромлять. А повинно бути так: коли такий чиновник іде вулицею, йому мають плювати услід й казати: "Ти вкрав! Пацанам не допоміг! Тобі не соромно?! Ти будуєш доріжку. Краще допоможи хлопцям. Їм якраз на гарячому напрямку треба 30 дронів". Це пів мільйона гривень. Дорого? Так. Але де брати дрони? На складах їх немає. Їх паяють волонтери, ти купуєш, сам вибудовуєш логістику. Причому ти не можеш за це сварити армію, військових. Є певні посадові особи, яких можна сварити. Але здебільшого на що тобі жалітися? На армію? Та вона у нас найкраща! Тому що я в ній! Тому що такі пацани! Вони воюватимуть голі-босі? Так! Якщо потрібно – й палками битимуться. Але це не означає, що ми так маємо робити. Тому самі викручуємося, щось придумуємо, шукаємо, підключаємо меценатів. Тут теж є проблема, з якою я стикався у спілкуванні з іншими підрозділами, зокрема ТрО - відсутність медійності. Їх ніхто не знає! А волонтери хочуть допомагати відомим. "Азов", ГУР, 93-тя бригада – це ж звучить! Всі хочуть бути, скажімо так, причетними до їхніх операцій та перемог. А є й інші, менш розкручені. У деяких комбати навіть забороняють брати волонтерку. Є такі, де погано працюють пресофіцери. Хоч військові роблять класну роботу. От в Сумах збили російський гвинтокрил. Круті вояки! Зробіть про це новинку, розкрутіть! Це ж ваша робота! Про це треба говорити! Це ж наше досягнення, яким можна похвалитися. А от немедійний офіцер погано відпрацьовує, і ніхто не знає про таку подію. Якщо так, то й сильно допомагати їм не хочуть. Тримаються на допомозі близьких та друзів. У суспільстві є правила, за якими ти мусиш грати. У мене, наприклад, теж відвалилися класні спонсори, які перед Новим роком пропонували допомогу, поки Зеленський не сказав, що виборів не буде. Тоді все – немає (всміхається. – О.М.). Ти вивчаєш ці всі тонкощі й розумієш, як воно працює: тут треба попросити, а там - пообіцяти. А для чого? Бо ти хочеш, щоб твої хлопці були добре вдягнені, щоб йшли на вихід не в таких берцях, які розлізаються, щоб у них були трохи кращі плити. От ми постійно впираємося в такі проблеми й все! Тому тут важливий індивідуальний підхід командирів. Третя штумова – це дуже класний показник, як вибудована лінія. У них є досвід. Інші підрозділи лише "набивають шишки". Але якісне виконання бойового завдання залежить від твоїх сил та засобів. Чи є в тебе ті радіостанції? Чи от дрони. Їх на складах дуже мало. А це розхідник. Треба думати над вирішенням таких проблем. Цим мають займатися державні чиновники. Чому вони цього не роблять? Вони банально не бачать справжньої ситуації. Бо коли приходять й питають, що і як? Командири здебільшого відповідають "У нас все добре", навіть маючи проблеми. І не розуміють: якщо ти з цією людиною не обговорив проблему, вона тобі її не вирішить. Я таке бачив ще у 2014 році. У Ясинуватій ми пішли в розвідку. Два танки 93-ї бригади стояли прямо на підйомі. Я спитав: "А чого ви не підніметеся нагору або не спуститеся? Висоту не тримають посередині". Відповідь: "Один танк зламався, а в другому башня не крутиться". Кажу: "А чого ви керівництву не доповідаєте?". Він: "Та якось офіцерська честь не дозволяє". Причому людина сказала на повному серйозі, й сприймаючи це нормально! Бо знає, що йому скажуть: "І без тебе проблем вистачає!". Або пообіцяють зробити, й заб’ють на це. Але ж твій посадовий обов’язок полягає в тому, щоб твої бійці мали сили й засоби.

Тобто велика відповідальність лежить на всіх. Однак не всі її витягують та контролюють особовий склад. Часто у нас генерали відірвані від реальності. Зокрема через те, що немає тих, хто, справді, контролює, тих офіцерів, які реально доповідають. Це комунікація. Треба не боятися доповісти так само, як і отримати інформацію від військових. Ми починаємо тут впиратися у ці "камені спотикання". А в росії там просто працює, бо у них принцип сильної руки: усім "роздавати" направо-наліво. Все дуже жорстко. Ми так не можемо. Інакше перетворимося на таких самих. У нас мала б бути добровільна комунікація. Вона, на жаль, не працює.

P.S.: Друзі, якщо ви бажаєте підтримати Добровольчий розвідувальний батальйон "Сонечко", посилання на банку:

https://send.monobank.ua/jar/6DHGG5bCXW

Номер картки банки: 5375 4112 1429 8882

Теги: Каганець, Комендант, війна

31 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати