На Закарпатті рідновіри спорудили капище древніх українських богів

Людмила Полевська, "Високий замок"

Мене відразу заінтригувала ця поляна, та коли я запитала свою молоду масажистку, місцеву жительку, про ідолів, вона крізь зуби, з притиском сказала: “Нема чого туди ходити. І взагалі, все давно треба спалити”… Її слова тільки підлили олії у вогонь, ще більше розпалили мою цікавість. Нарешті один з відпочивальників сказав, що він вчора був на цій поляні:

- Я вам покажу дорогу, та ви, пані, туди не дійдете. Нам з дружиною ще й сорока немає, і то ледь видряпалися, адже це десь до двох кілометрів вгору…

Я подивилася на внука, якому ще немає шести: “Ну, що, спробуємо?”. Малюк кивнув головою. До нас приєдналася ще пара закоханих студентів. Спочатку йшли доріжкою, вистеленою камінцями. Орієнтуватися допомагали стрілочки-вказівники. Потім дерлися стежкою, вистеленою мокрим пожухлим листям, бо під кронами дерев воно не просихає після проливних карпатських дощів. Йти стало набагато важче, і наші молоді супутники вирішили повернутися. А ми з Костиком вперто рухалися вперед. Чесно кажучи, було лячно серед віковічного лісу. Здавалося, стежці не буде кінця, але стрілочки вказували, що ми на правильному шляху. Крок за кроком ми піднімалися вгору. Стало веселіше, коли нас наздогнала група відпочивальників. Ще трохи зусиль - і дерева розступилися. Ми опинились на просторій галявині, вкритій надзвичайно яскравою смарагдовою травою, крізь яку проглядали кущики альпійської фіалки. І на цьому тлі стояли в певному порядку дерев’яні скульптури. Здавалось, ніби якась машина часу перенесла нас у дохристиянські часи, коли наші пращури приходили на капище – місце для молінь та жертвоприношень. Поляна з чотирьох боків обрамлена дерев’яними перекладинами, ніби ворітьми, а в центрі – три ідоли, один з яких – жінка, витесані та майстерно вирізьблені з дубових колод. На кожному з них – з тильного боку – викарбувані написи – руни. Про що у них йдеться, ніхто не міг пояснити, бо, на жаль, не довелося на поляні зустріти нікого, хто б знався на цій вірі.

Перед ідолами стоїть великий плоский камінь для жертвоприношень. Дивувало, як будівничі цього капища затягнули його так високо. А можливо, цей камінь лежить тут ще з прадавніх літ? Збоку, під лісом, вже дрібнішим камінням викладено місце для вогнища. На деяких ідолах, дубових колодах, що їх обрамляють, залишилися сліди підпалів. На жаль, людська психологія не змінюється з плином століть: що не зрозуміле - треба спалити.

Уже у Львові я зустрілася з двома молодими людьми - Славолюбом і Ладомиром, які сповідують, як вони кажуть, стародавню віру слов’янських предків і називають себе рідновірами. Виявляється, що й у нашому місті є декілька старослов’янських капищ.

- Чомусь у нас толерантно ставляться до буддистів, кришнаїтів, що ходять вулицями з дзвіночками тощо, а до прадавньої нашої віри у більшості людей не виникає цікавості, а лише ворожість, - каже Славолюб.

Прихильники древніх слов’янських богів – громовержця Перуна, бога-сонця Сварога, вітру – Стрибога стверджують, що цим віруванням багато тисяч років. І в пам’яті народній вони зберігаються Колядою, Зеленими святами, Купайлом… Рідновіри вважають, що молитися, вести діалог з єдиним Богом, який має різні прояви, можна будь-де – і в храмі, і в мечеті, і на лоні природи. І не варто капища наділяти якимось містичним змістом, а тим більше, руйнувати. Не треба боятися й слова жертвоприношення, адже у наших предків, за словами рідновірів, цей обряд ніколи не був пов’язаний з кров’ю, а тільки з хлібом, молоком, медом… Тому до таких місць треба ставитися з певною пошаною, зі щирістю. Капище – це не місце розваг для різного роду зівак. І час перебування там – дозований.

…Коли ми з онуком поверталися з поляни ідолів, полив дощ як з відра, навіть з градом. Я було подумала, що один із ідолів - Перун – за щось розгнівався на нас. Не було де сховатися, і ми промокли до нитки. Та наступного дня навіть не кашлянули...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати