"Коли вмирали, їм дзвони не грали..."

Напередодні цієї події ми зустрілися з головою крайової організації Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, українським патріотом, громадсько-політичним, культурним і державним діячем, заслуженим лікарем України, людиною складної долі й багатьох талантів Іваном КОРШИНСЬКИМ. Саме він доклав особливих зусиль і старань, аби на 17-му році невтомних домагань таки відбулася ця подія.
— Іване Юрійовичу, вас читачам  представляти немає особливої потреби. Бо добре знають вас як лікаря, хірурга від Бога,   і як людину, яка особисто була біля „колиски Конституції незалежної України, голосува¬ла за неї як народний депутат. Багатьом відома і ваша доля політичного в'язня, репресованого, а відтак, через десятиліття - реабілітованого... Про що хотіли б забути чи від чого відхреститися, а що в своєму житті несете гордо, мов знамено?

— Ні від чого не відхрещуюся, але й нічого не забуваю, а гордо несу своє переконання, стою любов до України, бо є її патріотом до кінчика нігтів, до останньої краплі крові. Багато пережив і прожив, багатьох людей зустрічав на своєму віку - поганих, злих, недостойних називатися людьми, але більше було по-справжньому красивих, мужніх, готових допомогти і підтри¬мати, незрадливих. Скільки житиму, буду згадувати з найщирішими почуттями професора Сергія Колесникова, що і у в'язниці допомагав. Лише завдяки
йому я вижив, і згодом, коли вибрався з «обіймів» енкаведистів і спробував утвердитися як громадянин у своїй державі, зумів продовжити навчання (адже мене забрали з другого курсу медичного факультету як члена антирадянської націоналістичної організації), поступити з часом в аспірантуру (мене ж так і не було реабілітовано аж до 1991 року, хоча за недоведенням складу злочину і було звільнено з в'язниці), Незабутнім і найбільшим другом і наставником для мене в житті був і залишається професор Олександр Фединець: таких людей земля народжує, мабуть, раз на кілька століть. Щасливий, що доля звела мене з прекрасними вчителями - Дмитром Маснюком, Василем Ляхом і найбільше - несправедливо невизна¬ним і призабутим великим діалектологом, ученим Миколою Грицаком. Були друзі і згодом, передусім, Іван Чендей, Федір Удичка, Іван Андришин, з якими студіював свого часу в Хустській гімназії'. Усіх не згадати - життя довге, зустрічей багато. В одно¬му переконався: добрих людей більше. Тому добро й перемагає.
— Мабуть, це переконання гріє і тішить вас, Іване Юрійовичу, і сьогодні, коли нарешті вдалося звести пам'ятник борцям за незалежність України, жертвам політичних репресій, в'язням катівень і таборів. Адже шлях до цієї події був тривалим.

— А таки так, бо крига скрес¬ла аж у жовтні минулого року,
коли з ініціативи першого засту¬пника голови облдержадміністрації Івана Балоги влада повернулася лицем до цієї проблеми. До речі, профінансував спорудження пам'ятника глава Секретаріату Президента України Віктор Балога. За цей шляхетний вчинок ми їм дуже вдячні.
Вважаю своїм обов'язком згадати при цій гарній нагоді і наших побратимів, які були серед ініціаторів спорудження цього пам'ятника ще далекого 1991 року. Це тодішній голова нашої організації Василь Рогач, доброї пам'яті заступник голови Арсен Бабіченко та відповідальний секретар Омелян Росул. їхню справу продовжили члени проводу нашої крайової організації Юрій Деяк та Василь Неверкла - мої заступники. Допомагав нам і голова меморіалу імені Василя Стуса Михайло Баник. Вдячні ми і тодішньому голові Ужгородської мерії пану Емілу Ландовському, який сприяв одержанню дозволу на його спорудження в Ужгороді. Як бачите, добрих людей багато, і лише завдяки їм удалося успішно завершити благородне діло, і пам'ятник нагадуватиме сучасникам і нащад¬кам, як ми жили і за що боролися та вмирали, незалежно від національності та віросповідання.
— Яка ваша думка про сам проект пам'ятника? Чи вдалося авторові пере¬дати у застиглій формі те неминуще, що зв'язане з долями репресованих, те, що має жити - не вми¬рати у пам'яті нащадків?
— Безперечно. Я дуже пова¬жаю автора Михайла Беленя, відомого по всій Україні скульптора, доктора мистецтвознавства, професора. Тим більше, що він охоче прислухався до наших спостережень і зауважень, робив із них висновки на користь справі. Спасибі архітекторові Владиславу Гандзелу. Щира вдяка голові правління АТЗТ «Андезит» в Ужгороді Іванові Пораді, завдяки добрій волі якого було знайдено і встановлено цей величний кам'яний символ.
Досі діяльність нашої організації була засвідчена меморіальною дошкою, встановленою в Буштині на Тячівщині на будинку жителя Юри Левринца, де в 1945-му році збиралися члени проводу крайової організації ОУН, які зазнали гонінь і переслідувань, катувань і в'язниць, багато з них загинули, чимало не дожили сьогоднішнього дня. Але все ж 250 чоловік із тих, хто носить на серці і в душі тавро політичного в'язня, діждалися цієї щасливої миті.
P. S. Урочистості з нагоди відкриття пам'ятника жертвам політичних репресій розпочнуться о 14-й год. на площі Дружби народів в обласному центрі.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати