У пошуках справжньої закарпатської журналістики

Скільки людей – стільки й думок, скажете ви. Згідна. Ніхто ж і не сперечається. Але дивно: що і як писати – знають усі, окрім, здається, самих журналістів. Вони, зазвичай, сумніваються, шукають, працюють…
На журналістику – всім миром
Моя племінниця – майбутній журналіст. Очевидно, що їй не хочеться обмежуватися тільки знаннями, отриманими на лекціях і практичних заняттях, бо постійно «тероризує» мене всілякими запитаннями, відповіді на які, на її думку, обов’язково допоможуть стати справжнім журналістом. Якось чергові питання прозвучали в компанії моїх добрих знайомих, серед котрих професійним журналістом була тільки я. Так ось, мені дозволили тільки розтулити рота – жодного слова я не встигла вимовити, бо, як з’ясувалося, кожен із присутніх «розумівся» на журналістиці краще за самих журналістів і знав, як правильно готувати «читабельні» матеріали і, зокрема, цікаві інтерв’ю (це, як у анекдоті про футбол: як грати, знають усі, крім футболістів). Мені розмова сподобалася, а тому, пропоную вам також стати її учасником. Спробуйте і ви, як мої знайомі, відповісти на питання дівчини, котра мріє стати справжнім журналістом. Повірте, - вам буде цікаво, а їй – корисно…
 Питання. Придумувати питання до інтерв’ю – цьому треба вчитися чи це дар Божий?
Відповіді.
Ігор, 28 років, директор приватного підприємства: «І друге і перше. Це талант, а талант без навчання - ніщо».
Сергій, 36 років, юрист: «Якщо хисту до цього нема в крові, то можеш ти вчитися хоч сто років – все одно питання будуть нудними і нецікавими. Це вміння або є, або нема. Як, до прикладу, я ніколи не навчуся ремонтувати взуття, якщо в мене руки, як кажуть, не з того місця виросли».
Тамара, 43 роки, страховий агент: «Навчитися можна всьому. Нічого складного, думаю, нема в тому, щоб придумати кілька питань до людини. Це ж як порозмовляти просто. Головне – мати про людину хоч мізерну інформацію…»
Олена, 24 роки, торгівельний працівник: «Якщо би припекло, то, думаю, придумала б і питання. А що ви думаєте – життя така штука, що можна навчитися всьому. Придумати п’ять-шість питань – це вам не город копати і не цеглу складати. Я б справилася».
Олег, 28 років, підприємець: «Вчитися. Професіоналізм завжди повинен бути присутнім».
Питання. Чи варто погоджуватися робити інтерв’ю з людиною, котра вам не цікава і до якої ви відчуваєте відверту антипатію, якщо за розмову з нею вам обіцяють гарний гонорар?
Відповіді.
Ігор: «Варто, при умові, що кінцева мета - заробити грошей. А коли вже можеш не звертати уваги на «великий гонорар», то треба працювати в задоволення».
Сергій: «Ну-у, це залежить від людини, від її характеру. І таке враження, що серед сьогоднішніх журналістів – одиниці таких, що відмовляться. Все продається, все купується. Так, і юристи все роблять за гроші, але юристи зв’язані тільки з окремою – конкретною – людиною, а журналісти розраховують на те, що їхній матеріал прочитає якомога більше людей. Йти проти совісті у цьому випадку – думаю, це не дуже добре… »
Тамара: «Це ж тільки робота. А інженеру хочеться йти на завод? А продавщиці хочеться цілий день на ногах обслуговувати, у тому числі і хамів, і посміхатися їм? Але ж працюють. Терплять. Бо жити за щось треба…»
Олена: «Мабуть, якби дуже «припекло», то я б погодилася, але з умовою, що придумаю собі псевдонім. Так і зробила б. Сьогодні, гляньте, псевдонімів більше, ніж реальних прізвищ. Очевидно, не дуже журналістам вдається писати те, що вони хочуть насправді».
Олег: «Лікар завжди повинен робити операцію, не залежно від того, подобається йому людина чи ні»
Питання. Які питання до публічних людей є цікавішими для читачів – провокаційні чи «пригладжені»?
Відповіді.
Ігор: «Провокаційні, звичайно».
Сергій: «Звісно, провокаційні. Нема нічого нуднішого за пригладжені питання і відповіді на них. Журналіст, котрий не вміє, чи не може, чи не хоче задавати провокаційних питань, нехай перекваліфікується на культурного оглядача».
Тамара: «Провокація теж буває різною: комусь подобається різка, комусь більш виважена. Та й ситуації бувають різними. Іноді провокація нікому і не потрібна і не цікава. Правда, «пригладжені» питання ще більш не цікаві».
Олена: «Все залежить від того, хто перед тобою сидить, які почуття в тебе до людини, в якої ти береш інтерв’ю. Я впевнена, що людину, котра мене дратує, котру не люблю, я б, даруйте, «мочила» такими питаннями, щоб вона аж спітніла, відповідаючи. А що? Публічна людина повинна бути готова до всього і повинна поводити себе так, щоб провокаційних питань не боялася».
Олег: «Тільки провокаційні. Це роль публічних людей. Вони йшли на це свідомо. Цікаво, а хто писатиме про рядового шахтаря Іванова з якогось маленького шахтарського містечка?»
 Питання. Чи можна в наш час «прогодуватися», пишучи інтерв’ю?
Відповіді.
Ігор: «Навряд чи. Ду-у-у-уже сумніваюсь. Навіть якщо в тебе «ім’я»
Сергій: «Однозначно можна. Робити замовні інтерв’ю – і без проблем. Треба вміти виходити на потрібних людей. Є політики, котрі хотіли би виступити в газеті «так, як треба», є бізнесмени, котрим хочеться, щоб про них написали так, як треба. Лікарі такі є, спортсмени, чиновники… Журналіст – людина, котра може їм допомогти. Та що там казати… Журналісти можуть жити, як кажуть, «на всі сто». Головне – не перейматися сумлінням. Знати тільки те, що це – просто робота, за яку платять гроші».
Тамара: «Це все залежить від того, що журналіст вкладає в поняття «прогодуватися». Для когось й ікра на столі набридає, а хтось і шматку білого хліба радіє…»
Олена: «Однозначно сказати не можна. Все ж залежить від видання, в якому ти працюєш, від людини, з якою ти робиш інтерв’ю. Але більше я схиляюся до того, що журналістам набагато легше заробити гроші, ніж будь-кому іншому. Ось твори у школі добре писала, думаю, трохи б підучилася – і без проблем – взяла диктофон, записала відповіді, надрукувала їх і… забрала гонорар. Знаєте, маю знайому тележурналістку, котра за свої інтерв’ю на телебаченні має в квартирі – і картини відомих художників, і подарунки від відомих музикантів, і роботи з кераміки від відомих майстрів. Вона не перестає вихвалятися, що, зробивши інтерв’ю, сама просить від них якусь «подяку».
Олег: «Звичайно, можна, якщо робити це дійсно класно. Як, до прикладу, програма «Максимум» - пишіть, скаржтеся… (сміється)».
Питання. Чи варто формулювати питання так, щоб хоч якось спрогнозувати відповіді? Чи повинен журналіст думати про те, які б відповіді були «вигідними» для нього?
Відповіді.
Ігор: «Думаю, що так. Адже він наперед має розраховувати або на неординарну відповідь, або на відверту. Інакше він не зацікавить читача».
Сергій: «А для чого? Відповіді – то вже проблеми тих, хто відповідає. Для журналіста головне – задавати цікаві, розумні питання. А чи є «вигідні» відповіді? Якщо робити «замовне» інтерв’ю, то, звісно, відповіді мають бути такими, які від тебе очікують. Тут уже видно професійність журналіста, його вміння «правильно» задати питання».
Тамара: «Ой, це вже питання не до мене. Складно якось дуже. Як можна спрогнозувати відповіді? Ти тоді повинен знати добре людину, з якою розмовляєш. А думати журналіст повинен не про те, чи вигідні для нього відповіді, а чи цікавими вони будуть для читачів».
Олена: «М-м-м… все залежить від того, яке саме інтерв’ю робиш. Якщо на замовлення протилежного до того, з ким розмовляєш, боку – то однозначно ти повинен прораховувати всі відповіді».
Олег: «Все залежить від того, в кого береш інтерв’ю. Якщо у письменника, то, звісно, буде цікаво знати його погляди на життя. Якщо у банкіра, то, звісно, тебе зацікавить його прогноз на фінансове майбутнє, ну-у, хоча б для того, аби перевірити його компетентність. Все відносно. Не можна всі питання і відповіді також підлаштовувати під один якийсь шаблон».
Питання. Яким повинен бути справжній журналіст?
Відповіді:
Ігор: «Чесним, професійним, талановитим, комунікабельним, добрим».
Сергій: «Відмежованим від якихось моральних зобов’язань».
Тамара: «Відповідальним за те, що він пропонує читачам».
Олена: «Безкомпромісним. Цікавим. І, що не кажіть, прагматичним».
Олег: «Він повинен бути до кінця чесним».
У пошуках справжнього
Моя колегиня зі Львова Світлана Одинець якось писала таке: «... більше немає журналістики. Я шукала її вперто й довго, читаючи газети і дивлячись телебачення, спостерігаючи за внутрішнім ритмом редакцій, дивлячись в очі редакторам, говорячи з безліччю львівських митців, літераторів, журналістів. Я шукала її наполегливо і сильно – не на чиєсь прохання – а тому, що мені самій вона дуже потрібна. Потрібна так, як хліб і музика. Не менше. Її, справжню, я впізнала б на відстані. А якби раптом заплуталася, то впізнати її завжди допомогли б друзі – молодші та старші від мене – які пишуть, малюють, вчаться, вчать, мріють, думають. Усім їм, тобто всім нам, потрібна якісна журналістика, і нічим не можна її замінити. Ми шукали її всі разом і поодиноко, шукали тому, що вона завжди була тут, у нашому самобутньому Львові, ще з далекого вісімнадцятого століття. Ми пили каву й читали, ходили вузькими вуличками, вдихали свіжу друкарську фарбу з чергового газетного номера, пробували навіть читати між рядків, як це робили наші батьки. Але ніщо не врятувало від усвідомлення втрати…
 Журналістику ми бачили хіба що у випадкових і запланованих розмовах із людьми – вона миготіла нам якимсь невловним, незаписаним, непоказаним потоком, який розтікався – на секунду зачепивши – у не зафіксований жодною увагою простір, де й розчинявся, не знайшовши адресата. Але то не була правдива журналістика, а лише її підтекст, її можливість, її майбутність. І тому, властиво, ми шукали тексти й сюжети, після яких у читача починається внутрішній монолог, діалог чи поліфонія, залежно від сили впливу. Шукали динамічні тексти, які ставлять перед тобою найбільше запитань тоді, коли в них лише розповідні речення. Тексти, що не нав’язують чиєїсь позиції, не тиснуть «незаперечною» аргументацією. Тексти, які давали б не рецепти і відповіді, а простір, в якому ти сам починаєш аналізувати й осмислювати. Тексти, основою яких є не так факт, як явище, не так метафора, як думка. Ми наполегливо шукали те, що має сьогодні кожна європейська нація. Адже суспільство, яке доросло до такої розкоші, як професійна журналістика, – це правдиво громадянське суспільство. Бо тоді кожна ідея та думка окремого індивідуума не вмирає в закритій самотності, а виходить в унікальний простір мільйонів інших думок і поглядів, і там пульсує новою силою, породжуючи новий зміст. Така спільнота людей уміє мислити і – що дуже важливо – обмінюватися своїми думками. Таке суспільство неможливо захопити в полон, завоювати чи охрестити в іншу віру».
 Масові думки породжують масових людей, писав Маклюен. Ми масово думаємо про одне й те ж, масово одне й те ж відчуваємо і масово, напередодні свята журналістів, шукаємо справжню журналістику. Вона є – без сумніву, але їй дуже важко творити якісний продукт у світі неякісного його сприйняття. Давайте розпізнаємо її, давайте не згубимо її у масовій думці, у масовому продукті, в загальному всезнанні…
 P.S. Користуючись нагодою, щиро вітаю весь журналістський корпус з Днем журналіста і хочу побажати нам, шановні колеги, щастя, добра і злагоди. Нехай осяйна професійна зірка об’єднає усіх нас чистим світлом незгасних людських чеснот та цінностей. Нехай в кожній нашій родині панує мир і спокій. Будьмо оптимістами!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати