На Закарпатті є Срібний рай

Глава родини Іван Васильович два роки тому взявся за зведення цієї бази недалеко від біосферного заповідника в урочищі Зібролуг. І не скажеш, що давалося це йому легко і без особливих зусиль. Спочатку односельчани сприймали його ідею з недовірою. Воно і не дивно, бо ж земля тут ховалася за купами сміття. І треба було добре потрудитися, щоб привести її до ладу. Втім, кому як не горянам відомо, що таке праця. А якщо людина має ще й авантюрний, ризиковий характер, тоді ніякі перешкоди не видаються вартими уваги. Іван Васильович усе життя займався якоюсь справою, тому своєї затії не залишив. Розпочинав будівництво з кількох альтанок та сауни. Мовляв, щоб сім'я мала де відпочити. Дружина Марія спочатку дуже переживала, але, як сама каже, не можна в чоловікові порив убивати.
Треба завжди його підтримувати, навіть коли не впевнена в результаті.
Але потрохи маєток розростався. Навіть недобудований він став популярний. Ним зацікавилися іноземці, так й не тільки вони. Голландці, австрійці, німці, швейцарці їдуть сюди за природою та повітрям, яке є тільки в цій буферній зоні Карпат. Переважно це або науковці, або літні туристи. Дуже цікаво спостерігати за тим, як 70-літня жінка бере наплічник і відправляється підкоряти вершини (1200 м над рівнем моря) букових пралісів — єдиних, до речі, в Європі.
А в тутешніх лісах таки є на що подивитися. Адже Білий Камінь (у народі Молочна копиця) — скеля майже 80 м заввишки - справляє неабияке враження. Важко собі навіть уявити, як вона могла тут утворитися. Біля неї — печера Гребіня, а трохи вище є і сталактитові печери. Вони зараз навіть не вивчені до кінця, але, подейкують, дослідники знайшли тут рештки печерного ведмедя.
Іван Угляй роповідає, що недавно сюди приїжджали журналісти з Бухареста. Всю європейську спільноту непокоїть подальша доля пралісу. ЮНЕСКО навіть готове виділити певні кошти, щоб провести сюди автомагістраль. Та, наразі, ці гроші можуть піти за вітром, якщо
саме місцеве керівництво не вирішить проблеми з облаштування заповідника. До всього іноземні туристи дуже цінують закарпатську кухню. Звиклі до напівфабрикатів, для них справжній, натуральний смак їжі видається екзотичним. Тому від пригощань господарів «Срібного раю» ніколи не відмовляються. Тим паче, що сам Іван Угляй полюбляє готувати. І, що найцікавіше, ще й читає відповідну літературу, а серед найулюбленіших телепередач - кулінарні. Коли розповідає про смак форелі, або ж про аромати шашлику, повз який ніхто ще не спромігся пройти байдужим... А про традиційні страви годі й казати. Банош, то-кан, бограч, юшка - смакоти! «Коли приїжджають гості з інших областей чи країн, то спочатку дещо скептично, дивляться на пропоновану їжу. їм здається, що вона надто вже незвична для їхніх шлунків. Але як розкуштують - то аж за вухами «тріщить», — каже Маріка Угляй. - А мені від того справжня радість.
Приваблює «Срібний рай» і тих, кому в буденному житті не вистачає спокою та рівноваги. Тупикова дорога гарантує, що ніхто вас не застане зненацька. Ніяких інших звуків, окрім шуму річки та пташиного співу тут не чутно. Мобільні телефони можна спокійно вимикати - однаково зв'язку немає.
А яка насолода для ока! Варто пройти пару сотень метрів від бази відпочинку, щоб потрапити у справжню казку. Без жодного втручання людської руки природа сама створила казку. Бо такої кількості водограїв із печерами чи ще десь знайдеться. Найбільша окраса цієї місцини - «цідило». Так угляни називають дві скелі, вони настільки щільно прилягають одна до одної, що вся вода, яка потрапляє в нижнє річище, проходить наче через сито. Таким чином на-
віть дрібний хмиз не проб'ється до Великої Угольки. Дивна річ — майже всі, хто приходить сюди вперше, починають молитися. Бо ж тільки Божа рука могла створити подібне диво.
Цікаво, що температура в річці навіть у найспекотніші дні не буває вищою за 15-16 градусів. Більше того, протилежністю в сім кілометрів вона протікає схованою від сонячного проміння. Тим не менше, охочих скупатися в кришталевій воді завжди вистачає. До того ж, з будь-якого струмочка можна напитися. Та ще й з-під землі б'ють буркути із вмістом сірководню. А якщо берегом пройтися ще трохи вгору - потрапите на галявини з грибними місцями. І не звичайними, а білими, королівськими, у яких сама тільки ніжка - ЗО см. їх тут настільки багато, що навіть шукати не потрібно.
А ті, кому не вистачає автентики, можуть отримати її сповна в місцевому музеї-кімнаті. Опікується ним Ганна Ре-ґуш, яка зі всіх куточків краю збирає експонати. Є тут і старовинні речі, яким вже більше 150 років, і знаряддя праці ковалів, теслярів тощо, ліхтарі, прядила, прикраси, одяг. До кожної речі у Ганни Степанівни є своя історія, яку вона^оз-повість вам за чашкою чаю. Та ще и наряд нареченої дозволить приміряти.
А повернувшись на базу, можна розслабитися у сауні, теж незвичній, до слова. Бо ж знімають жар тут у валилі. Це щось на кшталт сучасного душу Шарко разом із джакузі. Енергії після подібного купання, кажуть, на цілий день вистачає. Та от наважитися важко. Вода все-таки холоднюча. Втім, після 100-гра-дусної спеки в сауні такий басейн - найкращий варіант.
Власне, принад у «Срібному раю» вистачає. Тут справді відпочивають ітіло, і §уша. Але і не було б усього цього, якби одай одна людина не схотіла зробити щось гарне з нуля. Критикувати, посміхаючись про себе, завжди легше, ніж почати щось робити. База тільки розростається. Зараз у ній одночасно можуть гостювати 22 людини. Поступово кількість місць має збільшуватися. Дитячий майданчик, кемпінг, різні форми дозвілля - усе це, за словами Івана Угляя, має бути вже до кінця року. Аби тільки заздрісники не заважали й дали спокійно втілювати в життя принцип - «дивитися не тільки під ноги, а й трохи далі».

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати