Угорщина: парад смачних фестивалів

Ось він — котел-Гулівер!

Баранячий стриптиз

Саме такою своєрідною і впізнаваною є кухня нащадків давніх кочівників-скотарів — угорців, які зуміли зберегти вірність кулінарним смакам предків. Угорець, нехай навіть корінний житель Будапешта, котрий не вміє готувати гуляш, перкьольт чи гурку — не угорець. Це у нас над борщами, капусняками, галушками та варениками чаклують майже завжди жінки. В Угорщині жінка біля казана з перкьольтом — радше виняток. Ну а якщо угорець упевнений у своєму кулінарному таланті і не боїться представити його на суд знавців — йому пряма дорога на будь-який із численних гастрофестивалів, що проходять у країні майже цілий рік.

Всеугорський фестиваль гуляшу (перша половина вересня) стартував вісім років тому в Сольноку. І якщо тоді було зареєстровано 136 казанів, а гостями фестивалю стали 5000 осіб, то торік над улюбленою стравою священнодіяли учасники біля 800 казанів, а задоволення від його відвідання мали 80 тисяч городян і приїжджих. Цікаво, що все населення міста становить саме 80 тисяч.

 

Бекешчабські ковбаси

Не менш популярним є фестиваль рибної юшки, який от уже 70 років проводять у Сегеді. А де ж ще, як не в місті, що дало назву усесвітньо відомій юшці по-сегедськи? І де ще ви зможете побачити діючий (!) казан на 3500 літрів?

Хочете взнати смак справжнього вівчарського перкьольту — поїдьте до містечка Туркеве — не пошкодуєте. «На колір і смак...» — сказано саме про цей фестиваль. Над кожним із сотень казанів — свої пахощі, а вариво — від яскраво-червоного до світло-оранжевого — залежно від сорту й часу помелу паприки.

Ви шанувальник знаменитих (теж, до речі, ні на що не схожих) угорських ковбас? Ваша дорога — у Бекешчабу, де наприкінці жовтня проходить «галузевий» фестиваль. Від свіжосмажених ковбас до салямі, від цілком європейських — до настільки перчених, що випита навздогін чарка паленки здаватиметься лимонадом.

Ці й інші фестивалі не обходяться без музики циганських ансамблів, ярмарків виробів народних умільців, парадів духових оркестрів, катання на конях і поні, атракціонів, змагань стригалів овець, виїзних зоопарків — коротше, повного набору народного гуляння.

Міцна основа всіх таких фестивалів і фестивальчиків — любов угорців до своєї національної кухні, гордість за її своєрідність, котра дозволила в самісінькому серці Європи зберегти свою кулінарну самоідентичність. А ще — традиційне мадярське хлібосольство і бажання порадувати своїми досягненнями інших. І, звісно ж, як і у всякій путящій справі, енергія і самовіддача справжніх ентузіастів.

 

Для Шандора Чані (ліворуч) в перкьольті секретів немає

— Усі вважають себе знавцями у футболі та кулінарії, причому кожен вважає свою страву найкращою, — іронізує «хрещений батько» Сольнокського фестивалю гуляшу, кавалер найвищої кулінарної нагороди Угорщини Шандор Чані. — Як голова суддівського журі багатьох фестивалів можу засвідчити: самого лиш ентузіазму в нашій справі мало — тут потрібен справжній талант. Дегустуючи сот­ні проб, ми віддаємо перевагу одиницям.

Звичайно, фестивальні нагороди — річ почесна. Але навряд чи саме боротьба за них приводить сотні учасників зі своїми казанами та продуктами (організатори забезпечують тільки місцем, дровами й водою). Починаючи готування з раннього ранку, вони з нетерпінням чекають появи своїх «команд»: друзів, колег, сусідів. Коли зважити, що у кожного учасника 20-літровий казан — вистачить на всіх «своїх», причому безкоштовно. А до послуг туристів і просто приїжджих — професіональні кухарі з ресторанів, які продають свій гуляш за цілком прийнятну ціну.

У кожного фестивалю свої «вдача і права»: десь превалює комерція і професіоналізм, десь — ентузіазм і прагнення дотриматися народних традицій. Але спільне, мабуть, одне: угорці не тільки самі люблять смачно поїсти, а й не меншу втіху мають, пригощаючи своїх гостей.

Втім, «смачні» фестивалі проводяться в Угорщині не тільки просто неба. Наприклад, у травні в Будапешті проходить така собі «збірна солянка» — свято, на якому представлені відразу чотири фестивалі: Сегедський, Сольнокський, Бекешчабсь­кий і Туркевейсь­кий. У залі завбільшки з футбольне поле за трьома сотнями столів можуть одночасно всістися до 2500 гостей. Звісно, маленькому Туркеве такий масштаб не наздогнати, але і його лютневий фестиваль свіжини збирає під дахом місцевої чарди масу теплих компаній.

— Чого більше має місто від проведення таких фестивалів — клопотів чи успіхів? — запитую заступника мера Туркеве Лайоша Тота.

— Клопотів, звісно, вистачає і з залученням спонсорських коштів, і з забезпеченням учасників усім належним. Скажу відверто: за тиждень до відкриття весь апарат мерії працює на фестивальних майданчиках не покладаючи рук (потім кожен має по два відгули). Та все ж ефект «переважає», адже завдяки напливу туристів Туркеве починає звучати на всеугорських телеканалах, на нас звертають увагу представники вітчизняного бізнесу. Та й як людина, котра сама починала біля фестивального казана, упевнений: створення людям гарного настрою теж не можна скидати з рахунку...

Відверто кажучи, чудовий післясмак від відвідання угорських кулінарних фестивалів порушився прикрою гіркуватістю: а що ж ми з нашими борщами й капусняками, кулішами та юшками, варениками і пирогами, ковбиками й ковбасами? Певно, недарма кажуть у народі: «Вміла готувати та не вміла подавати»... Скільки по наших містах і селах справжніх кулінарних талантів, скільки самобутніх рецептів усілякої смакоти, відкритих бабусями і мамами, зберігають сімейні архіви? То що ж перешкоджає? Адже червоний борщ люблять і помаранчеві, і біло-сині, Південь і Північ, Схід і Захід України. Тут жодної політики — казан і сковорода об’єднують усіх. І потрібно для цього зовсім трішки: любити свій народ, шанувати його традиції і мати здоровий апетит. А решта додасться.