Журналіст у міліцейських погонах

«Бути міліціонером мені «напророчив» хресний батько...»

- Яким був ваш шлях у журналістику та міліцію?

- Я уроджений закарпатець, хоча зростав на Івано-Франківщині. Народився у Сваляві, де моя мама навчалася в технікумі. Але родичі всі мої - з містечка Заболотів Снятинського району Івано-Франківської області. Бабуся мене похрестила таємно, як, зрештою, більшість у той час, бо мама була партійною, секретарем парторганізації. А хресним батьком став мій вуйко Петро, мамин рідний брат. Він служив у міліції, старшим дільничним інспектором Косівської зони. Я в дитинстві на канікулах відпочивав у бабусі в селі неподалік Заболотова і дуже любив, коли дядько приїжджав. Він завжди був у міліцейській формі, мав розмальований синьо-жовтий мотоцикл, на якому я любив кататися. Дитиною мені чомусь дуже подобався запах бензину з баку мотоцикла. А ще я любив одягати міліцейську каску, брав у руки жезл... Знимкувався у форменому кашкеті. Дядько, бувало, брав мене на виклики. А позаяк у нас в селах часто траплялися сімейно-побутові скандали, так звана «битовуха», то я бачив, як дядько-міліціонер втихомирює пияків, дебоширів тощо. Бачив, як він ловив на базарах так званих спекулянтів. І мене дивувало, що він хоча і карав їх, однак люди його дуже поважали. Коли зустрічали на вулиці, то старші чоловіки знімали капелюхи й кланялися. Бо міліція - то влада! Іменували не інакше, як Петром Петровичем. Голова сільради першим руку подавав! Траплялося, що селяни пропонували просто так, без грошей пожити у них вдома, аби не добирався щодня у віддалені села на службу.

Так от цей вуйко відразу мені сказав: ти, синку, будеш, як і я, міліціонером! Я заперечував, але той лише загадково посміхався: мовляв, буде так, як я кажу... І так ніби мені напророчив!

З роками я забув за дядькове «пророцтво». Пішов у армію, служив у Монголії та Іркутську. Так сталося, що серед свого призову я був єдиним комсомольцем, тож довелося й стінгазету випускати, «бойовий листок». З цього й розпочиналась моя журналістика. Дописував і в центральну армійську газету «Красная звезда», яка надрукувала кілька моїх заміток та віршів про армію.
 
«Він буде генералом або генсеком...»

З війська мені дали рекомендацію для вступу на факультет журналістики. Туди ж радив іти і мій двоюрідний брат, відомий нині закарпатський журналіст та викладач Віталій Жугай, який на той час уже вчився на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Врешті-решт опинився там і я, хоча раніше вступав і в Івано-Франківський інститут нафти й газу, а також на режисерський факультет Ужгородського училища культури.

І от приходжу до вуйка і кажу: мовляв, бачите, не вийшов із мене міліціонер, як ви пророчили. А той лиш посміявся і нічого не відповів. І треба ж було такому статися, що його слова таки справдилися! До речі, коли я лиш народився, то якась бабка-знахарка побачила у мене на передпліччі родиму пляму й каже матері: «Ця дитина буде або генералом, або генеральним секретарем». Партіяшем я вже не буду, а от до генерала від підполковника - лише два кроки...(Сміється.) Хоча у нашій службі генералом була лише одна жінка - начальник Департаменту по зв’язках із громадськістю МВС України.

Я вже закінчував університет, коли запропонували йти на викладацьку роботу у Львівський інститут внутрішніх справ. Уже пройшов співбесіду, медкомісію, аж тут телефонують мені з Ужгорода і кажуть, що є посада для мене в закарпатській міліції. А там начальник УМВС Геннадій Москаль саме створював міліцейську газету «Відомості міліції» та телепрограму «Місце події». Оскільки я спеціалізувався як телевізійний журналіст, відбув уже практику на Закарпатському обласному телебаченні, то мене й запропонували на цю роботу. Поїхав я в Ужгород, поговорив з Геннадієм Геннадійовичем і погодився. Але думав, що буду міліціонером чисто формально, а реально займатимусь журналістикою...

Невдовзі у газеті «Відомості міліції» працювала кореспондентом вже й моя дружина Оля, з якою ми разом навчалися на журфаці і яку теж запросили в Ужгород. А ми з відеооператором Ярославом Залуцьким створили першу в Україні кримінальну авторську телепрограму «Місце події» - ще задовго до популярних нині «Ситуації» та програми Костянтина Стогнія. Кияни на той час їздили до нас набиратися досвіду. До слова, днями наше «Місце події» стало лауреатом 9-го Міжнародного конкурсу телерадіопрограм і фільмів на правову тематику, котрий відбувся в Києві. Нашу колекцію нагород поповнив диплом «Золотий Георгій» за підписом голови журі конкурсу відомого режисера, народного артиста України Григорія Кохана. Приємно...

«Спершу мені снилися трупи...»

- Ваша програма часом аж «заливає» глядача кров’ю. Не страшно знімати сюжети про вбивства, ДТП, понівечені чи розкладені трупи?

- До крові тяжко звикати, якщо взагалі можливо. Це тепер я вже до всього звик, і не покриваюся холодним потом в прозектурі чи на місці ДТП. А спершу ледь не втрачав свідомості, коли доводилося знімати трупи... Скажімо, новонароджене немовля, котре мати викинула, і тільце обгризли пси! Коли ми виїжджали на перші вбивства і на наших очах тіла вбитих розрізали й зашивали експерти в морзі... Коли трупи лежали цілими партіями... Запах моргу ні з чим не сплутаєш! Виходили з трупарні і бігли до першого генделика перебити побачене 50-ма грамами... Спершу мені ці жахи снилися ночами, і завершилося все тим, що після трьох місяців роботи я всерйоз вирішив іти з міліції. Не знаю, казав я операторові Залуцькому, чи витримаю тут до Нового року. Аби забутися, їхали знімати природу. А потім якось все стало на свої місця. Коли я прийшов після «Місця події» в управління ДАІ, то вже не здригався, якщо доводилося їхати знімати на відео страшні аварії. Це стало для мене звичною роботою, як журналістика.
 
- Ви очолюєте нині відділ зв’язків із громадськістю УМВС, який чи не найбільше контактує з журналістами, громадськими організаціями. Чим займаєтеся?

- Ми справді є зв’язковими між міліцією та громадськістю. Створені ми для того, аби громадськість одержувала вичерпну та неперекручену інформацію про роботу органів внутрішніх справ, криміногенну обстановку, розкриття злочинів тощо. Позаяк ми люди в міліцейській формі, то знаємо, що твориться в міліції, методи її роботи, знаємо, як подати інформацію так, аби не розголосити таємниці слідства. Щодня одержуємо оперативні зведення за добу, на основі яких формуємо прес-релізи для журналістів. Регулярно організовуємо живе спілкування керівництва міліції та її служб з журналістами, аби останні змогли одержати інформацію про резонансні події не з чуток, а з перших уст.

Спільно з обласною Спілкою журналістів ми вже кілька років поспіль вручаємо обласну премію імені журналіста й міліціонера Михайла Фатули - за краще висвітлення в ЗМІ роботи міліції. Її лауреатами в різні роки ставали провідні журналісти та видання краю, в тому числі й газета «НЕДІЛЯ».

Інша наша немаловажна ділянка роботи - це опитування громадськості щодо довіри до працівників міліції. Зібрані дані ми ні в якому разі не прикрашаємо, подаємо, як є, керівництву, аби воно відповідним чином реагувало. Буває, після наших опитувань в районі знімають з посад начальників міліції... 
 
Міліція «кіношна» і реальна 

 - Чи дуже відрізнялася міліція реальна від тієї, яку ви собі уявляли школярем, студентом?

- На жаль, нині до міліції ставляться вже не так, як у часи мого дитинства. Наше покоління виростало на радянських фільмах про міліцію, з правоохоронною романтикою і т.д. Мені найбільше подобалося «Місце зустрічі змінити не можна», а міліціонера я уявляв собі таким, як легендарний капітан Жеглов. Нині, з плином служби в органах внутрішніх справ, я теж вважаю, що це найбільш вдалий та правдивий фільм про міліцію. Але міліціонер у першу чергу повинен бути справедливим, тоді й люди це оцінять. Я й досі пам’ятаю, як хресний батько розповідав мені про чоловіка, котрий, побачивши його на вулиці, щиро привітався. То, питаю, ваш знайомий? Ні, відказує, я його колись «посадив» на 7 років, він відсидів, а коли вийшов з тюрми, то подав мені руку й подякував за те, що я його направив на правильний шлях, «і тепер до мене і дружина повернулася, і діти татом називають...» Дуже я був здивований з цих слів, бо думав собі, що міліціонер - то ніби каратель, і люди б мали ненавидіти їх, а не шанувати. Чи трапляються нині описані вище випадки - я сумніваюся. Як нас тепер лиш не обзивають: «менти», «мусора», «взяточники» і т.д. На жаль, наш брат і сам часто своєю поведінкою дає підстави для таких прізвиськ. Той же мій вуйко при зустрічах часто нарікає: мовляв, бачив п’яного міліціонера у формі. Як таке може бути? Ми собі такого ніколи не дозволяли! Коли треба було випити, то посилали когось в ресторан за закускою, аби нас там не бачили. Навіть поїсти у формі соромилися заходити, бо люди могли подумати, що міліція пити прийшла...

Однак не можна по одній паршивій вівці судити про всю міліцію. У переважній більшості там служать чесні, порядні люди, професіонали своєї справи, котрі щодня ризикують власним життям та здоров’ям. А випадкові люди та негідники в міліцейському колективі довго не затримуються. Як мовиться, що шукаєш, те й знайдеш.

Але яка б не була міліція, проте вона завжди була і буде потрібною. Це міф, що злочинність колись зникне. Незалежно від рівня життя в суспільстві завжди знаходитимуться злодії, вбивці, шахраї. І їх комусь необхідно виявляти та карати. І той факт, що соціологічні опитування традиційно ставлять за рівнем довіри міліціонера вище за представників влади, інших правоохоронних органів і суддів, говорить сам за себе.
 
 «В ДАІ пройшли мої кращі роки в міліції»

- Вам доводилося служити в Державтоінспекції. Ця служба традиційно вважається найбільш корумпованою та неосвіченою. Ви відчули це на собі?

- У ДАІ, без перебільшення, пройшли мої найкращі роки служби в міліції. Я радо б туди повернувся, якби була така можливість. І зовсім не тому, що мені аж так добре матеріально там жилося. Так, є і там хабарники, хами, неосвічені люди. Але це переважно сержантський склад, який не має ані відповідної освіти, ні культури поведінки. Офіцери, які мають за плечима спеціалізовані заклади, часто по дві вищі освіти, - це висококультурні люди. В часи моєї служби в УДАІ відсотків 80 офіцерів там були поважні грамотні люди. Один стояв горою за іншого, панувала взаємовиручка та повага, ніхто нікого не «підставляв». Робота - то для всіх, відпочинок чи гостина - теж гуртом. Я прийшов в цю службу «чужий», і багато хто подав руку допомоги, підучив азів справи. Це і мій перший шеф в УДАІ Володимир Апшай - педагог за фахом, який в міліцію прийшов учителем зі школи. Це і багаторічний начальник мого відділу профілактики Володимир Алєнтьєв, якого після міліції радо взяли заступником керівника банку. Це і старші офіцери Юрій Чубелка, Василь Філіп, Михайло Боднар, Олег Кирильчук. А легендарний полковник Петро Міщенко, який прийшов до нас із міністерства! Два Анатолії – Рейті та Качайло - теж мої теперішні цімбори, з якими радо зустрічаюся, хоч вони вже й на пенсії. І досі «даішники» вітають мене зі святами, хоч я вже там кілька років не працюю. І я їх ніколи не забуду! Не знаю, чи десь в іншій міліцейській службі ще існує такий дружний колектив.

 «Люди завжди цікавляться криміналом»

- Окрім телепрограми «Місце події», ви ще й редактор обласної газети «Відомості міліції», яка своїм тиражем успішно конкурує з провідними виданнями краю. Незважаючи на те, що більшість того, що друкується на її шпальтах, - це відверта «чорнуха». В чому успіх міліцейського видання?

- Справді, з тиражу 10 тисяч - тисяч 7 реально продається, а не йде передплатою. Люди купують нас не тому, що «Відомості» є якимось унікальним виданням, хоча до редколегії нашої газети, скажімо, входить відомий в краї митець Степан Золтанович Шолтес, інші поважні люди. Люди, як це не парадоксально, цікавляться «чорнухою», тими ж убивствами, маніяками тощо. Хоча коли я вийду на пенсію і не буду редактором «Відомостей міліції», то, вочевидь, років два не братиму цієї газети до рук... Мене це не цікавить, бо «екстріму» я надивився в міліції вдосталь. Читають газету ті люди, котрим бракує гострих відчуттів. І ті, кого втомила політика.
 
- Знаю, що ви ще й член президії обласної організації Спілки журналістів України. Тож Ігор Стефанець нині міліціонер чи журналіст?

- (Пауза.) Раз ношу погони, значить - міліціонер. І я цього не соромлюся. Ніколи не шкодуватиму, що віддав міліції майже два десятки років свого життя. Водночас я і журналіст: знаю всіх журналістів краю, особливо старшого віку, редагую газету, роблю телепрограму, беру участь в житті Спілки журналістів. Тож виходить 50 на 50. А коли матиму відповідну вислугу й зможу вийти на пенсію, то, можливо, взагалі присвячу себе журналістиці.  Може, робитиму якусь авторську програму на телебаченні.
 
«Я знав, що ніколи не буду ковдушем...»

- Чи вважаєте себе успішною людиною? Як-не-як, підполковник міліції у 38 років, начальник провідного відділу УМВС, редактор обласної газети...

- Моя мама завжди знала, що я не буду в житті ковдушем... (Сміється - пр. авт. В.П.) Чесно кажучи, не мав бажання стати начальником ВЗГ УМВС. Кілька років тому мене звідти просто вижили, сказали, що мені взагалі не працювати в міліції, що мене неабияк «завело». І от коли я йшов з того колективу, то сказав в серцях своєму керівництву та колегам: не дай Бог, аби я повернувся до вас колись начальником - багато хто з вас тоді тут не працюватиме. І, як і в історії з дядьковим пророцтвом, ці слова теж збулися... Хоча я не є злопам’ятною людиною, не маю начальницьких амбіцій. Зі спокійним серцем можу бути і підлеглим. Я нікому не мстив, навіть своєму колишньому начальникові запропонував не останню посаду, але з ним та ще деким ми так і не спрацювалися. Нині в тих же «Відомостях міліції» працює вдвічі менше людей, а тираж газети виріс, як і популярність у читача. Я залишив у газеті якісне ядро, підсиливши його свіжими кадрами. І якщо керівництво задоволене моєю роботою, значить я на своєму місці. А там буде видно - до пенсії мені залишилося три роки...

Та головне в житті - не кар’єра, не те, чого ти досяг, а те, як тебе сприймають люди. Аби було з ким на каву чи чарку сходити, просто поговорити. Ну і, звісно, здоров’я. Аби була здорова дружина, діти не хворіли. А грошей всім не вистачає...

«На сім’ю та хобі часу не вистачає...» 

- Ваша дружина Оля - теж кваліфікований журналіст. Як дві «акули пера» уживаються в одній сім’ї, газеті?

- Творчих суперечок у нас немає, ми поділили роботу. В газеті я головний редактор, а Оля - відповідальний секретар. Я не влізаю в  граматику статей, вона не влазить в організаційні, стратегію розвитку газети. Оля - сильний стиліст та журналіст, виростала в сім’ї кореспондента районної газети, з четвертого класу сама дописувала в газету. Ще не маючи вищої освіти, на час відпустки вона працювала відповідальним секретарем, кореспондентом у «районці». Дотепер всі правила стилістики та орфографії пам’ятає. Так що в багатьох питаннях я повністю покладаюсь на неї.
 
- І на завершення нашої розмови. Чи вистачає міліціонерові та журналістові часу на хобі?

- Не вистачає. З дітьми ніколи посидіти... Останні 3 роки я закинув усі свої хобі: гирьовий спорт, більярд. Навіть на гармошці немає часу пограти (сміється  пр. авт. В.П.). Гирі не можу тягати, бо хребет болить. На рибалку часу не маю. Залишається хіба що десь на природі чи на дачі в родича  бограч зварити чи шашлики посмажити. Коли не треба їхати кудись на вбивство чи інший злочин. Тепер от було: Пасха на носі, субота, а ми з оператором у Люту на вбивство їдемо! Жінка телефонує, що паску вже треба святити, а ми ще не повернулися... Але це моя робота, яку я свідомо вибрав і яка мені подобається. Це і є моя журналістика...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати