Кленова алея його життя...

У цьому дворику, що за оцинкованими воротами на вулиці Королеви Єлизавети, мала би панувати скорбота. Та коли увійдеш - в обличчя вдаряє зеленою свіжістю кленова алея. Хтось чинно сидить на лавиці, хтось грає на губній гармошці, хтось підмітає, хтось гортає журнал. Але в директора - завжди свої клопоти. В такому нечиновницькому кабінеті мені ще не доводилося бути. На одній стіні - «леніни» (грамоти, дипломи, вимпели і прапори), на другій - святі образи (перст Божого благословення). Дверима весь час рипають то санітарка, то їздовий, то столяр, то замурзане циганча. Вечірній промінь грає на старій латуні масивного дзвоника на полиці.
- Колись у сиротинці ним скликали на трапезу, - пояснює Іван Васильович. - Люди цілий день жебракували по місту, гроші зсипали в миску і купували на базарі харч для спільного стола. Головне - добути хліб насущний і дрова. Так було за мера Яноша Недецеї, який і побудував на свої кошти це пристанище для нужденних - «Сигінь газ».
Підопічні Мукачівського психоневрологічного інтернату давно не знають, що таке голод і холод. Мають комплексний медичний нагляд, чудово облаш-тований побут, відпочинок, свободу дій і навіть заняття й роботу в міру своїх можливостей. Як компенсацію за прикрості долі, яка їх сюди привела. Нинішня державна політика серйозно підтримує такі заклади. Але зовсім по-іншому було, коли вчорашній молодий виробничник і заворг міськвиконкому Іван Головачко прийшов на цей двір.
Власне, й двора свого не було. Хворі гуляли на вулиці, ухиляючись від машин. Варили на дровах, ними ж топили грубки, на підводах їздили в поле. Аграрна політика партії стосувалася і старого, і
малого, і хворого. Так Іван Васильович почав вибудовувати своє непросте господарство з десятками бабусь та інвалідів. Трудотерапію, яку приписували підопічним медики, він мудро і вміло обернув на загальну користь. Тоді йому дуже згодився досвід інженерування на «Мукачівприладі», а головне - організаторський гарт міськвиконкому, який очолював М.Й. Роглєв. Його й донині вважає своїм учителем, хоча сьогодні 60-літній ювіляр сам є головою Ради директорів соціальних закладів області.
У підсобному господарстві інтернату - сотня свиней, 25 корів, кролі, птиця, коні. На заміських гектарах вирощується пшениця, корми, овочі й фрукти. Комори забиті власними соліннями і маринуваннями, щорічно заготовляють близько 600 кг сухофруктів. У часи економічної стагнації і політичної розрухи вони побудували за власні кошти третій поверх, обладнали спеціалізовані кабінети. Електрифікували й газифікували всі служби, навіть запровадили простеньке виробництво. Тоді, коли вмирали заводи і фабрики, інтернатівці виготовляли віники, плівку для сирів, пакети для концентратів. Взяли в оренду
2   приміщення на Залужанській птахофабриці й за півроку видали 4,5 тонни курятини, 80 тисяч курчат, 90 тисяч яєць. Відремонтували цех на м'ясокомбінаті, щоб переробляти вирощене м'ясо. Це дивно звучить, але колектив «людей, що потребують стороннього догляду», забезпечував себе більш ніж на 100 відсотків.
Ось чому стіни - у вимпелах, прапорах і грамотах з Москви, Києва, Ужгорода. Заклад Головачка у скрутні часи не тільки жив на доброму раціоні, але ще й ділився з іншими. Ще з тих часів у Івана Васильовича надійні і довірливі стосунки
3  аграріями, будівельниками, релігійними установами, з якими він служить одній справі. Крім повного утримання, соціальних виплат, хворі тут мають ще й зарплату.
Директор двома руками вносить товстелезний зошит-реєстр, що ведеться добрі 80 років. У ньому - понад тисяча записів. Тисяча понівечених доль, що знайшли під цим дахом тихий притулок.
- Зараз у нас на обліку 117 чоловік. Переважна більшість із них тут залишиться назавжди. Це - велика і складна сім'я. І працівники в ній не чужі, не випадкові люди. Як прийшли зі мною санітарка М.Ф. Алмашій, старша медсестра М.І. Ільтьо, культмасовик М.В. Таліян, так і залишилися тут, зрозумівши, що це не звичайна робота - це служіння.
Так, клопіт директора не тільки в тому, щоб продумати раціон, придбати одяг, ліки, зберегти інвентар, забезпечити домашню атмосферу, але й врахувати інше. Те, що не фігурує в жодних регламентах. Те, що диктує серце. Вдалося знайти порозуміння з міською владою і домогтися перекриття вулички, яка стала затишним двориком для населенців сиротинця. Нині шумить тут розлога зелена алея, під якою так гарно сховатися від спеки. Влаштовуються маленькі й великі свята, часто запрошуються священики. Або взяти інше - печальне, але житейське. В останню путь підопічних виряджають звідси достойно і кожному кладуть надгробну стелу. Це теж під особистою опікою директора. Всі перед Богом рівні.
Справді, тут мало романтики, тут багато індивідуальних драм. І все ж таки цей двір за сірими мурами зустрічає ошатним сквером кленів, який посадила одна щаслива людина - для багатьох нещасних.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати