Воду в відрах на 5-й поверх… носять мешканці гуртожитку неподалік географічного центру Європи

Так склалося, що вже дванадцятий рік поспіль сім'ї колишніх працівників кон¬сервного заводу живуть як на пороховій бочці. З одного боку — їх намагаються виселити нові власники підприємства, в яких своя правда, а з іншого — будівля настільки аварійна, що от-от...
Гуртожиток колись процвітаючого і од¬ного з найпотужніших заводів Української РСР по вулиці чи то Комсомольській, чи то Заводській (у документах адреси заплуталися) самі ж жильці називають «чеченським побоїщем». З побитими вікнами, без дверей, обшарпаними і по¬чорнілими від плісняви й часу стінами стоїть він самотньо серед ошатних хатин приватного сектору райцентру. Перше враження, яке склалося, коли глянула на будівлю, що тут вже давно ніхто не мешкає. Та ні — виявилося, тут все ще проживають 16 родин, яким нікуди поді¬тися і які вимушені взимку мерзнути без тепла, цілорічно носити воду на 4-5 по¬верхи у відрах, та й то не безкоштовно... Які, зрештою, вже так намучилися від свого сірого, буденного життя, що тісно переплелося з конфліктами навколо цієї занедбаної будівлі. Але вони все ще шу¬кають по судах свою правду...
Біля будинку зустрічає мене одна з мешканок — Олена Роман. Жінка за¬прошує до себе на 5-й поверх. Дорогою показує «апартаменти» й розповідає про тяжке життя-буття. Консервний завод, збудований у далекому 1971-му, колись мав великі потужності. Тут виробляли продукцію, яку згодом реалізовували по всій Україні. І навіть після розпаду Радян¬ського Союзу тут усе ще працювали, хоча багато подібних заводів на той час були вже «мертві». Та в 1996 році до Тячева навідалися покупці зі столиці: консервний
завод придбала фірма «Антор». А разом із виробництвом - і гуртожиток на 243 місця, де проживали сім'ї робітників.
— Пригадую, нас тоді зібрали і по¬обіцяли, що завод не тільки збереже, а й розширить свої виробничі потужнос¬ті, — розповідає Любов Пітух. Жінка працювала на підприємстві технологом консервування. — Директор Микола Зозуля обіцяв, що забезпечать роботою ще й наших дітей. Але не так сталося, як гадалося. Ще в суботу зранку ми здали третю зміну, а вже у понеділок нам пові¬домили, що на роботу приходити більше не потрібно. Відтак почали вимагати, щоб ми звільнили свої помешкання. Десь у той час нам відключили водопостачання, електроенергію. Відновлення електрики ми пізніше домоглися, а от воду й понині носимо у відрах. А в 2000-2002 роках керівництво підприємства взагалі позвільняло всіх працівників, мотивуючи, що в них немає для нас роботи. Адже завод припинив свою діяльність ще в 1996 році, одразу після тою, як його викупили. У 2004 році ми, жильці будинку, дізналися, що підприємство, яке створилося на місці колишнього заводу ВАТ «Кордон», має свідоцтво на право власності на гуртожиток. Тоді ми вперше й звернулися до суду, щоб узаконити своє право власності на помешкання. Адже гуртожиток, як об'єкт соціально-побутового призначення, не міг бути складовою частиною єдиного майнового комплексу, що підлягав приватизації.
12 грудня 2005 року Тячівський район¬ний суд прийняв рішення вилучити гурто¬житок зі статутного фонду ВАТ «Кордон», позбавити підприємство права власності та передати будівлю територіальній гро¬маді міста.
— Та керівництво підприємства апелювало до обласного суду, — веде далі Любов Пітух. - Але й там 30 березня 2006 року ухвалою суду рішення залишили без змін. Тоді підприємство подає касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України.
13 грудня 2006 року Адміністративний суд своєю ухвалою залишає касаційну скаргу ВАТ «Кордон» без задоволення, а постанову Тячівського районного суду та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області - без змін.
— Коли керівництво підприємства зрозуміло, що таким чином нічого не доб'ється, подало позов до Фонду держмайна у Господарський суд Закарпатської області, — каже Любов Михайлівна. — Але Вищий господарський суд України повернув справу на новий розгляд у Господарський суд Закарпатської області. Згодом вийшов закон, яким гуртожитки передавалися з державної у комунальну власність. Тоді в нас з'явилася іскра надії, але Юлія Тимошенко призупинила дію цього закону. Тому ми вимушені отак жити, поки суди України остаточно не розберуться у цій справі.
А тим часом гуртожиток старіє... Облуплюються стіни, провалюється дах. Куди тільки не зверталися мешканці будинку, щоб зарадити своїй біді, але завжди марно.
— Зрештою ми звернулися до заступника голови ОДА Івана Балоги та до голови Тя-чівської райдержадміністрації Василя Йовдія, — каже жінка. — Тільки завдяки їм на будівлі полагодили дах. Тепер ми хоч трішечки спо¬кійні за наших дітей, які щодня ходять цим «чеченським побоїщем», — зітхає. — Хоча у помешканнях і надалі пліснявіють стіни, деякі покриваються грибком, від надмірної вологи у повітрі псуються меблі. Багато сімей ви¬мушені тимчасово мешкати по орендованих квартирах або в родичів, поки не вирішиться доля з гуртожитком. Адже у багатьох є маленькі діти, які не можуть проживати в таких нелюдських умовах.
Проти ВАТ «Кордон» навіть порушили кримінальну справу за незаконне заво-лодіння чужим майном. Адже гуртожиток уже фактично належить Фонду державного майна...
Та виконавчий директор ВАТ «Кордон» Олександр Продан має з цього приводу свою правду.
— Ніхто ніколи мешканців гуртожитку не виселяв і не виселяє, — переконує Олександр Іванович. - Але вони вимага¬ють ордерів на приватизацію кімнат. Та що таке гуртожиток? Якщо люди у ньому по¬жили, то ще не означає, що помешкання має залишитися у їхній власності. Я тут працюю 10 років і що —мені теж вселитися у кімнату гуртожитку і вимагати ордер на приватизацію? Що буде далі — покаже рішення суду.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати