Закарпаття: Жебрак – спосіб життя чи професія?

Ідучи на роботу, зустрічаємо не тільки тих людей, які поспішають у своїх звичних справах, а і їх. Тих, що стали візитною карткою нашого часу, ганебним явищем українського суспільства. Врешті, частинкою нас самих. 
Між ними різниця у віці, статі, національності, але однаковий соціальний статус – бідняк. Людина без власного «я». 
Спостерігаю за ними і думаю: а чи не професія це – жебракувати? Випливають і деякі аргументи. 
Вони підводяться щодня ні світ ні зоря і поспішають зайняти своє місце. Виявляється, - робоче. Вид діяльності – різний. Хтось наспівує знайомі мелодії, хтось грає на музичних інструментах, а дехто просить щастя, здоров’я у молитвах до Всевишнього для нас з вами, а ми за це кидаємо їм копійки у їхні брудні простягнуті руки чи капелюх, банку з-під рибної консерви чи кави. Власне кажучи, більшість отих «набридливих» прохачів отримує цілком заслужену зарплату. Покладімо руку на серце: а чи багато з нас зможе підставити своє лице пекучому сонцю чи жорстокому вітру з дощем чи снігом, сидіти цілий день на холодному та сирому пішохідному мості в Ужгороді? 
Слідуючи законам логіки, виходить, що жебрацтво – професія, яка вимагає виконання правил та обов’язків. Потребує хіба ще Закону. Наступне питання - якого: стверджувального, себто, аби даний промисел визнати, чи такого, що заборонятиме жебракувати. 
Я ніколи не дозволяла собі піддавати осуду будь-який вид діяльності людини. Навіть проституцію. Вважаю, що кожен заробляє на хліб та до хліба як може і як йому дозволяє совість, виховання, засади християнської моралі. Але я проти того, аби здорові батьки, які люблять добре випити і смачно закусити, виганяли своїх неповнолітніх дітей напівроздягненими на вулицю з грізними настановами: «Щоб до обіду була сотня!» Я проти того, аби справжнім калікам стражі порядку (а це – ті, хто носить погони і плямує честь мундиру, паплюжить самовідданих працівників міліції) дозволяли жебракувати тільки за умови віддачі встановленої суми. Бо, бач, полковник не може добудувати третій поверх котеджу в елітному районі міста над Ужем!
Кажуть, один злочин може створити цілий ланцюг злочинів. Пригадую, кілька років тому один із вітчизняних телеканалів демонстрував документальний фільм про жебраків «Паралельний світ». Журналісти підняли і показали актуальну проблему сьогодення на живих фактах: сьогодні неповнолітній жебракує, завтра краде, а післязавтра вбиває. Мені важко збагнути, як людина може вбити іншу людину, причому, як це часто буває, - знайомого, задля того, аби добре собі жити і нічого не робити.
Пишучи ці рядки, глибоко в душі вірю, що у найближчому майбутньому керманичі України, сучасні або прийдешні, не тільки декларуватимуть свою полум’яну любов до пересічних громадян на папері та вигадуючи різного роду дні боротьби з бідністю, а серйозно задумаються над зайнятістю населення. Із впевненістю можу сказати: коли людина зайнята, має стабільну роботу, зар­плату, то їй ніколи буде думати, а тим більше скоювати злочини. І від цього виграє, насамперед, суспільство, країна, область, район. 
До теми скажу таке. Торік влітку я гостювала у сестри Ані у місті Губкін Російської Федерації. Упродовж тижня я не побачила жодного жебрака. Сестра та її чоловік сказали, що прохачів, які б тебе перестрівали і тримали за одяг, на вулицях їхнього міста й справді не зустрінеш. Зрідка один-два жебраки можуть бути біля церкви у неділю. Там вони поводяться стримано, прихожанам не набридають і не репетують: «Подайте ніщєму на пропітаніє». Хоча раніше у Губкіні було прохачів не менше, як в Ужгороді. Ці міста порівнюю, оскільки вони є однаковими за територією та кількістю населення. Що ж такого зробила влада російського міста, що я їй співаю дифірамби? Її подвиг, не дивуйтеся, полягає у створенні нових підприємств з новими робочими місцями.

Теги:

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати