У добровольців Закарпаття донині гарячі серця...

ДОБРОВОЛЬЦІ З ЯСІНЯ
Народився у сім'ї лісоруба, де крім нього виховувалося ще шестеро дітей. Закінчив шість класів чехословацької школи. Далі навчання не продовжував, оскільки за нього треба було платити. Батьки віддали його у присілок Стебний, щоб допомагав бабусі.
Війна ураганом увірвалася у життя 19-річного юнака, розкидавши знайомих, сплутавши плани, обірвавши мрії. Мав наречену, яка чекала від нього дитину.
- Стебний Червона Армія визволила на Воздвижения Чесного Хреста, 27 вересня 1944 року, - згадує Михайло Іванович. - Через місяць у селищі Ясіня встановили нову владу і оголосили набір добровольців. 10 листопада рідна місцина сумними обріями проводжала на війну 480 своїх мешканців. Оскільки мости були знищені, везли їх возами. Ночували майбутні вояки спочатку в школі в Рахові, відтак - три дні у Тячеві. Там наших возіїв відпустили і для дальшого пересування набрали угорців, які мали коней. Після того, як більшість добровольців виявили бажання воювати у складі Червоної Армії, сформована колона вісім днів діставалася до Сваляви. У цьому населеному пункті нас перевдяг-ли з цивільного, озброїли.
Присягу прийняв у селі Драчи-но і в складі Другого Українського фронту під командуванням Роко-совського пішов визволяти Польщу. Брав участь у боях за визволення Кросно, Кракова, Котовіце. У місті Бєла-Бєльську 15 днів перебували в оточенні, де полягли чимало ясінянців. Відтак були бої за визволення Пшіни. Після трьох днів перепочинку вирушили з фронтом на Варшаву, Моравську
Остраву, форсували Одер. Про капітуляцію Німеччини почув в Оло-мовцях (Чехословаччина), але до 18 травня разом із побратимами ще воювали із залишками гітлерівців. Із 480 ясінянців, котрі після визволення селища пішли добровольцями, 141 загинув. Михайло Іванович добрим словом згадує своїх од-нолітків-стебняців Ілька Копичука, який загинув у селі Звордонь (Бєльське воєводство Польщі), Юру Корженюка, якого фашистська куля настигла у Бєлі-Бєльській, сусіда Івана Фукаляка, якого похоронив у січні 45-го, в селі Малканув Краківського воєводства. Розділив трагічну участь багатьох сотень визволителів і старший його брат Василь. Він загинув у місті Струмені, перепохований у Пшині Катовіцького воєводства. Чотири рази МДячук їздив у далекі землі на його могилу...
Під час розповіді про полеглих в очах старенького ветерана з'явилися сльози. Розвіяла мовчанку десятирічна внучка Василинка, яка разом із двома сестричками, братиком, татом і мамою (дочкою МДячука Наталкою) проживають неподалік. Варто було їй з'явитися у дідовій оселі, як він немов переродився...
ШЛЯХАМИ ВІЙНИ І МИРУ
Перемогу урочисто відсвяткували у парку, за ЗО кілометрів від Праги. Запам'яталися вітання командира 197-го мінометного Севастопольського полка підполковника Плеханова, місцевого населення. Звідти власною тягловою силою фронтовики перебралися до Буштина. Михайла Івановича направили вчитися на кухаря в Коломию. Після шести місяців навчання МДячук повернувся додому, де на нього вже чекав син Ми-хайлик. Правда, побавився з ним лише десять днів. За цей час і весілля справили. Гірко прощався з сім'єю, але потрібно було повертатися до Буштина. Там частину розформували, а бійців ешелоном Прикарпатського округу відправили на Далекий Схід, в Японію. Туди добиралися місяць. За той час війна остаточно закінчилася. З 1946 по 1948 роки перебував у Владивостоці, де охороняв склади з пальним.
Нове життя почалося, коли повернувся до рідного селища. Батько влаштував сина працювати в ліс. А в 1949 році, коли в населеному пункті організувався колгосп, він пішов працювати туди. Був комсомольцем, тому його обрали депутатом Чорнотисянської сільської ради. У колгоспі 40 років працював бригадиром, заступником голови, півроку очолював господарство. Але, щоб займати керівну.посаду, не мав відповідної освіти. її здобув лише згодом: закінчив Мукачівський сільгосптехнікум.
Доля підготувала Михайлові Івановичу немало неприємностей. Крім того, що був учасником війни, віч-на-віч бачився з власною смертю, пережив багатьох друзів, двох дружин, одного з власних синів. Але він - із когорти тих людей, яких називають переможцями, у яких живе невидимий бадьорий вогонь, що не дозволяє впадати у відчай. 16-й рік очолює селищне товариство ветеранів Великої Вітчизняної війни.
— З року в рік нас стає все менше, — каже ветеран, нагороджений медалями „За відвагу", "Вітчизя-ної війни", багатьма ювілейними. — Торжества з нагоди Перемоги (ювілейні чи неювілейні) не перестають бути хвилюючими. Учасникам війни вони дають можливість знову і знову відчути подих бойової юності, згадати полеглих побратимів та ще живих. Саме в такі дні відчуваємо найбільше уваги...
Не зважаючи на поважний вік, із обличчя мужнього ясінянця не зникає привітна посмішка, молодо блищать очі. Немає в них утоми, всезнаючої байдужості. Загартовані перипетіями життя, вони вміють і радіти, і сумувати. Не те вже сьогодні здоров'я, але його гаряче серце не здається. Сили черпав і черпає у дітях, людях, роботі по господарству, громадських дорученнях.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати