Слідами затятих ясінянських гуцулів (ФОТО)

Чим і як у ХХІ столітті живе столиця Гуцульської Республіки?

Слідами затятих ясінянських гуцулів (ФОТО)

Про селище Ясіня на Закарпатті знають як про унікальну громаду. По-перше – це серце закарпатської Гуцульщини, це вівчарі, музики, народні майстри-різьбярі, ткалі, вишивальниці. Не менш відоме Ясіня серед лижників, сноубордистів та й загалом туристів, адже саме через нього їдуть до двох найвідоміших гірськолижних курортів у країні – Драгобрату і Буковелю. А ще з Ясіні – рукою подати до Говерли та найбільших вершин Українських Карпат.

Також у Ясіні є одна з двох у регіоні старовинних дерев’яних церков зі списку світової спадщини ЮНЕСКО. Ну і нарешті, Ясіня – це про патріотизм і проукраїнський рух (речі, якими з огляду на історію регіону, далеко  не кожен населений пункт на Закарпатті може похвалитися). Тут, у Ясіні, вони пов’язані з Гуцульською Республікою у 1919-му та Карпатською Україною в 1938-му та, зокрема, братами Климпушами. Саме з Іванною Климпуш-Цинцадзе, внучкою керівника Гуцульської Республіки та команданта Карпатської Січі (армії Карпатської України) Дмитра Климпуша я й вирушаю в імпровізовану екскурсію Ясінею, щоби пізнати її суть і розказати про неї читачам.

МІСЦЕ СИЛИ — ДІДІВСЬКА ХАТА

Ми зустрічаємося з пані Іванною Климпуш-Цинцадзе у будинку її діда й бабці, Дмитра та Єлизавети Климпушів. Парадокс, але колись тогочасний ясінянський бізнесмен Дмитро Климпуш (він був найменший із трьох братів Климпушів, разом з Іваном та Василем вони були одними із перших великих підприємців на Закарпатті, створили в Ясіні фірму «Брати Климпуші – лісопилка та млин», були відомими меценатами, підтримували “Просвіту”, будували Народний дім, зокрема, на Всеукраїнський просвітянський з’їзд 1937 року організували спецпоїзд з Ясіні до Ужгорода, який дорогою забирав на станціях усіх учасників) колись придбав цю стару хату як тимчасову для родини. Натомість будував нову, двоповерхову, на центральній вулиці Ясіні, поряд із двома такими ж будинками своїх братів Івана та Василя. Але так сталося, що тимчасове стало вічним – адже через події перед Другою світовою добудувати хату не встиг, а у війну саме в його будинок влучила бомба. Ну, а по війні з приходом совітів у Ясіню на Дмитра Климпуша чекало заслання та роки радянських таборів. Відтак тимчасова хата стала родинним гніздом, а для нащадків нині – це місце сили, як називає його парламентарка, онучка Дмитра Климпуша Іванна Климпуш-Цинцадзе.

- Хоч я не жила в Ясіні, але в дитинстві провела тут дуже багато часу, мене відправляли сюди на зимові та літні канікули до бабці Єлизавети. Вона родом із Чинадієва (це Мукачівський район Закарпаття), переїхала сюди до діда. А коли його забрали в табори, все одно продовжувала тут жити, ростила синів, працювала, платила куркульський податок, але Ясіні не покинула. Вони з дідом народили четверо синів, але двоє померли маленькими, тож у бабці був тільки тато (Орест Климпуш) та дядько Мирослав. Бабця була вчителькою, але радянська влада, звісно, заборонила їй викладати, то бабуся закінчила бухгалтерські курси і бухгалтерувала. А щоб мати з чого платити куркульський податок – шила вночі, а вдень ішла на роботу. Ну і я тут у неї виросла, бабця була моєю найкращою подружкою, вона померла, як мені було 25 років, ми з нею стільки моментів пережили! Тому Ясіня для мене – рідний дім. І мені було принципово, аби і для моїх дітей Ясіня була також важливою. Оця ясінянська хата – я із Соломійкою приїжджала сюди з Америки, потім уже з двома дітьми з Грузії, мені хотілося закласти у дітей важливість цього місця. І тепер приємно, коли хтось із них каже, мовляв, мам, я поїду в Ясіню – це для мене найбільша нагорода. Значить, усе спрацювало.

А для мене особисто це завжди було таким місцем сили – приїхати, відключити телефон і побути сам на сам зі своїми думками, перезавантажитися. Коли недавно ми ремонтували хату, утеплювали її, я наполягла, аби майстри мені залишили бабчин поріг – дерев’яний, вона дуже любила сідати на порозі в останні роки. Я теж обожнюю тут сидіти, пити каву, слухати пташок у деревах і дихати гірським повітрям.

ЧОМУ КЛИМПУШІ НЕ ВИЇХАЛИ?

Питаю пані Іванну: Це місце, ця хата напевно ж пов’язана із болючими спогадами?  Адже історія родини була непроста у радянський час. Чому вони знаючи про прихід совітів не виїхали звідси після тих усіх подій?

- Не тільки дідо, усі брати Климпуші лишилися в Ясіні! Це було принципово – вони ж були гуцули, свідомі люди, вони мали позицію – ну як могли брати Климпуші, які організували Гуцульську Республіку, які підтримали Карпатську Україну, виїхати?! Вони були затяті і лишилися зі своїми людьми. І їх усіх трьох забрали в табори. І в родинах їхніх сестер (бо були не тільки брати Климпуші, а ще й дві сестри) – теж уся сім’я заплатила радянській владі сповна. Дідо був наймолодшим братом, але після таборів помер найшвидше, на нього ті табори найгірше вплинули.

- Мабуть, ставилися суворіше – з огляду на Карпатську Січ, йому пригадали все…

- Очевидно. Дід повернувся в Ясіню після смерті Сталіна (забрали його у 1947-му), він приїхав із цингою, туберкульозом, надломлений. Майже ніколи не розказував про життя в таборі, ані про події Карпатської України не любив говорити. Більше того, радянська влада не забула дідові його участь у тих подіях і по поверненню: аби не бути тунеядцем, уявіть, його примусили працювати сторожем на тому самому заводі, який вони з братами створили. Уявіть, яке приниження! Хоча можливість виїхати у них була.

Ну а про сестер Климпуш теж варто згадати у сенсі затятості. Вони з родинами жили в Ясіні та Лазещині. Про них якось менше говорять, аніж про братів Климпушів, але їхня історія теж вражає. Один із синів тітки Ганни був в УПА, його було вбито в лісі і хлопці там поховали. Вона через роки віднайшла тих хлопців і з’ясувала, де саме поховали сина, знайшла людей і пішла з ними в ліс, відкопала сина, принесла ті кістки і перепоховала вдома на подвір’ї. Допоки тітка Ганна жила, у неї в дворі завжди горіла свічка на тій могилі. Я зараз про те, що це жінка якоїсь неймовірної сили! Хоча радянська влада катком пройшлася по всій родині, ця сила не стратилась.

- А взагалі події тих часів у сім’ї часто обговорювалися?

- Ні. Я знала, що не з усіма можна відверто говорити – окрім своєї родини. Я знала, що у бабці на горищі завжди були два мішки – один із теплим одягом, другий – із сухарями, салом і сушеними грибами - на випадок, якщо її з дітьми прийдуть забирати. Мені було 18, коли бабця дістала з поду (горище – діал.) дідові листи з таборів і дала почитати. Вони були такі сухі, скупі на емоції. Там завжди були звернення до дітей «бережіть мамку, помагайте мамці, захищайте мамку». А вже тепер, пару років тому, я в архіві знайшла дідові листи до бабці, які були вилучені під час обшуків вдома і долучені до його справи. Він писав їх, коли вони іще зустрічалися. Я була вражена вишуканими ніжними зворотами «Дорога моя панно Лізонько!». А іще бабця розповідала, як складно було виховувати синів із тавром «діти ворога народу». Вони у неї завжди мали бути найкращими – у навчанні, у спорті, у всьому. Була установка «вижити».

БОГОРОДИЦЯ В ХУСТЦІ ПРИ ДОРОЗІ — ЦЕ ТАК ПО-УКРАЇНСЬКІ ЩИРО!

Після короткого чаювання у старій хаті, збираємося до відомої ясінянської Струківської церкви – тої самої, що у списку ЮНЕСКО. Дорогою ще зупиняємося біля іншого храму – це православна церква Покрови Богородиці, його було зведено у першій половині ХХ століття на гроші братів Климпушів, зокрема. «Слава Богу, це юрисдикція ПЦУ зараз,» - каже Іванна Климпуш-Цинцадзе (примітно, що у 2019 році саме в Ясіні першими на Закарпатті парафії почали перехід з-під юрисдикції Московського патріархату до ПЦУ). Біля храму – цікава капличка зі статуєю Богородиці. Вона привертає увагу тим, що Божа Мати – у хустці, накинутій на плечі. Це теж виглядає так по-українськи щиро!

Тут же біля цієї церкви – старий цвинтар, де є родинне поховання Климпушів. Неподалік цвинтаря, якщо рухатися уверх вулицею, розташований Ясінянський вокзал. А поруч із вокзалом – та сама Климпушівська лісопилка. Лісопилка працює, має приватного власника.

- Розкажу вам цікаву річ про вокзал у Ясіні. За часів Австро-Угорщини клієнти місцевого готелю з вишуканим смаком могли замовити страву з ресторану в Будапешті, за ніч її доставляли поїздом з Будапешта в Ясіню ще теплою. Так, колись тут уміли жити яскраво і зі смаком! Особливий розквіт селище пережило за часів Чехословаччини, це була крайня точка великої держави на кордоні з Польщею та Румунією. Як і решта населених пунктів на Закарпатті у часи Чехословаччини Ясіня отримала значний поштовх до розвитку, сюди почали масово прибувати туристи, почали будувати перші притулки та прокладати маршрути в горах, тут побувало багато фотографів і репортерів, процвітав бізнес.

Зараз, пояснить нам пізніше голова Ясінської ТГ Андрій Делятинчук, якого ми зустрінемо в центрі (вдень селище схоже на мурашник і зустріти голову «на каві» в одному з громадських закладів у центрі тут – звичне діло), громада на 19,5 тисяч жителів живе із заробітчанства (в кожній хаті є чи був свій «європеєць»), лісової сфери (робота в лісгоспах, на лісозаготівлі та в деревообробці) і з туризму. Готелі, садиби, ресторани й кафе, розвинений джипінг (з Ясіні доставляють туристів на гірськолижний курорт Драгобрат, куди, як відомо, доїхати можна тільки авто з повним приводом та високою посадкою). Просто в центрі селища стоять оці гігантські «джиптаксі» - у звичному ряді на центральній вулиці, як ми звикли бачити в інших містах на стоянках таксистів. З душі за проїзд правлять від 250 грн.

- З пандемією ми тут також отримали більший потік туристів, маємо цього року багато арабів – відпочивають у готелях і садибах, купують у місцевих баранів на м'ясо. Туризм зараз у тренді, - каже Делятинчук.

А загалом селище справляє враження питомого вітчизняного «туристичного шанхаю» – точнісінько як на всіх курортах країни, де одна на одній понатицькувано різномастих будівель (одразу видно, що земля тут приносить гроші!) і ти не можеш виловити справжнього обличчя цієї місцини.

Прочитала перед поїздкою багато відгуків туристів, котрі їхали в розпіарене «серце Гуцульщини», а побачили те саме, що й у себе вдома: нові будинки з блоків, утеплені та з пластиковими вікнами ну або зрубні – теж одноликі, ковані ворота, типові туї біля плота… Словом, ні тобі справжніх гуцулів з трембітами у вишиванках, ні дерев’яних хат. Такі в Ясіні лише не-де-де полишалися, і то на нецентральних вулицях. Саме тому варто відвідати Струківську церкву – оцінити її дерев’яну гуцульську красу.

НУ І ДЕ Ж ТІ ГОРИ?

Знамениту Струківську церкву можна побачити на одному з пагорбів Ясіні з центральної дороги. Вона стоїть на правому березі Чорної Тиси.

- Чоловік, який родом із Грузії, коли вперше приїхав у Ясіню зі мною, поглянув на наші краєвиди і сказав: ну, і де тут гори? – пригадує, жартуючи, Іванна Климпуш-Цинцадзе.

І треба сказати, що він був правий – бо ясінські зелені, гладкі й округлі схили більше нагадують гобітівські пагорби, ніж карпатські гори. У географії ця місцевість окремо окреслена як Ясінська улоговина. Це міжгірське зниження в Українських Карпатах між масивами Ґорґани, Свидовець і Чорногора, у верхів'ї Чорної Тиси, східчасте низькогір'я від 700 до 800 метрів над рівнем моря складається з пласковерхих горбів. Пологі схили розчленовані ярами та балками, з численними зсувами, схили терасовані, бо використовуються для сільського господарства. Власне, тут, на цих зелених схилах, ідеально займатися тваринництвом  – саме тому в Ясіні досі найбільше овець на Рахівщині, незважаючи на те, що вівчарство в Карпатах уже довгий час занепадає і ним нині займаються переважно старші люди, ті, хто звик жити за старосвітськими звичаями. Адже в діджиталізованому ХХІ столітті пекельному труду вівчарів, які сплять по чотири години на добу, місця нема. Саме тому про них часто пишуть, знімають документалки, дотують за допомогою грантів  – аби привернути увагу до питомо карпатського ремесла, яке вмирає (ми з колегою минулого року робили репортаж про ясінських вівчарів, що ватагують під керівництвом Василя Муханюка на полонині Шумнєска).

За словами голови Ясінської громади Андрія Делятинчука, зараз у Ясіні є 20 отар, овець випасають на полонині і роблять «біле золото Карпат» - гуцульську бриндзю. У громаді, каже Делятинчук, прийнята програма підтримки полонинських господарств (вівчарям дають деякі кошти на придбання інвентарю), хоча це крапля в морі. Потрібна дотація на поголів’я овець від держави. Але це поки річ примарна, каже Делятинчук, адже навіть у переліку професій у країні нема «вівчаря».

ЛАЙФХАК: ЯК ХОДИТИ ХИТКИМ ПІДВІСНИМ МІСТКОМ

Так от, Струківська церква розташована якраз на пагорбі. Йти до неї треба по хиткому підвісному містку через гірську Чорну Тису. Ми йдемо втрьох, і звісно, тільки-но заходимо на місток, він починає резонувати й нерівномірно хитатися. Пані Іванна показує лайфхак, як правильно ходити по підвісному містку. Йти краще почергово, при цьому ступаючи з боку на бік, а не твердо відміряти кроки вперед, як зазвичай. Примітно, що по містку навіть їздять – і на великах, і на мопедах. Акурат на іншому боці переправи чекає, доки ми пройдемо, молодик на скутері.

- О, в дитинстві ці забави на підвісному мосту, що хитається, то було улюблене діло! А біля містків, переважно, росте малина на берегах – ми нею об’їдалися, досі улюблений смаколик, - каже Іванна Климпуш-Цинцадзе.

ЯКА Ж ЦЕРКВА БЕЗ ОВЕЦЬ?

А біля самої церкви тихо – в будень тут нема богослужіння (служать у хармі нині почергово греко-католики та православні). Біля церкви на сходах пасуться дві вівці – їхні дзвіночки-тронки виграють оту одвічну карпатську мелодію, яку ні з чим не спутаєш. Саме з вівцями пов’язані історії виникнення і самої церкви, та й селища.

Легенда переказує, що давно, до того, як Ясіня стала селищем, тут, на цих схилах несподівано рання зима застала з отарою гуцула-вівчаря Івана Струка з села Зеленого. Він не зміг через великі сніги зі своїми вівцями перейти Яблунівський перевал й вернутися додому, тому вівчар із помічниками збили для отари тимчасову кошару з ясенів, що густо тут росли, і залишив отару там зимувати, а сам з ватагою вернувся додому. Навесні повернувшись на те місце, він очікував хіба кістки від отари зібрати, а натомість з подивом побачив, що вівці вціліли й навіть дали приплід. На подяку Богові за цей чудесний порятунок отари Струк збудував на тім місці каплицю і хату з найбільшого ясеня. А пізніше в долині заснував село, яке назвали Ясіня. Пізніше на місці каплиці збудували церкву на честь Вознесіння Христового (1824 рік), але зветься цей храм досі Струківським. І легенду про того вівчаря знає кожен у селищі.

Струківська церква

Дослідники називають формицеркви ідеальними – вони нагадують хрест, це типова для гуцулів архітектура. Не такою досконалою є дзвіниця, вона була перенесена сюди з іншої частини села. Разом із тим, зауважуємо, як дисонує із загальним архітектурним ансамблем з дерева хрест із нержавійки. Він встановлений громадою тут поруч зі старим, який, очевидно, скоро впаде.

Далі ми йдемо до краєзнавчого музею селища. Біля музею – пам’ятник Степану Клочураку, президенту Гуцульської Республіки, одним із керівників якої був і Дмитро Климпуш.

ЯСІНСЬКА СКОМИРДА- ТО ВАМ НЕ БАНУШ!

У краєзнавчому музеї нас зустрічає доглядачка пані Марія Бронтерюк. Вона показує зібрані тут одяг і старожитності, деякі експонати бачу вперше. Наприклад, дерев’яну колиску з отворами внизу – вони спеціально для того, аби дитина, яка намочила пелюшки, не лежала мокрою. Цікаве ноу-хау предків, нічого не скажеш. Запитую у пані Марії, що ж таке «климпуш».

Марія Бронтерюк

- О, це нам із вами треба перейти до відділу полонинського посуду.

Йдемо. Тут посуду цілий куток. Гелети, бербениці (ємності для молока й сиру), сідла на коней, в яких звозили сир, дерев’яні мірні ложки на 5 та 3 літри. Пані Марія питає, чи ми знали, що вівці - то така худоба, котру доять лише чоловіки? Кажу, ні, не знали. Виявляється, це справді так, для жінок – кози та корови, а щоб видоїти овець, треба сили докласти. Тому вівчарі – це чоловіки, переважно. Тим часом пані Марія бере одну з бербениць, у якій зберігали молоко, і виймає з неї дерев’яну затичку. Оце і є климпуш.

Климпуш

-Символічно, - кажу. – Штуковина, яка захищає молоко в бербениці, аби воно не пролилося.

- А знаєте, яка традиційна питомо ясінська страва, куштували вже? – питає пані Марія.

- Та це ж бануш, - кажу. Хто ж його не їв?

- Ні, бануш – це бануш, а в Ясіні готують та їдять скомирду. Готують її на сметані та кукурдязній крупі, там нема ні шкварок, ні грибів, ані бринзі. Сметану треба домашню. Берете літру. Варите на плиті хвилин 20, щоб добре википіла, тоді додаєте дві ложки кукурудзяної крупи.

Дайте трошки солі та трошки цукру для смаку. Тре то все варити і помішувати дерев’яною ложкою – поки скомирда не пустить масло. Страва дуже смачна та ситна, тому багато їсти скомирди не можна. І дуже би добре запивати то все квасним молоком, аби краще перетравилося.

РЕКОРД КРАЇНИ ЗА ВЕДМЕДЯ

Від музею йдемо знайомитися із сучасними ясінськими майстрами. Домовилися наперед із різьбярем Василем Ропчуком та майстринею, що тче і вишиває, Василиною Теліцькою. Василь Ропчук орієнтує телефоном: йдете повз базу «Едельвейс», а там далі за парком будуть ворота з великою купою дерев’яних колод. Трафляємо одразу – повз колоди, які, очевидно, незабаром стануть тесаними карпатськими ведмедями чи гуцулами з піпою, пройти неможливо.

Василь Ропчук

Василь Ропчук показує свої роботи у дворі – сувенірні фігурки гуцулів, Швейка, сов, коренепластику – усякі чудернацькі вази з «обличчями» лісовиків, звісно, ведмедів – куди ж без них. Майстер каже (і це нас дивує), що найбільш ходові сувеніри для туристів у Ясіні… сови. Тому їх робить багато, а ще – фігурок гуцулів. Поки ми роздивляємось, Ропчук швидко, як усі гуцули, розказує про свої головні досягнення.

Місцеві туристичні сувеніри

- Я маю два рекорди України. Один із них – за швидкість виконання метрового карпатського ведмедя – зробив його за годину. Швидше від мене в країні ніхто не може! Хоча професійної освіти не маю. Вчився у Михайла Тулайдана, він був моїм сусідом у Стебному, це той відомий карпатський різьбяр, що вистругав Сталінові трубку миру – з 50 порід дерев. Уявіть, яка то була робота! Він зібрав люльку зі шматків різних порід дерева. Добрий подарунок Сталіну, нє, за те, що він нам геноцид учинив і мріяв зничтожити всю Україну?! То отак я з дитинства за тим Тулайданом приглядався, хоча він був іще з тих старих майстрів, що деталі свого ремесла не розказують – аби учні йому гроші не перебили. Ну, але чогось таки навчився і я. А сам зміг навчити за життя близько сотні чоловік – дуже мріяв один час, аби в Ясіні учинили школу різьбярів – як би ото було добре, якщо б наші діти вчили об’ємну різьбу! У мене дитина на третій день уміла робити інкрустовані тарілки і могла продавати їх як сувеніри та заробляти гроші – так я їх зацікавлював.

Його роботи, каже різьбяр, є у п’яти президентів.

– Ющенко в мене тут кілька разів був. Дуже хотів, аби я йому тесаний стіл зробив, але я вже на нього тоді був дуже сердитий за то, що він Януковича до влади привів – тому не погодився і не зробив. Багато робив у Росії, Москві, хоча не люблю їх. Останній раз працювали у Москві над парком вуличних скульптур у центрі, то вони уявіть, привели телебачення – а ми були в робочій формі камуфляжній – і я потім побачив репортаж по ТБ, де йшлося про те, що «русские десантники в качестве отдыха после воинской службы делают объемные скульптуры для общественных мест». Після того я заробітки в Росії покинув, хоча платили добре. Ото хай їм десантники роблять ведмедів. Зараз удома працюю, - каже Василь Ропчук.

Я ЗА ТЕ, ЩОБ ДАВНІ ТЕХНІКИ ЖИЛИ

Пані Василину Теліцьку нам рекомендують, як одну з найкращих майстринь-вишивальниць у громаді. Уміє вона шити різними техніками – і прадавньою гуцульською низинкою, і гладдю, хрестиком та бісером, особливо любить «копкати» - карпатська техніка об’ємного вишиття спеціальною голкою, «копкані» узори виглядають як махрові. Вишиває для себе та на замовлення.

Василина Теліцька

 

- Зараз замовлень не беру, бо трохи-м зайнята: взяла-м шити батюшці ризи. Ось такі будуть, бачте, з ліліями, білим бісером вишиваю, - пані Василина показує нам почату роботу.

Каже, що дуже шкодує, що не перейняла від вуйка уміння вишивати гуцульські кожухи.

- Вуйко шив кожухи, але він раптово помер, та й тепер нема кому ані шити, ані мене навчити. То щось сама пробую, поки не дуже виходить.

Іще майстриня тче ліжники. Річ, каже, ходова у туристів, але й потрібна місцевим – бо у Ясіні та присілках досі хоронять із ліжниками.

- Ще держать звичай, що коли хоронять ґазду, то на кришку гроба кладуть ліжник, та й під небіжчика теж. Раніше й молодих ліжником завивали на багатство, але то тепер уже не держать, не хочуть молоді, не та мода.

А раніше як було: ми жили з овець. Наші предки з вовни робили одяг, з молока сир. Кєжко (важко –діал.) було, але зато був вік: 100 років, 110 люди жили! А тепер що? 65 – та й «Господи, со духи праведния спаси-упокой».

Роботи Василини Теліцької

- А скільки зараз найстаршому жителю?

- У нас є баба Іванчучка - 99 років, вона зі Стебного, то її хату якраз тепер під час паводку вода підмила, там зсув, жити не можна – та й яке то горе для баби, бо забрали її діти з хати на старість! А залишатися не можна, бо будівля аварійна. Йой, які то були слези! Але переїхала. То така бабка, що не знає, що таке хвороба, слабкість, що таке «не можу»: треба до роботи вставати - та й пішла! Вона не вірить у то, що її щось може боліти.

- А по селу ще багато хто вишиває? Вишиванки ж у вас популярні.

- О, так, вишиванки носять і жінки, й чоловіки. Я своєму чоловіку тричі шила та й порола, бо йому колір нитки не любився. Але тепер у нас модно вишивати бісером, тому багато хто таке робить. Не треба думати: взір намальований - і ти собі сидиш, та й нанизуєш бісер. Тому я за те, аби у нас вишивали низинкою, хрестиком – бо то є наше, рідне. Там не так просто все, як з бісером!

О, які тут у нас раніше майстри були! Різьбярі, столярі, боднарі, музики! Мій тато без музичної освіти грав на 9 інструментах. Люди були обдаровані, люди то любили! А тепер діти до того не беруться.

Але я собі вважаю, що то не від того, що вони погані чи ліниві. Діти хочуть учитися, розвиватися. Діти хочуть жити краще, як батьки і діди. Але тут, у нас це неможливо – тому що діти роблять? Їдуть за кордон чи у великі міста, щоб мати змогу розвиватися.

У мене двоє дітей. Старший син закінчив Чернівецький медичний, донька у Львові здобула професію дизайнера-модельєра. Шиє прекрасно, ми відкрили салон у Ясіні, виклали понад десять тисяч на машинку та оверлок, плюс оренда, податки, світло. І що? Ми вилетіли з тим бізнесом. Люди приходять: це мені підріж, це заруби, та й все. Ніхто в Ясіні не йде кроїти та шити на замовлення нові цікаві речі. На чому вона заробляла – то ще на вишиванках: люди вишили, а треба було пошити сорочку, та й на шкільних формах для дітей.

У пані Іванни Климпуш-Цинцадзе інші думки про майбутнє Ясіні (та й ширше – усієї країни) і про призначення наших дітей.

- Я в якийсь момент думала, що буду саме тим останнім поколінням, яке знатиме щось про війну від родичів - прямих свідків війни. І розказуватиму про це своїм дітям, які того не знали. А зараз, бачте, як воно повернуло… Є нова війна. І наші діти бачать це все і знають набагато більше – і про правдивих героїв, і про справжнього ворога України не з чиїхось переказів чи книжок. Тож на них тепер ця відповідальність за історію і пам'ять лежить велика. Чомусь мені видається, що вони впораються.

Тетяна Когутич, Фото автора та з відкритих джерел, Укрінформ

18 серпня 2021р.

Теги: сліди, гуцули

Коментарі

Ужгородець 2021-08-18 / 11:07:07


Коментар видалено. Адмін


НОВИНИ: Соціо

10:50
В Ужгородському багатопрофільному ліцеї збирають "неліквідні" "акційні" 25 копійок на лікування онкохворих
09:07
Найбільш активно в області імунізуються на Ужгородщині та Берегівщині
02:20
/ 1
Дарунок до ювілею
23:43
/ 2
З вівторка на Закарпатті запрацюють ще дві камери автофіксації порушень ПДР
18:26
29 вересня у Верховному Суді розглянуть справу по Свидовцю
16:59
/ 4
1 дозу щеплення від коронавірусу отримали 14% закарпатців, завершили вакцинацію – 8,8%
15:37
На Закарпатті в рамках акції "Створюймо ліси разом" висадять близько 510 тисяч саджанців
14:57
На Закарпатті сплачено 42,8 млн грн рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів
11:21
Закарпатці здобули перемогу на чемпіонаті Європи з бальних танців
09:35
/ 3
Мініскульптурку Горянської ротонди відкрили в Ужгороді
01:48
/ 1
На Закарпатті активісти "Memento bellum" відновлюють старі військові кладовища
12:05
/ 3
У Тячеві відзначили традиційне угорське національне свято врожаю "Сюреті-бал"
11:52
Першу серію проєкту "Маєтки Закарпаття" його автори присвятили палацу Плотені
11:25
У селі на Закарпатті вівчарі відзначили "розлучення овець"
11:13
/ 1
На Закарпатті впроваджують нову спеціальність "Аудіовізуальне мистецтво та виробництво"
10:44
На Закарпатті презентацією маршруту "Гуцульські сирні плаї" стартував туристичний тиждень
05:36
"Мокрянське ЛМГ" на Закарпатті знищує праліси та квазіпраліси
16:04
Почути рома
15:46
В Ужгороді презентували книги Олени Гураль "Таємничий вантаж Незалежності" та "З любов’ю, Серж Лифар! Київ назавжди"
11:57
Ужгород долучився до благодійної акції "Монетки дітям"
11:21
Центр екстреної медичної допомоги відкрили в Дерцені на Мукачівщині
11:13
В Ужгороді провели "круглий стіл" до 100-річчя офіційного візиту Томаша Масарика до міста
19:36
/ 1
7 жовтня відбудеться сесія Ужгородської міськради
17:55
/ 1
В Ужгороді розпочали капітальний ремонт вулиці Канальної
16:41
Музей бойової слави відкриють у Мукачеві
» Всі новини