Чехія: Компенсації вигнанцям із Закарпаття. До України претензій немає

Рудольф Штурса мріє про компенсацію за готель свого батька в колишньому Воловому (Міжгір’ї) на Закарпатті

Феномен депортацій в історії 20-того століття постійно повертається. Не йдеться лише про виселення німців із Судет, татар із Криму чи операцію „Вісла”. Свої домівки були змушені покидати і громадяни Чехословаччини, які до весни 1939 року жили на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні). Питання про виплату їм компенсації за маєток, який вони залишили у нашому краї, постало тільки тепер. „20 березня було холодно, йшов сніг. Приїхали відкриті, без плахт, вантажівки. Протягом 24 годин мадярські вояки нас змусили покинути домівки. Дозволили із собою взяти лише валізки з найнеобхіднішим, тому батьки нас, малих дітей, закутали в ковдри”, - згадує нині Йозеф Лішка події 69-річної давності. Він є членом громадської організації „Підкарпатська Русь – відшкодування майнової шкоди”, зареєстрованої у місті Брно. Організація вже багато років намагається від свого уряду отримати для своїх членів компенсацію за втрачений маєток – переважно земельні ділянки та будови комерційного та житлового характеру. Вона зареєструвала близько 250 заявників. З них лише половина має достатню кількість документів, які б доводили, що у них чи їхніх родичів залишилося втрачене на Закарпатті майно. „У другої половини немає усіх необхідних документів. В основному це стосується єврейських дітей, які повернулися з концентраціного табору. Для них передбачена можливість декларації”, - каже Йозеф Гавел, один з авторів законопроекту. Загальна сума компенсації має становити біля мільярда чеських крон (312 мільйонів гривень). Його заступник Лібор Хітілек навіть переконаний, що заявників є набагато більше – біля 6,5 тисяч, і сума необхідних компенсацій є у 6-8 разів більшою. Обоє погодились, що один заявник може отримати максимально 2 мільйони крон (625 тисяч гривень), так і записано у законопроекті.

Відомий фотограф Рудольф Штурса, який народився у Воловому (нині Міжгір’я), зібрав найбільше документів для підготовки законопроекту. „Мій тато у 1922 році поїхав на Підкарпатську Русь, купив там приміщення колишньої жандармерії, і перебудував його та туристичний готельчик. Зміг його відкрити лише у 1936 році, через три роки повернув кредити. Та в березні 1939-го прийшла угорська армія, і офіцер нам сказав, що усі чехи мають забиратися геть”, - згадує він. Хоча після війни край був формально повернутий ЧСР, але чехи до нього повернутися вже не змогли: від червня 1945 року він належав СРСР.



Штурса вже звертався до омбудсмена і навіть до Європейського суду у Страсбурзі. Омбудсмен йому відповів, що у 50-х роках деяким вигнанцям було вже виплачено компенсацію. У січні 1946 року маєток чехословаків був описаний, і Радянський Союз через кілька років виплатив Чехословаччині відповідну компенсацію. Однак більшовики, які прийшли до влади у Празі у 1948 році, ці гроші використали на власний розсуд: адже чимало вигнанців з Підкарпаття були „буржуями” і „куркулями”. Тому компенсації у 50-х роках отримали переважно родини, які були лояльніші до більшовиків і яких раніше „буржуазна Чехословаччина” засуджувала до „заслання на Підкарпатську Русь”. З цим і пов’язана відсутність претензій у вигнанців та їхніх нащадків до держави Україна, а лише до чеської держави.

На відміну від парламенту, чеський уряд до законопроекту, запропонованого дев’ятьма депутатами парламенту, поставився негативно. Зокрема, міністр фінансів Мірослав Калоусек зазначив, що не встановлено, з яких цін слід виходити при можливих виплатах. Не кажучи вже за те, що такий закон, у разі його прийняття, буде додатковим навантаженням на бюджет і, що ще гірше, міг би відкрити „скриньку Пандорри”, тобто зруйнувати кордон майнових претензій – 1948 рік, спровокувавши прецедент для перегляду, скажімо декретів Бенеша (щодо судетських німців).

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати