І по сьогодні з усіх суспільних інституцій України лише Президент Віктор Ющенко є активним євроінтегратором, і його зусилля у цьому сенсі мають бути не лише належно поціновані, а й підтримані як елітою, так і відповідальними за своє майбутнє рядовими громадянами країни. Наразі ж реалії такі, що ані владна вертикаль держави, ані проєвропейськи налаштовані політичні та громадські організації не ведуть системної і аргументованої просвітницької роботи. Тому значна частина людей, у тім числі на Закарпатті, вслід за Н.Вітренко, бездумно повторюють 50-літні догми про те, що НАТО -агресивний військовий блок, не кажучи, що це, передовсім, система колективної безпеки у Європі, за якої агресія будь-якої країни проти мініатюрних Естонії чи Люксембургу є одночасним оголошенням війни Німеччині, Франції, США та усім 26 країнам, які входять до НАТО. Який самогубець насмілиться на такий крок? Чи наважуватиметься Росія за таких умов робити недружні заяви вустами її найвищих посадовців? Вочевидь, що ні.
Не знають пересічні українці й того факту, що членство у НАТО - пряме скорочення бюджетних витрат на утримання власної армії і використання вивільнених коштів на вирішення соціальних проблем, зокрема, на медицину, освіту, пенсійне забезпечення, оскільки кожна країна платить Альянсу тільки членські внески, що набагато менше, ніж затрати йа самостійне утримання сучасної армії, коли необхідно самотужки вибудовувати цілісну систему оборони. Ті гроші, які сьогодні сусідні з нами країни інвестують у соціальні програми, ще донедавна «зїдапо» озброєння, оскільки потрібно було купувати дорогі літаки, танки, ракети. Однак НАТО не тільки і не стільки військовий блок.
З часу закінчення холодної війни та ліквідації Варшавського договору Альянс зазнав докорінних структурних змін. Його
стратегічним завданням сьогодні є забезпечення високих соціальних стандартів життя громадян тих країн, які є членами організації або прагнуть членства (що, власне, і є головним завданням при реалізації ПДЧ). Усе те, що не вкоренилося у свідомості простих українців, добре відомо владній верхівці країни. Чому ж вона не поспішає сказати правду своїм співвітчизникам перед тим, як запропонувати референдум? Основною причиною є деструктивна поведінка великої частини сьогоднішньої української політичної еліти, її нездатність приймати кардинальні рішення, оскільки нинішня ситуація її влаштовує. Владній верхівці однієї з найбільш корумпованих країн світу докорінні суспільні зміни, яких вимагає членство у НАТО, не вигідні. Схожа ситуація була кілька літ тому і у наших сусідів словаків. Але тамтешня еліта пересилила власну боязнь і взяла на себе відповідальність за завтрашній день країни. І суспільство зробило свій свідомий вибір. Чому ж наші депутати-бізнесмени, особисті фінансові активи та бізнес яких уже давно перебувають під захистом європейських структур, воліють, у кращому випадку, не говорити людям правди? Відповідь - на поверхні: європейські стандарти вимагають від органів державної влади країн-учасниць гарантованого забезпечення кожному громадянину суспільних прав і свобод. А це означає, що чиновники будуть змушені, передовсім, займатися вирішенням щоденних проблем простих громадян: платити достойну зарплатню, прозоро приймати рішення, нести персональну відповідальність за їх виконання. Порівняйте з тим, скільки принижень і митарств треба стерпіти, скільки поборів сплатити, аби вирішити своє питання в ДАІ, ВВІРі, органах місцевого самоврядування при отриманні земельної ділянки, дозволу на підприємництво чи у ЖЕКУ відремонтувати діряву покрівлю будинку. Вступу до НАТО та реальному утвердженню в Україні євростандартів сьогодні противляться ті депутати-бізнесмени, які у поті чола «трудяться», перекачуючи бюджетні кошти до власної кишені, відмиваючи ПДВ, «дерибанячи» землю та об'єкти державної' і комунальної власності.
Поки в Україні триває безплідна і привнесена недругами дискусія щодо геополі-тичного вибору, мільйони наших, далеко не найгірших, громадян індивідуально «інтегруються» у Європу. В сусідніх та більш віддалених від України державах нині уже живуть і працюють тисячі колишніх ужго-родців, мукачівців, свалявчан, хустян, бе-регівців. Усі вони - люди самодостатні, у розквіті життєвих сил. І там вони, крім незрівнянно більшої, ніж на Батьківщині, зарплатні, мають впевненість у завтрашньому дні та буденне життя без принижень людської гідності. Невже нам довіку судилося шукати щастя на чужині?
