Справа Вощенка

Підприємець із Хустського району, домігшись через суд звільнення від сплати будь-яких податків, зборів і платежів, почав ввозити в Україну на суперпільгових умовах дорогі автомобілі. І хоча розгорнути бізнес до великих масштабів йому не дозволили (не в останню чергу через втручання перших осіб держави), остаточної крапки в так званій справі Вощенка ще не поставлено.
Історія Івана Вощенка, що цілком на законних підставах ледь не перетворилася на грандіозну аферу, почалася ще в листопаді 2003 р. Тоді 37-річний працівник рибного господарства з с. Бороняви Хустського району подав до Ужгородського міського суду позов проти Держави Україна в особі УДАІ УМВС у Закарпатській області. «З травня 1985 по листопад 1986 р. я проходив строкову військову службу в Збройних силах СРСР і виконував інтернаціональний обов’язок у Демократичній Республіці Афганістан, — ідеться в заяві І.Вощенка. — Під час проходження служби я отримав поранення — мінно-вибухову травматичну ампутацію частини правої ноги і був визнаний інвалідом 2-ї групи довічно. На той час мені було всього 21 рік, я був молодою людиною, і якби не завдане каліцтво, міг працювати і мати достойний рівень життя… Я втратив не тільки ногу, а й сподівання на здійснення мрій, що після повернення до цивільного життя зможу займатися улюбленою справою, яка була б джерелом матеріального забезпечення пристойного життя. Фізична неповноцінність стала на заваді цьому. Хто і як може оцінити, скільки коштує втрата частини тіла, втрата сподівань на здійснення мрій, втрата можливості займатися улюбленою справою?.. Я одружений, маю двох дітей. Останні два роки знайшов роботу — працюю в рибному господарстві. До цього часу ми з сім’єю вели напівголодне існування, це інколи виглядало принизливо. Грошей, які я заробляю, не вистачає на утримання родини, на забезпечення моїм дітям пристойної освіти, ми ледве зводимо кінці з кінцями. А отримувана пенсія не може задовольнити навіть найнеобхідніших потреб не лише моєї сім’ї, а й моїх особистих. Таку пенсію я вважаю знущанням, знаючи, які можливості мені надані державою та закріплені Конституцією і законодавством України. Я розцінюю всі надані мені пільги як виконання державою свого обов’язку переді мною, тобто компенсацію за втрату ноги, працездатності, за завдані мені фізичні й моральні страждання, не здійснені мрії...».
При першому ж ознайомленні із заявою виникає непозбутнє відчуття, що її готували юристи аж ніяк не районного і навіть не обласного рівня. Суть позову, на перший погляд, цілком адекватна, як на працівника рибного господарства із закарпатського села, — зареєструвати в УДАІ на пільгових умовах придбаний ним автомобіль «Нива». Однак це лише формальна зачіпка, насправді позовні вимоги значно ширші: на підставі статусу ветерана Афганістану та інвалідності І.Вощенко просить суд, ні багато ні мало, — звільнити його від сплати загальних платежів, податків і зборів при здійсненні операцій із ввезення та вивезення товарів на митну і з митної території України, мита всіх видів та земельного податку незалежно від свого соціального статусу та роду занять. Список загальнодержавних, місцевих податків та обов’язкових платежів займає в заяві цілу сторінку. Серед них — ПДВ, акциз, мито, податок на нерухомість, податок з власників автотранспорту, «чорнобильський» збір, збір за використання природних ресурсів, за участь у бігах на іподромі, за проведення лотерей і навіть із власників собак.
Правова абсурдність позову очевидна — за логікою І.Вощенка, нечувані пільги, претензії на які він заявив, може отримати будь-який учасник бойових дій чи прирівняна до них особа. Однак Ужгородський міський суд такої абсурдності «не помітив» і 1 грудня 2003 р. на підставі Конституції України, де закріплено права і свободи людини, які не можуть бути скасовані, задовольнив вимоги І.Вощенка в повному обсязі.
УДАІ спробувало оскаржити судове рішення, однак те, як це робилося, посіяло підозру, що ця структура сама була задіяна на той час у схемі І.Вощенка. Одномісячний строк апеляції було пропущено, оскільки забракло часу
«...для ознайомлення з нормативною базою, проведення консультацій, а також у зв’язку з тривалістю новорічних свят». У другій половині лютого 2004 р. УДАІ таки подало заяву про поновлення строку на апеляційне звернення, проте на саме засідання його представник (так само, як і І.Вощенко) навіть не з’явився, і суд у задоволенні заяви відмовив.
Далі у справі «афганця» з Бороняви настає перерва тривалістю дев’ять місяців. А в листопаді 2004 р. (запам’ятаймо цю дату) І.Вощенко, що на той час став приватним підприємцем, знову звертається до Ужгородського суду — із проханням роз’яснити резолютивну частину рішення від 1.12.2003 р. Заявника цікавило: чи повинен він сплачувати податки в разі здійснення підприємницької діяльності? На який строк державним органам заборонено стягувати з нього податки, збори й платежі? Чи мають право ці ж державні органи нараховувати за несплату податків фінансові санкції? Чи справді податковим і митним органам заборонено стягувати з нього податки при операціях із ввезення та вивезення товарів на митну і з митної території України? Нарешті, чи можна вважати суми податків, зборів, обов’язкових платежів тощо, від сплати яких ветеран Афганістану звільнений на підставі свого правового статусу, коштами, отриманими на законних підставах? І суд своєю ухвалою від 2 грудня 2004 р. на всі побажання І.Вощенка відповідає «так»: право не сплачувати податки діє незалежно від роду занять і є не обмеженим у часі; органам державної влади (у тому числі ДАІ, ДПА, митниці) заборонено застосовувати санкції за несплату податків і платежів, а заощаджені таким чином кошти є цілком легальним заробітком. Наприкінці ухвали, напевно, для більшої солідності, зазначено: «Рішення Ужгородського міського суду від 1.12.2003 р. є обов’язковим для всіх органів державної влади, через які держава набуває і здійснює свої повноваження, у межах їхньої компетенції та їхніх посадових осіб». Своєю ухвалою суд фактично відчинив для мешканця закарпатського села величезне вікно для безподаткового й безмитного руху товарів у межах та за межами України. Про такі необмежені пільги жоден інший підприємець в Україні не може навіть мріяти.
Після ухвали суду в справі Вощенка знову настає пауза. Пов’язана вона з політичними потрясіннями в країні, подальшим рухом судового рішення іншими інстанціями чи чимось іншим, з’ясувати не вдалося. Та, зрештою, це й не суттєво. Має значення інше — 25 вересня 2007 р. ухвала від 2.12.2004 р. набуває законної сили. Вже через чотири дні, 29 вересня 2007 р., представник І.Вощенка — якийсь І.Шкарампота із с. Кошелевого того ж Хустського району — звернувся до райвідділу ДАІ із заявою, в якій просив зареєструвати за його довірителем 118 автомобілів без збору на обов’язкове пенсійне страхування та податку з власників транспорту.
Найдешевшими із заявлених автомобілів були Mazda-3 (всього 52 легковики), вартість яких у салонах становить 24 тисячі доларів, та Toyota-Camry (36 авто) — від 36 до 45 тисяч доларів залежно від об’єму двигуна. Далі — середній клас: Subaru-Tribeka (вартість у салонах — 54 тисячі доларів), Infiniti FX-35 (62 тисячі доларів). Нарешті, автомобілі преміум-класу: Lexus
GS-350, GX-470, LX-470 (від 80 до 100 тисяч доларів), кілька Porsche-Cayenne (182 тисячі доларів) і, звичайно ж, Mersedes у широкому асортименті: GL-450, CL-63, G-55, S-500, S-63 (вартість — від 115 до 300 тисяч доларів).
Як з’ясувалося, усі ці автомобілі на підставі рішення Ужгородського суду були оформ­лені Харківською митницею без сплати обов’язкових платежів, мита й податків, через що до державного бюджету не надійшло близько мільйона доларів. Однак Вощенкові (точніше людям, які за ним стоять) цього здалося замало, йому заманулося безплатно зареєструвати автомобілі ще й у ДАІ, а відтак заощадити близько 200 тисяч доларів додатково. Проте, як кажуть у таких випадках, їж, та знай міру. ДАІ відмовилася реєструвати машини з формальних причин: згідно з правилами, при реєстрації понад 15 транспортних засобів, що дислокуються в одному населеному пункті, необхідно створити автогосподарство, якого у І.Вощенка не було.
Небажання державтоінспекції виконувати рішення суду коштувало їй адміністративних стягнень. Державна виконавча служба на підставі виконавчого листа Ужгородського суду відкрила проти співробітників реєстраційного відділу провадження, наклала на них штраф і зобов’язала зареєструвати автомобілі. І на УДАІ, і на керівництво УМВС чинився потужний тиск: до Ужгорода зі столиці приїжджали юристи й погрожували — у разі відмови в реєстрації автомобілів — кримінальною відповідальністю за невиконання рішення суду.
Після того, як справа Вощенка набула всеукраїнського резонансу, її авторам довелося, образно кажучи, повертати голоблі. Першим про 118 «пільгових» іномарок у середині листопада минулого року заявив у пресі народний депутат Г.Москаль. Згодом, наприкінці січня цього року, на засіданні Кабміну прем’єр-міністр Ю.Тимошенко, навівши як приклад справу Вощенка, повідомила, що уряд ухвалив рішення надати митним та податковим органам право не виконувати свідомо злочинних рішень. Нарешті, у середині лютого на розширеній колегії МВС президент В.Ющенко пригрозив —у разі пільгової реєстрації 118 автомобілів — звільнити 118 чиновників. Очевидно, главі держави надали застарілу інформацію: адже ще в грудні минулого року І.Вощенко зареєстрував на себе в ДАІ перші тридцять автомобілів, сплативши пенсійний збір та податок з власників транспорту, після чого зняв їх з обліку для реалізації. Решту зі 118 авто, скоріше за все, було реалізовано через автосалони й зареєстровано за новими власниками в установленому законом порядку. Кажуть, що автори схеми поспішали, побоюючись, що новий уряд взагалі заборонить їм відчужувати пільгові автомобілі. Хоча заради справедливості слід згадати, що в реєстрації їм відмовили ще за попереднього уряду, робити це своїм підлеглим категорично заборонив тодішній керівник департаменту ДАІ О.Калинський.
Попри значний резонанс та різкі заяви перших осіб держави, справа Вощенка ще далека від завершення. Два тижні тому у Львівському апеляційному адміністративному суді мали розглядати заяву Харківської митниці про поновлення строку для подачі апеляційної скарги на рішення Ужгородського суду від 1.12.2003 р. Тобто остаточно рішення про надання І.Вощенкові необмежених пільг поки що не скасовано…
Схема, за якою намагався працювати І.Вощенко, дуже нагадує діяльність іншого закарпатського підприємця Василя Кавки, про котрого «ДТ» детально розповідало в липні 2005 р. Із середини 2002 до кінця 2004 р. В.Кавка на підставі наданого судом унікального спецпатенту завіз в Україну на пільгових умовах понад десять тисяч автомобілів та інших товарів на загальну суму близько трьох мільярдів гривень, не сплативши при цьому до бюджету понад 500 мільйонів гривень. Половина з усіх «Майбахів», що їздять вітчизняними дорогами, була ввезена в Україну саме через В.Кавку. При цьому суд звільнив підприємця від сплати лише ПДВ, тоді як І.Вощенко отримав право не сплачувати жодних податків, платежів та зборів. Можна лише уявити, яких збитків могла зазнати держава, якби І.Вощенкові дали можливість розкрутитися принаймні до масштабів В.Кавки.
Обидва названі підприємці, звичайно, лише підставні особи, за котрими стоять серйозні люди в Харкові і Києві. А безпосередній контроль за роботою схеми мав здійснювати місцевий підприємець, що колись працював в СБУ. Про те, що за Кавкою і Вощенком стоять одні й ті самі особи, свідчить низка збігів, які не можуть бути випадковими. Так, обидва підприємці — жителі Хустського району, обидва — афганці-пільговики. Строк дії спецпатенту В.Кавки минув у листопаді 2004 р., саме тоді І.Вощенко звернувся до суду з проханням роз’яснити резолютивну частину рішення від 1.12.2003 р. (до речі, В.Кавка намагався й далі подовжити дію свого спецпатенту через суд, як робив це неодноразово, однак після листа керівництва МВС до Верховного суду України про те, у що обходиться державі діяльність хустського підприємця, зробити це йому не дозволили). Цікаво, що коли у І.Вощенка виникли проблеми з реєстрацією автомобілів, представляти його інтереси в ДАІ ходив і сам В.Кавка.
Читачам «ДТ», звичайно, було б цікаво почути думку щодо викладених фактів самого І.Вощенка, проте поспілкуватися з ним не вдалося. На телефонний дзвінок журналіста дружина підприємця повідомила, що чоловік відпочиває в санаторії і не буде вдома щонайменше кілька тижнів. На прохання дати номер мобільного відповіла: «Чоловік якраз поміняв мобільного оператора, і я сама не знаю, який у нього номер». У сільраді Бороняви журналістові розповіли, що І.Вощенко попри свою діяльність із ввезення автомобілів живе скромно — мешкає у квартирі, а не приватному будинку, має невелику земельну ділянку, їздить на «Таврії» з ручним керуванням.
В Ужгородському суді сказати хоч кілька слів про своє рішення від 1.12.2003 р. відмовилися. «Оскільки справа все ще перебуває в судовому провадженні, давати якісь коментарі з цього приводу буде некоректно», — сказали там.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати