Ужгородка, яка перехворіла COVID-19: Мене переповнювала гіпервідповідальність, що я переношу хворобу, яка може бути смертельною (ФОТО)

Під час карантину завела собаку, який став розрадою, та повернулася в рідне місто Ужгород до батьків. Тато Оксани працює в науково-дослідному інституті фізиком, мама — вчителькою в школі. 

У червні вся сім’я Ажнюків перехворіла коронавірусом і 24 дні була на самоізоляції.

Оксана розповідає "Українській правді SOS" про сімейну самоізоляцію, страхи та переживання, а також про новий онлайн-світ, у якому довелося жити і працювати.

— На початку карантину ти поміняла шалений темп життя в Києві на батьківську хату в спокійному Ужгороді. Які були відчуття?

— У мене перед карантином було так, що кожні два тижні я кудись їздила — з Києва до Львова і навпаки. Тому, коли тільки переїхала в Ужгород, мені було прекрасно. Це була весна, а весна в Ужгороді дуже гарна. 

А потім я дуріла, мені було дуже важко, але я виходила бігати і бачитись з людьми. 

Коли ж захворіла на коронавірус, то не виходила взагалі нікуди з території подвір’я, і було дуже складно, я не звикла до такого темпу.  Добре, що у нас є власний будинок і маленьке цуценя, з яким можна гратися. 

Роботи стало вдвічі більше, і це стало плюсом, можна було себе чимось задіяти.

— Як тобі вдавалося працювати під час хвороби?

— Я не йшла на лікарняний. У мене не було складних симптомів. Якби не мої батьки, то я би ніколи не зрозуміла, що можу бути хворою. 

Найвища температура, яка в мене була — 37,2. Відчувала легку ломоту в тілі і  слабкість. Я на це, мабуть, не звернула би увагу, якби не знала, що тато хворий, і в обох батьків є симптоми. 

— З чого почалася історія з коронавірусом у вашій сім’ї? 

— Батьки працювали дистанційно. На початку червня, коли пішло послаблення, тато повернувся на роботу в науково-дослідний інститут. Після декількох днів у нього піднялася температура, що нехарактерно для нього.

Він звернувся до сімейного лікаря, розказав симптоми і через день до нас відправили бригаду, яка робить ПЛР-тести. 

У той момент, коли татові робили ПЛР-тест, я вже розуміла, що доки я не знатиму результату, доти не можу виходити з дому. І коли дізналася, що результат позитивний, що тато хворий, то я абсолютно перестала виходити за межі подвір'я.

Тато спочатку ізолювався в кімнаті. Але ми розуміли, що захворіють вдома всі, питання — з якими симптомами. 

За декілька днів у нас із мамою з’явились симптоми і нам також зробили ПЛР-тести, які були позитивними.  

— Як ваша сім’я перенесла хворобу?    

— У мене все пройшло порівняно легко. У тата був кашель і температура, слабкість тягнулася більше тижня. 

Госпіталізації ми не потребували, проте всі приймали ліки, які мали би запобігати пневмонії. 

У мами були ще додаткові ліки, у неї був сильний біль у грудях, і лікарка порекомендувала уколи, які розріджують кров. 

— Ви одразу повідомляли людям, з ким контактували, що у вас COVID-19?

— У нас було дуже невелике коло спілкування. Батьки мої не бачилися зі знайомими, друзями, родичами.  Ходили хіба в магазин і аптеку.

Я бачилася з кількома подругами — одразу, після перших симптомів у батька, подзвонила друзям і сказала, що в мого тата є підозра: "подивіться, як ви почуваєтеся, поміряйте температуру". На щастя, з подругами все добре. 

Захворів лише татів колега по роботі, з яким вони разом працювали в лабораторії.

— Як ви купували продукти та медикаменти під час вашої самоізоляції?

— Наші друзі і родичі привозили нам ліки і продукти, вішали в пакетах на паркан. Ми дивилися з вікна і махали руками. Це дуже цікавий досвід (з приємною усмішкою на обличчі говорить Оксана –—авт.)

— Як ви почуваєтеся зараз?

— Уже більше тижня всі здорові. 

Проте був дуже довгий і тривалий процес виходу з самоізоляції: дочекатися, поки прийдуть аналізи, зробити тест (повторний — Pravda SOS), дочекатися його результатів і тільки тоді можна виходити на вулицю.

Мені фізично було гірше три дні, батькам — трохи більше тижня, але вдома ми були набагато довше, бо ніхто до кінця не знав, скільки триває період, поки ти хворий. Ми здавали  повторні тести після 14-18 днів (виявлення коронавірусу — Pravda SOS). Я не виходила з дому 24 дні.

— Говорять, що під час карантину сім’ї або розпадаються, або міцніють. До карантину ти багато років жила окремо від батьків. Як карантин і ваша спільна хвороба повпливали на стосунки у сім’ї?

— Я не жила з батьками сім чи вісім років. Приїхала на карантин додому, бо знала, що так буде спокійніше моїй мамі. Десь інтуїтивно відчувала, що це може бути складно, але карантин не погіршив наших стосунків.

Добре, що мені спало на думку завести собаку. Це щось нове, дуже здружує і розбавляє побут. 

Для мене собака взагалі став якимось порятунком, тому що я могла його вчити, дивитись, як він росте. 

Для батьків це також було способом перемикання. Мама дуже хвилювалася за стан здоров’я свій і тата — коли вона гралася з собакою, то абсолютно перемикалася.

— Що тобі було емоційно найскладніше під час хвороби, окрім свободи руху?

— Знаєш, я в той час відчувала себе малою дитиною, в якої вітрянка. Сидиш і думаєш: "Ну чому я?" 

З початком карантину я була гіперуважна до всього: рукавички, дезінфектор, перемивання всіх продуктів. Ніколи не була в компанії більше двох людей, не виходила намарно в магазин. 

Коли під час хвороби я гортала стрічку  інстаграму чи фейсбука і  бачила, що люди тусуються собі в компанії, думала: "Ну як! Чому це відбувається? Я тут сиджу в чотирьох стінах і розумію, що це (коронавірус — Pravda SOS) взагалі не вигадка, а ви тут собі чілите (відпочиваєте, розважаєтесь — авт.)".  

Відчуття, що ти можеш бути для когось небезпечною — це дуже неприємне відчуття. Я ніколи нічого схожого раніше не відчувала. Розуміти, що я можу переносити хворобу, яка для когось може бути смертельною, це для мене емоційно було дуже складно.

— Українська академія лідерства — це програма неформальної освіти для молоді зі всієї країни, де живе спілкування посідає ключову сходинку. Як вдалося перейти на дистанційну форму навчання і, відповідно, роботи?

— Важко. Але в нас не було іншого вибору. Ми розуміли, що ми маємо бути тією підтримкою для наших студентів. Усе відбувалося в ZOOM.  Новий світ — нові формати.

Я працюю в суспільному департаменті, ми провели декілька проєктів онлайн. Роботи побільшало. Пробуємо працювати в різних форматах, які мені видавались абсолютно нерелевантними і неможливими, але вдалося все дуже добре. 

— Ще до пандемії світ, а зокрема молоді люді, сильно занурювались у світ ґаджетів. Карантин лише збільшив час перебування в мережі. Як ти думаєш, чи залишиться домінуючим онлайн-життя після коронавірусу?

— Я спілкуюся з випускниками Української академії лідерства, організовую для них різні онлайн-школи, зустрічі  і бачу, що вони того не хочуть. Їм цікавіше прийти і пограти в волейбол, наприклад, на вулиці з друзями. Всім настільки набрид онлайн і все, що з ним пов’язано.

Я думаю, що як тільки ми відійдемо від цього етапу (коронавірусного — Pravda SOS), живе спілкування стане більш затребуваним, більш цінним і чимось солодким. Думаю, це буде корисним ефектом. 

— Скільки часу ти проводиш за монітором комп’ютера?

— Коли хворіла, проводила значно більше часу. Як тільки прокидалася, то одразу. Бо це єдине місце, де є друзі, робота, якісь заняття. Це могло бути з 9 ранку до 10-12 ночі.

А зараз стараюся зранку проводити менше часу за комп’ютером, працювати до 7 години вечора і опісля бачитись зі знайомими, оскільки я дуже скучила за людьми.

— Яким був твій перший день після хвороби, коли ти вийшла в місто? 

— Було спершу дуже незвично, дуже багато людей,  не розуміла, чому їх так багато. Я зустрілась зі своєю близькою подругою і пішла до річки, бо дуже люблю це місце в Ужгороді. 

У мене ще є таке застереження від людей. Я не ходжу в суперлюдних місцях.

Зараз мене переповнює почуття свободи, перед тим мене переповнювала гіпервідповідальність, що я переношу хворобу, яка може бути смертельною і супернебезпечною. Коли ти цього відчуття позбавляєшся, то стає легко.

— Теперішнє послаблення карантину для багатьох асоціюється із вседозволеністю. Чи не виникає в тебе відчуття агресії через те, що люди не дотримуються правил карантину?

— Ні, я прекрасно розумію людей насправді, чому вони так роблять (порушують карантинні обмеження — Pravda SOS). Бо я знаю, як це, коли ти довго не можеш чогось робити. 

Але емоційно у мене більше співчуття виникає. Мені шкода тих людей, хто не розуміє чи не вірить, чи якимось дивним чудом думає, що їх це омине. Саме тому я написала пост у фейсбуці для того, щоб показати людям, що от є я, Оксана  Ажнюк, ви мене знаєте. Я хворіла, значить це (коронавірус — Pravda SOS) не вигадка.

Мені почали писати різні знайомі. Одні розказували про свої симптоми і запитували, чи не може це бути коронавірусом, дехто казав: "От ти написала і я згадав, що коронавірус є, я буду обережніший". Це було моєю метою — написати і говорити про це. 

Мені здається, що правильно таким ділитися. Дуже мало історій в україномовному інтернеті, як люди повертаються назад після хвороби, як соціалізуються. Тому я подумала, хай моя історія буде корисною хоча б для двох з гаком тисяч моїх друзів у фейсбуці.

Теги: коронавірус, хвороба

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати