Виправити помилку, певно, й покликана видана у Мукачеві збірка, пишно названа альманахом. Якщо читачеві пощастить її перечитати, він дізнається, що сучасна література в Закарпатті, як мінімум, існує. І вона почала стрімкий відхід від своєї усталеної традиції писати щось таке про Карпати, смереки і життя людей, яким легко дихати, але важко жити. Нині на Закарпатті, як можна дізнатися зі збірки, пишуть про любов. Або про секс. Або про те й інше разом. Не помилюся, якщо скажу: 69% текстів авторів комп’ютерно-джинсового покоління знайшли натхнення саме в цій тематиці. Якою навряд чи здивуєш читача сучасної української літератури, але ж варто мати на увазі, що в рурально-патріархальному загорському краї вголос «ПРО ЦЕ» до сих пір говорити не заведено. Хіба що у русинських чи гуцульських сороміцьких коломийках (або ж «співанках») чи іншому обсцентному контексті.
Читач альманаху може зробити для себе ще одне відкриття: в закарпатській літературі з’явилася тема міста. За всеукраїнськими мірками, воно зовсім невеличке, але воно є — і в ньому є вулиці, кав’ярні, універ тощо, і тепер вони почали витісняти з паперових сторінок архетипні копиці та колиби. А ще на сторінках альманаху є привід для шкандалю. Якби я був промоутером цього видання, я б доклав зусиль, аби його роздули і тим привернули до книжки потужну увагу. Бо сам собою секс чи любов тої уваги нині вже не привертатимуть. Але у збірці є оповідання «Адольф і Єва», про любов зрозуміло кого, і якби про нього дізналися широкі кола, то, можливо, повітря б уже потрясали всілякі псевдоантифашистські комітети та ордени фофудьєносців, накручуючи книжці рейтинг...
