В Ужгороді розповіли історії переселенців з Донбасу (ФОТО)

Більше 5-ти років пройшло з того часу, як на Закарпаття почали приїжджати українці зі Сходу. Вони залишали там родини, нерухомість, все своє життя. Чи змогли адаптуватися східняки на заході, чим довелося пожертвувати? Ким вони себе почувають, чи стали закарпатцями? Які питання все ще залишаються невирішеними? Про це розказали учасники заходу: Тетяна Хорошилова, Костянтин Блажевич, Анжела Бабкіна, Віктор Мельник, Марина Казінцева, Максим Науменко, Євген Соломін. Захід проходив у рамках проекту Ужгородського прес-клубу «Голос жінки має силу», що діє в області вже третій рік.

Анжела Бабкіна, яка на початку війни переїхала в Ужгород з Шахтарська (Донецька область), назвала офіційні дані: на Закарпатті 3672 ВПО (внутрішньо-переміщених осіб). «Це маленька цифра у масштабах країни, але в розрізі західного регіону Закарпатті за кількістю після Львівщини,- каже Анжела Бабкіна. - Понад 1600 з цієї кількості переселенців живуть в Ужгороді. Досі проблематичним залишається питання житла, пенсійні питання та проблема працевлаштування.  Треба не просто мати роботу, а мінімум дві або одну  високооплачувану, щоб покрити оренду квартири чи комунальні послуги. З нематеріального – це забезпечення виборчого права. Після вирішення цих питань, ВПО можуть вважати себе повністю інтегрованими».

За словами Анжели Бабкіної, багато ВПО є саме ресурсом для Закарпатті і створюються новий якісний продукт, або працюють у сфері, де досягли успіху. «Ці люди є для Закарпаття новим шансом, будемо вважати, - додає жінка. - Себе особисто я вважаю закарпатською донецькою, не хочу розривати коріння своєї батьківщиною».

30 листопада цього року буде рівно 5 років з того часу, як на Закарпатті зі Сходу переїхав донеччанин Віктор Мельник. «Приїхав на вантажному автомобілі, як на верблюді, і почав жити і працювати, - згадує тепер вже старший тренер Закарпатської області з велоспорту. - Приїхав до свого спортсмена, який вже виграв 3 чемпіонати України і тепер живе у Києві. Набрав нових дітей, працюємо. З Перечина спортсмен (2005 р.н.) вже взяв 3 золоті медалі. Життя йде. Мені тут подобається, і Донецьк подобається».

Костянтин Блажевич у лютому 2015 року  організував з колегами зі Сходу, які переїхали на Закарпаття, громадську організацію «Закарпаття-Донбас», та очолив її. «Дотепер намагаємося вирішити питання переселенців. У 2015-16 основною проблемою було житло. З того часу проблеми не зникли, а видозмінилися і помножилися», - каже Костянтин Блажевич.

«Тут я вдома, відчула з самого початку, - додає Тетяна Хорошилова. – Ще у 2015 році ми створили своє коло однодумців.  Проблеми не вирішилися, вони змінилися. Я працюю психологом в обласному центрі соціально-психологічної допомоги, започаткувала суто жіночу організацію «Клуб жіночої турботи», керую соціально значущим проектом». 

Журналіст Євген Соломін, який змінив Схід на Захід, каже, що таке вимушене переселення має позитивні і негативні сторони. «Позитивні: де б не опинилися ми тепер, скрізь є представники Донбасу та Луганська. Мій процес адаптації відбувався у кілька етапів. Найшвидше призвичаїлися діти, - зауважує Євген Соломін. -  Якщо раніше син казав, що він з Луганська, то тепер каже, що з Ужгорода. Для себе процес адаптації в якомусь сенсі вважаю офіційно закритим. Якщо аналізувати 5 років, зрозуміло, що це непросто. Тим паче, коли є родина. Коли жив у Луганську, мав 4 роботи, тут стало 3. Загалом, все знаходиться у наших руках, відступати нікуди».

Максим Науменко переїхав в Ужгород з Донецька у 2014 році. Запросили попрацювати ді-джеєм. «Я радий, що тут живу. Шкода, що саме це сталося, - розповідає Максим Науменко. – У мене в Ужгороді вже була публіка, яка хотіла почути мене. Вони стали моїм колом спілкування. Я тут соціалізувався, зараз у мене в Ужгороді більше друзів, ніж у Донецьку». Максим каже, що він нетиповий переселенець, бо проблем не відчуває. У Донецьку житло знімав, тож такий стиль життя продовжив і в Ужгороді. Не так давно у Максима народилася дитина. Він навіть єдиний з переселенців, який має право голосу на місцевих виборах, бо отримав реєстрацію ще у 2014-му. «Я переїхав ще на початку травня 2014 р. Відчувалося, що 9 травня –дедлайн. Так воно і сталося, - згадує Максим.- 8 травня я був вже у Львові, а 9-го у Донецьку почалися незворотні події».

Вчителька  з Донецька Марина Казінцева вже кілька років вчителює у ромській школі Ужгорода. Після приїзду зі сходу ця вакансія була єдиною на всі освітні заклади. «Я приїхала без документів, мене під чесне слово і взяли на роботу. Документи потім довозив мій чоловік, - розповідає Марина Казінцева. – Потім я стала заступницею директора у цій школі. Мала багато пропозицій, але не перейшла поки в іншу школу, веду ще клас. З дітьми я швидко адаптувалася».  Марина Казінцева каже, що належить до тих 8%, які хочуть повернутися назад. «Це не тому, що я не прижилася. Тягне туди назад, не вистачає кола спілкування, яке там залишилося», - додає жінка.

Теги: переселенці, Донбас

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати