Таємниці природи, або Як закарпатська кішка знайшла дорогу в рідну домівку?

Та згодилася. Вдосвіта Юрій поїхав і лише вдома побачив, що привіз кішку. Відразу подзвонив у село, вибачився за свою забудькуватість і просив не турбуватися: кицька трохи поживе у нього, а потім він привезе її господарям. Кополовці заспокоїлися, бо цілий день шукали свою улюбленицю, перевернули всі закутки, питали у сусідів, чи не бачили тваринку.
Сім років тому пані Василині маленьку триколірну кішечку подарувала її дочка під час гостювання матері в Одесі. Кицька, яку назвали Білкою, була ласкавою, як мисливець полювала на мишей та щурів.
І ось біда: через кілька днів дзвонить Юра з Ужгородщини і повідомляє, що кішка безслідно зникла. Засмутила ця неприємна новина родину Кополовців. Вони вже думали, що не побачать ніколи своєї улюблениці. Але сталося диво: рівно через тиждень вранці господарі почули тихе м’явкотіння. Відчинили двері і побачили худющу, мокру, жалюгідного виду свою кішку. Радості не було меж. Її зараз відгодовують і оточили належною турботою.
Господарі, як і всі їхні земляки, не перестають дивуватися, як це кішка змогла подолати за тиждень 150 кілометрів, яка сила вела її додому? Адже мікроавтобус, в якому вона знаходилася, був без вікон, значить орієнтування по місцевості виключається. А може, Білочка орієнтувалася, як птахи і бджоли, по магнітному полі Землі?
Кішці довелося подолати важкий маршрут, голодній, в зимову пору року пройти лісові хащі, гірські перевали, рятуючись від бродячих собак, хижаків.
Але щось вело тварину додому, якась сила орієнтувала її, вказуючи напрям руху.
Коли я почув цю пригоду від поважної жінки, вчительки Міжгірської ЗОШ І-ІІІ ст. Ганни Прокоп, то спочатку подумав, що це плід її фантазії. Але в правдивості факту переконався, коли в базарний день почув про котячу одіссею від багатьох знайомих-студенців.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати