22 січня 1919 року – 100 років Універсалу про злуку українських земель

Правда й те, що українці підтримували створення УНР, і це красномовно засвідчило успішне відбиття першої інтервенції російських більшовиків та вигнання німецьких окупантів із Наддніпрянщини у 1918 році. Не менший ентузіазм і прагнення до національної самостійності продемонстрували Листопадовий чин у Львові та рішення Буковинського віча в Чернівцях і Всенародних зборів у Хусті на Закарпатті, що стало основою створення ЗУНР.

На жаль, за вже поганою українською традицією, політики напрочуд швидко забули не лише про те, завдяки кому прийшли до влади, а й про інтереси держави як гарантію власного самозбереження. Отож гучні слова, виголошені на Софійському майдані, що «життя вимагає спартанського почуття обов’язку, аскетизму і героїзму», традиційно адресовано пересічним громадянам, а не політичній еліті.

Не менше питань до соборності українських земель, про яку традиційно говорять з нагоди річниць проголошення Злуки. Ідеться не про Крим, у 1954 році «навіки» подарований Росією Україні. Згадаймо, що Українська Центральна Рада не претендувала на півострів, вважаючи, що його долю має вирішити корінний народ, який його населяє, — кримські татари.

Натомість до України мали відійти всі території, населені переважно етнічними українцями. Однак за межами держави залишилися Стародубщина на нинішній Брянщині, Суджанщина на Курщині, українські повіти на Воронежчині, Таганрожчина, Кубань і Донський край. Доречно нагадати, що Таганрог аж до 1924 року був українським, а кубанські й донські «казакі» досі вважають своїми наші народні пісні.

Аналогічна ситуація на західних кордонах України, де волею більшовиків землі українського Придністров’я передали Молдові, а частину західноукраїнських територій, «визволених» після нападу 1939 року Третього рейху і СРСР на Польщу, Сталін виміняв у Гітлера на Литву. Згодом до них додався Перемишль, який до 1941 року був українським, бо кремлівський вождь як типовий кримінальний авторитет керувався не історичними й етнічними реаліями, а принципом «пацан слово держить».

Насправді Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Надсяння — так само українські землі, як Галичина, Волинь чи Поділля й Київщина. Останні аж до другого поділу Речі Посполитої, що відбувся 1793 року, теж вважали польськими.

Ідеться не про повернення України в кордони від «Сяну до Дону», бо у сучасній Європі, яка об’єднується, лише шовіністи претендують на чуже замість того, щоб наводити лад у власному домі. Однак уже бачимо, якою бідою обертається нехтування інтересів одноплемінників на історичних українських землях, що через різні причини опинилися за державними кордонами України. Тут не гріх повчитись у сусідів із Польщі й Угорщини, які забезпечують наших співвітчизників «картами поляків» і навіть повноцінним подвійним громадянством.

ДО ТЕМИ:

В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки