Не на рівних грають з вовками на Закарпатті...

Попередити земляків про небезпеку прагне заступник начальника обласного управління лісового і мисливського господарства Володимир Машура, слова якого не процитував хіба що найнекмітливіший закарпатський журналіст: «Чисельність вовків залишається надзвичайно високою, і я поясню, чому. У нас дуже багато заповідних територій, на яких забороняють полювання. Тому на цих територіях вовки мають найбільший захист: фактично там створюються їхні лігвища, вони там відтворюються і відповідно поширюються, полюючи по всій області». І далі: «Не хочу лякати, але нині практично п’ять районів Закарпатської області перебувають в «стані сказу», тобто в стані надзвичайної ситуації. На сьогодні це дуже складна ситуація, ми маємо практично 150—170 особин, та коли і надалі йтиметься про те, що вовка потрібно занести навіть до Червоної книги, то ми можемо очікувати в наступному році близько 500 голів. І це вже буде надзвичайна проблема».

«Волки, волки кругом, будь им пусто! — человек в исступленьи кричал...»

Звичайно, дивно, що велика площа заповідних територій у Закарпатті засмучує чиновників із лісового відомства. Адже, як відомо, Україна має катастрофічно малий відсоток заповідних площ. На кінець 2007 року всього 4,7% території країни було зайнято об’єктами природно-заповідного фонду, тоді як навіть за найбільш «технократичними» підрахунками мало бути близько 15%. (Радикальні ж захисники природи стверджують: і третини площі країни під заповідними територіями вже недостатньо, щоб зупинити тотальну деградацію навколишнього середовища.) З цих менш ніж п’яти відсотків більшість об’єктів невеликі за площею, і представлені вони розрізненими живими клаптиками на тілі середовища, зруйнованого десятиліттями індустріалізації, хімізації та інших «акцій». На цьому тлі вигляд у Закарпаття досить оптимістичний — область є лідером серед регіонів України, маючи найбільшу частку природно-заповідних площ — 12,7%. Звичайно, під час детального вивчення стану справ на цих площах картина може виявитися не такою вже й райдужною, але порівняно з загальнонаціональною ситуацією є явний прогрес. Коли б не дикі звірі, тутешні мешканці. Адже крім вовків, якими в Закарпатті дуже люблять лякати населення (то овець погризуть, то злим собакам у гірських селах різанину влаштують, то ось сказ переносять), небезпека йде від лисиць і навіть від дуже рідкісного нині в Карпатах звіра — ведмедя.
Загалом кажучи, для перманентної боротьби з хижаками на Закарпатті існує спеціальна бригада для їхнього відстрілу. Проте вони (а разом із ними і 3200 офіційно зареєстрованих в області мисливців) не мають права вбивати тварин на заповідних територіях, де сірі хижаки почали вільно плодитися та розмножуватися. Між тим, були ж золоті часи — наприклад, 70-ті роки минулого століття, коли, як згадують лісники, вовків у краї було всього 20—25 голів. Однак і з нинішнього лиха можна мати вигоду. Для цього потрібно дозволити іноземним мисливцям полювати на закарпатського вовка. Адже вони готові платити по 1000 євро за кожного вбитого звіра! Принаймні така пропозиція пролунала у вищезгаданих повідомленнях закарпатських ЗМІ.
Стоп! А чи не тут криються корені антивовчої кампанії, яку здійняло лісове відомство, а преса охоче її підтримала? По коментарі щодо «надзвичайного вовчого стану» я звернувся до природозахисника з багаторічним стажем, автора книжки «Вовк у Карпатах» Юрія Васидлова (м. Івано-Франківськ). За його словами, серія «антивовчих» статей відверто нагнітає страх, лякає громадян катастрофою без явних на те підстав. Подібна ситуація вже була в Україні в 2005 році, коли на національному рівні в ЗМІ здійняли антивовчу істерію — тоді під впливом зелених президент позитивно висловився про заборону полювання на десять років. На думку Васидлова, насправді все, м’яко кажучи, не зовсім так. Починаючи з кількості вовчої популяції. Вітчизняних наукових досліджень про вовків дуже мало. Водночас природозахисники (зокрема і сам Васидлов) не раз у пресі обвинувачували лісове відомство в навмисному істотному збільшенні поголів’я вовків «на папері». Проте обвинувачений комітет навіть не спробував аргументовано відстояти свої позиції. Тому цифру 150—170 вовків у Закарпатті можна взяти під сумнів. Та навіть якщо вона й правильна, то не є екстремальною: бували роки, коли поголів’я вовків в області досягало 200 особин, і це не призвело до якоїсь катастрофи. І немає жодних підстав вважати, що до літа чисельність закарпатських вовків може збільшитися втричі.
Що ж до сказу, то, безумовно, вовки є його переносниками. Так само, як і собаки. Та тільки чисельність собак у багато десятків разів вища, ніж вовків, а вірогідність зустрітися з вовком у людини набагато менша, ніж піддатися нападу скаженого собаки. А тепер щодо нинішньої епідемічної ситуації зі сказом на Закарпатті (в одному лише Свалявському районі 30 чоловік у грудні минулого року приймали ін’єкції від сказу). Тут теж є нюанси. Зокрема в одному з інтерв’ю в місцевій пресі лікар-інфекціоніст Ростислав Гребняк зазначив: «Мені відомо, що заразилися вони від вовків, очевидно, обробляли вовчі шкури». До речі, про шкури. В Україні існує нелегальний, але дуже прибутковий ринок вовчих шкур. Чи не тут криється ще одна причина, з якої кортить відстрілювати побільше вовків? У той час, як за кордоном вовка від сказу вакцинують різноманітними способами (у Європі вбивати цього хижака давно відмовилися). Власне, тому й готові європейські мисливці викладати великі гроші за право пополювати на вовка — адже в Україні дозволяється багато такого, про що в них і мріяти не можна. Хочеш — катайся на джипах по заповідниках, хочеш — стріляй диких звірів, тільки плати кому слід.
А як же живе Європа, де природозахисники домоглися заборони полювання на вовків? Ще 1992 року Рада Європи ухвалила так звану Хабітатну директиву (EU HABІTATS DІRECTІVE (92/43/EEC) із списком видів, які потребують особливої охорони, і серед них — вовк. Для охорони цих видів вирішено створити пан’європейську мережу охоронних територій «Натура-2000». Ще раніше, у 1979 році, була ухвалена Бернська конвенція про охорону дикої фауни та флори, до якої в 1996-му приєдналася Україна. Ця конвенція бере під охорону й вовка.
Відповідно до українського законодавства, ратифіковані міжнародні конвенції в нас мають пріоритет над законами України. Тобто, якби в України не було Червоної книги, вовка довелося б охороняти на правових підставах ще суворіше, ніж нині. Поки ж про занесення вовка до Червоної книги України можуть заявляти хіба лиш сміливі захисники природи (від груп учених-біологів до екологів на громадських засадах). Сміливі тому, що регулярно піддаються словесним обструкціям чиновників від лісомисливського відомства, яке начебто б покликане піклуватися про захист диких тварин. Немов забуваючи, що Україна планує вступати в ЄС, і набагато раніше, ніж це може відбутися, її законодавство має бути синхронізоване з європейським. І як тоді європейським чиновникам доведеться розуміти українських колег із Держкомлісу, котрі регулярно та наполегливо скаржаться на зростання чисельності хижаків і публічно мріють про їхній комерційний відстріл?

«…Вы егерей за кровожадность не пинайте»

Природозахисники, з якими я спілкувався стосовно «наїзду» на вовків у пресі, припустили, що йдеться про сплановану інформаційну кампанію. Особисто в мене немає підстав так вважати. Швидше маємо справу з відсутністю в більшої частини журналістів навіть основ екологічної етики. На сторінках «Дзеркала тижня» це питання вже порушували (див. «Послідовники «цікавих дослідників», або Ми жабок рубали-рубали...», № 25, 2004 р.). Нагадаю: йшлося про незаконне масове «полюванню» на жаб у закарпатському селі Тур’ї Ремети. За дивним збігом обставин, тамтешні жителі здавна приохотилися до знаменитої страви французької кухні — смажених жаб’ячих лапок. Тому щорічно навесні, у період метання ікри (у цей час земноводні практично беззахисні), їх тисячами відловлювали для столу, про запас, а останнім часом ще й для ресторанів. Поголів’я жаб у регіоні навколо села стрімко скорочується з року в рік, до рук мисливців потрапляють і червонокнижні види земноводних.
Відсутність належної реакції природозахисних органів — окреме питання. Однак не менш гостро стоїть питання про ставлення журналістів до факту «жаб’ячого полювання». От уже котрий рік розповідь про дивні уподобання окремо взятого села є традиційним весняним сюжетом для закарпатської преси і регіональних відділень різних телеканалів. Торік одна журналістка примудрилася відзняти весь процес свіжування жаби (їй живій відрубують задні лапи, які лишень і годяться в їжу, а тіло викидають через непотрібність) на фотокамеру і викласти сет в Інтернеті.
Торік восени був і такий випадок. Одна з газет вирішила розіграти колег, і запустила «качку». Нібито мисливці вирішили застрелити ведмедя, який нападає на худобу, — але не просто так, а відзняти процес на відео і надати запис тому, хто найсмачніше опише процес цькування клишоногого. З десяток ЗМІ переказали новину про майбутнє «реаліті-шоу», і ні в кого не викликав сумнівів ні факт заборони полювання на ведмедя, ні етичність смакування вбивства рідкісної тварини (символу Закарпаття, до речі). Очевидно, те саме відбувається і з вовками. Лісове відомство, зважаючи на власні інтереси, дало своє бачення проблеми закарпатських вовків, а медійники поспішили передати його, не поцікавившись зворотним боком «вов­чого питання».
І це в той час, коли в Україні триває справжній голокост (із грецької — жертвоприношення) дикої фауни. Практично відстріляно поголів’я зубра, щорічно знищується понад половину лисячого та вовчого племені, безліч диких птахів. І цей екоцид, на жаль, не має належного відображення в ЗМІ. Отже, не є гострою проблемою в очах мас-медіа — дзеркала громадської свідомості. Чи варто тоді, як багато років тому співав Володимир Висоцький, обвинувачувати в кровожерливості виключно єгерів?

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати