Володимир Куло: "До Афганістану не вірив, що можна звикнути до смерті..."

Володимир Куло

Більшість з колишніх «афганців» і сьогодні в строю - мирною працею продовжують вірно служити батьківщині. Серед них викладач обласних курсів підвищення кваліфікації навчально-методичного центру по підготовці керівників і фахівців Закарпатської області з питань цивільного захисту підполковник запасу Володимир КУЛО. Куди лише доля не закидала його - уродженця села Білки Іршавського району, що на Закарпатті. За плечима була воєнна служба на Кубі, в Німеччині та Афганська війна. Але про все по черзі…

Перше знайомство з Афганістаном у нашого співрозмовника відбулося влітку 1986 року. Тоді підполковнику Володимиру Куло вже виповнилося 46 років. Позаду був не один рік військової служби – Тамбов, Далекий Схід, Куба, Німеччина, далі Кіровоград, Туркменістан.

- У 1984 році наш авіаполк почали ретельно готувати до Афганістану, - продовжує розповідь ветеран. З центру надійшла цілком таємна телефонограма про те, що радянські винищувачі будуть переоснащені під бомбардувальники. Для цього всі літаки під Москвою (Орєхово-Зуєво) були обладнані бомботримачами. На МІГ-23 можна було навісити 5-6 тонн бомб (вага однієї - від 100 кг до 5 тонн).  

У серпні 1986 року замполіт Володимир Куло разом з повітряним ешелоном з Туркменії взяв курс на Афганістан. Авіаполк мав дислокуватися на військовій базі в Баграмі (трошки північніше Кабула). Через її постійний обстріл великі літаки приземлятися там не могли. Отож довелося сідати в Кабулі, а потім малими АН-12 добиратися до місця служби.

- Баграмська авіабаза, яку колись будували радянські війська, мала дуже вигідне місцерозташування, - продовжує підполковник, - також непогані були й інженерні споруди. Через те, що тут дислокувалися значні бойові сили: три радянські авіаполки, шість авіаційних частин наших і союзних афганських, на додаток інші бойові підрозділи, що прикривали аеродром; база була під постійним обстрілом бойовиків. Хоча до цього я був у 1960 році і на Кубі, але там такого не було. А тут стріляли кожний день. Звикнути до цього дуже важко. Зрештою як і до загибелі людей. У мирному житті ніколи не вірив, що настане такий для мене момент, коли до смерті можна звикнути. Постріли, людська кров це супроводжує тебе щодня… Тут Володимир Петрович перериває свою сповідь і панує хвилинна тиша…

… На Баграмській авіабазі наш співрозмовник також вперше зустрівся зі смертю. Одного жовтневого дня 1986-року його викликали на аеродром. Розмова по секретному зв’язку з Москвою щодо даних по бойових вильотах їхнього авіаполку, яким командував Леонід Фурса, затягнулася до вечора.

- Уже почало сутеніти, коли я повертався з аеродрому в «модуль» (місце, де ми жили). Треба було пройти близько 800 метрів. Шлях проходив повз пост союзників-афганців. Не встиг з ними порівнятися, як до мене підбігло троє у формі й зі словами «рус здавайся» один навів на мене карабін, а два інші почали обшукувати. Напевно допоміг збіг обставин. «Союзники» знайшли в моїй кобурі гранату, а в кишені кілька афганок (їхні гроші) і ніяк не могли між собою поділити здобич. Їхнім замішанням я і скористався. Сам не знаю як, але мені вдалося заволодіти їхнім карабіном. У процесі подальшої боротьби з афганцями зброя вистрелила, я почав кричати. Це все почули наші десантники. І через кілька секунд моїх кривдників взяли під варту. Їх подальшою долею я неодноразово цікавився у начальника ХАДу (назва контррозвідки Демократичної Республіки Афганістан), проте він мені так нічого й не відповів. За цей випадок на горіхи мені дісталося й від нашого командування, мовляв, нічого в зоні бойових дій в нічний час неозброєному без охорони вештатися.  

Сподіватися на афганських союзників під час спільних операцій, не доводилося. Зазвичай усе закінчувалося їхньою зрадою. Особливо продажною була воєнізована афганська міліція «Царандой».

Після ретельної підготовки, 2-3 рази на півроку він разом з групою йшов на бойові. Його завдання - дати наводку нашій авіації для точного обстрілу ворожого каравану. Останні постійно йшли з Пакистану й Ірану. У такий спосіб бойовикам доправлялася зброя, медикаменти. За один такий «похід» у гори Дештекалє (7-8 кілометрів південніше Кандагара) підполковник Володимир Куло був нагороджений орденом «Червоної зірки». Однак розголошувати подробиці операції заборонили, порадивши у примусовому порядку забути про все, що бачили. Для підстраховки, ще й підписи взяли про нерозголошення. А нагороду дали за успішну підготовку екіпажу до польотів та успіхи у бойовій і політичній підготовці. Однак після більш ніж 20-тирічного мовчання Володимир Куло погодився розповісти за що на його парадному мундирі виблискує висока нагорода.

На початку червня 1987 року, після дводенної спецпідготовки надійшов наказ разом зі спецназом (усього 15 чоловік) іти на перехоплення чергового каравану. «Вертушкою» їх десантували на відкриту територію біля підніжжя гірського масиву і наказали протриматися на висоті хоча б добу. Близько другої ночі передали секретним радіозв’язком, що караван рухається прямо на їхню групу і наказали передислокуватися на 7-8 кілометрів південніше. Тільки почали переміщатися, як пролунали постріли. Кілька спецназівців пішли вперед, але нічого незвичного не виявили, отож рух було продовжено до вказаного місця.

- З першими променями Сонця, неподалік ми побачили цей караван, - розповідає очевидець. Далі почали викликати своїх… Згодом з’ясувалося, що караван перевозив велику кількість англійських фунтів, американських доларів, чимало найновіших медпрепаратів, особливо проти хвороби Боткіна, а ще там було багато коштовного каміння. Командир наказав гроші спалити. І тоді я вперше почув, що долари не горять… Під час цієї операції Володимир Куло був поранений.  

За цю операцію наш офіцер був представлений і до афганської нагороди - ордена «Бойового червоного прапора». Правда, її він так і не отримав. Підтвердженням слугує лише документ, виданий ще в Афганістані. Можливо його зараз хтось носить, адже орден таки прийшов в Україну…

Інше поранення ветеран отримав під час мирної акції, яку наші військові, на прохання їхнього уряду, проводили в одній з договірних зон. Ці території обходили всі: і радянські війська й моджахеди, а суніти (прихильники однієї з течій ісламу) не воювали ні з ким. Під час роздачі мирним жителям борошна, дріжджів та миючих засобів, Володимир Петрович відійшов на кілька метрів у бік від основного натовпу, аж раптом хтось з кишлака дав низьку автоматну чергу по ногах. У відповідь підполковник також вистрелив навмання. Невідомо чи влучив, однак рану довелося довго лікувати.

Довелося Володимиру Петровичу стати й свідком того, коли на територію авіаполку разом з «наливниками» (так називали радянських військових, які возили на автоцистернах пальне для літаків) під виглядом солдата-союзника проник ворожий підривник. Останньому до того, як його виявили, таки вдалося підкласти міну з часовим механізмом під житло військових і підірвати «модуль» афганських союзників.

Є спомини про які, ветеран хотів би забути, але… У березні 1987 року неподалік Баграма, шестеро десантників потрапили в засідку. Будь-який зв’язок з ними було втрачено. Для з’ясування обставин підняли дві «вертушки», які згодом побачили мертвих хлопців на висоті і тієї ж миті вертольоти збили «душмани». Щоб з’ясувати, що трапилося з вертольотами, які миттю розлетілися на шматки, піднімають ще два екіпажа, які також підбили з базуки. До шести загиблих додалося ще 16, і все це за кілька хвилин на твоїх очах.

За час служби в Афганістані доводилося Володимиру Петровичу, як політпрацівнику, писати листівки агітаційного плану, які потім перекладалися на мову корінного населення й викидалися з літака над афганськими поселеннями. Однак, на переконання офіцера, такі заходи достукатися до свідомості афганців, які кілька століть підряд займалися лише розбоєм, давали мізерні результати.

У вересні 1987 року авіаполк Леоніда Фурси залишав Афганістан. Не думав тоді Володимир Петрович, що влітку 1988 року йому знову на тиждень доведеться повернутися у Баграм. Правда, не на війну, а для того, щоб відстояти честь свого полку, перед голослівними обвинуваченнями з високої московської трибуни про «помилки» під час інтернаціональної місії, проте це вже інша тема для розмови.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати