Закарпаття: Райський сад Андращука

Олександр Андращук

36-річний Олександр Андращук живе, випереджаючи час. Має двох синів і приватний розсадник, рослини з якого квітнуть і плодоносять по всій Україні, і гарний дім він неодмінно збудує, ось лише захистить кандидатську дисертацію. Планує молодий чоловік зробити це нинішнього року. Та й у найголовнішому місці на Землі – у батьківському саду на Закарпатті – росте понад двісті сортів дерев, виплеканих руками Олександра. На рахунку молодого вченого – чимало здобутків: він вивчає й інтродукує (адаптує до місцевих умов) яблуні, сливи, груші, абрикоси, вишні, горіхи, виноград. У його розсаднику – понад 20 тисяч саджанців плодово-ягідних дерев і кущів, 60 сортів троянд. Воістину райський сад!

На яблуні – 15 сортів

Сашко з дитинства цікавився квітами, фруктовими деревами, кактусами. Якось запримітив у бабусі на Полтавщині красивий кактус, і невдовзі такий вазон зацвів на підвіконні і в його кімнаті у Ясінях. Радів і мріяв: “От би мені дістати саджанці їстівних кактусів, виведених американцем Лютером Бербанком”.

Селище Ясіня, в якому народився й виріс Олександр, розташоване на висоті 740 метрів над рівнем моря, і у цій місцині прижилися тільки деякі сорти яблунь, груш та слив, тоді як у райцентрі Рахів, всього за якихось 30 кілометрів від нього, навіть виноград вирощують. Хлопчик дуже вподобав полтавські вишні – соковиті і солодкі, наче мед, і не міг второпати, чому вони не родять у його краї. Власне, як і горіхи та виноград, які цвітуть, але не дають зав’язі. І він вирішив виправити таку природну несправедливість. Розумів, що справа ця непроста, тому після закінчення школи, не вагаючись, вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. Чому так далеко подався? Бо товариш по футбольній команді, котрий там навчався, розповів, що саме в цьому навчальному закладі чи не найкращий в Україні плодово-ягідний факультет. І поступово у Ясінях заквітували й почали плодоносити екзотичні сорти фруктових дерев, про які до цього тут і не чули. Найбільшим успіхом початкуючого селекціонера став виноград, привезений із Умані й акліматизований у нових умовах. Щоправда, його ягоди виявилися кислими, та для юнака вони стали першою і найсолодшою перемогою. А невдовзі під вікном батьківської хати доспіли волоські горіхи, всього з десяток, та для Ясіня такий урожай був рекордним. Не вистачало яблуньок, щоб прищеплювати на них пагінці нових сортів, і Олександрові нічого іншого не залишалося, як експериментувати всього на кількох деревах. Отож, невдовзі з’явилося справжнє диво – на одній яблуні доспівало по 10-15 сортів яблук.

“Я експериментував з місцевими, аборигенними сортами, – розповідає Олександр. – У Карпатах випадає багато опадів, через це плоди вразливі до хвороб. А от, скажімо, в агрокліматичних умовах Київщини, чи Черкащини їх практично не може вразити жодна хвороба”. Таким чином, адаптувавши місцеві форми до інших умов, селекціонерові вдалося вивести стійкі високоврожайні районовані сорти. Андращук возив закарпатські сорти на Черкащину і навпаки. Невдовзі чоловік рідної сестри Олександра в Умані частину свого городу відвів під сад. Менше картоплі почали садити й родичі на Кіровоградщині. Вони також експериментували разом із Сашком. А хлопця рідні поміж себе почали називати Мічуріним за те, що він постійно щось схрещував, прищеплював, пересаджував, словом, експериментував. Сашко спочатку ображався, бо про Мічуріна забагато анекдотів ходило. “Краще б мене називали Бербанком”, – міркував він. Але про цього селекціонера у нас мало хто знає. Зате батьки тішилися сином: “Либонь, у діда Федора вдався. Він же колись управляв лісом у самого графа. Його добре знали на Закарпатті”, – казав батько. “Та він же як дві краплі води – дід Андрій, полтавський голова колгоспу, – не здавалася мама. – Такий же працьовитий і настирний”.

Справді, Олександр ввібрав у себе гени обох дідусів: від одного йому передалася любов до землі, а від іншого – до саду й лісу. Студента-західняка цінували в інституті, а його друзі вихідці зі сходу й центру України були бажаними гостями на Закарпатті. Шлях з Умані додому неблизький, тож юнак долав його часто на третій полиці вагону. На канікули й назад їхав із повною сумкою книг, тому мама нерідко докоряла, що нікуди покласти шмат сала та домашніх пирогів. А він віз друзям особливі гостинці – гірську ожину, чорниці тощо, того, чого немає в степовій зоні. Друзі дитинства і студентських років, як і батьки, називали Олександра Андращука Шоні. Так по-угорськи звучить Сашко. Тому коли він після закінчення інституту вирішив влаштувувати власний розсадник, назва для нього знайшлася сама собою – “Шоні”.

З одного пагінця – два саджанці: собі і Ющенку

Здібного студента запросили до аспірантури до Київського науково-дослідного інституту садівництва. І він продовжив свої експерименти з яблунями, сливами, абрикосами. Дуже тішився, коли його улюблений сорт яблунь “Рубін” чеської селекції дав плоди на Закарпатті та Кіровоградщині. Відкрив для себе, що в залежності від агрокліматичних умов (перепаду денної і нічної температури), плоди одного й того ж сорту можуть мати різне забарвлення: на Кіровоградщині вони жовті, а на Закарпатті – червоні. Свій колір змінюють і генетично нестійкі сорти, коли виникають якісь чинники впливу на них, наприклад, близькі до стресових.

Усі знають, що для Олександра найкращим подарунком є пагінець рослини якогось цікавого сорту. Тож, коли якось товариш повернувся з-за кордону і дістав з кишені пагінець і яблуко сорту “Медове хрумке”, молодий селекціонер не знав, як йому й дякувати за таку “контрабанду”. Розділив гілочку навпіл і прищепив до двох яблунь: однієї домашньої, а іншої в саду Віктора Ющенка, у якого Олександр тоді підробляв садівником. Та в президентському саду пагінець не прижився, тож тепер раритетний сорт яблуні – єдиний в Україні – є лише в Андращука.

Утім, у молодого вченого вже з’явилися й сорти власної селекції, серед яких і слива “Діамант”. Цінність його в тому, що така слива має пізній строк дозрівання: кінець вересня – початок жовтня.

З теплотою Олександр говорить про талановитого українського вченого-селекціонера Денисюка, котрий вивчав абрикоси. На жаль, він рано пішов із життя і так трапилося, що деякі з гібридів, виведених Денисюком, потрапили до Андращука, коли сад, де росли ці абрикоси, вирішили викорчувати. Тож тепер до 40 сортів абрикос, якими опікувався Олександр, додалися й “Особливий Денисюка” та “Монастирський”, а також ще кілька, які й назви не мають, і поки що ростуть під номерами. До речі, Денисюкові абрикоси не лише дуже смачні та духмяні, а й привабливі – мають, як персики, ніби рубіновий рум’янець.

Троянди й виноград – красиве і корисне

Вишневий садок коло хати – давня візитівка України. Та й не лише вишневий. Пам’ятаю великий колгоспний сад зі свого дитинства, до якого ми крадькома пробиралися, аби поласувати черешнями, набрати повні пазухи яблук і груш. Мій дід Павло, учасник російсько-японської війни 1905 року, був у ньому сторожем. Урожай переробляв місцевий плодоконсервний завод. Тепер, на жаль, його цехи нагадують декорацію блок-бастера – потрощили все, розікрали. Та й саду вже давно немає, чисте поле на його місці. А у сільмазі продають повидла і варення з іноземними етикетками. Тому не могла не спитати в Олександра Андращука, коли українці їстимуть свої смачні, гарні й недорогі яблука, груші, сливи. Адже у нас такі сприятливі для садівництва умови – від Вінниччини до Криму. І почула невтішну відповідь: “Не скоро. Може так статися, що головним імпортером садовини до України невдовзі стане сусідня Білорусь, яка має президентську програму підтримки розвитку цієї галузі. Там держава інвестує великі кошти у садівництво, укладає контракти на вирощування посадкового матеріалу із власниками сільгосппідприємств та повністю викуповує його. Тому білоруси масово скуповують саджанці у нас та поляків. До мене їдуть за товаром аж із Таджикистану. А українські бізнесмени не поспішають вкладати гроші у сади, бо вони воліють мати миттєвий прибуток. Краще посіють зернові чи цукрові буряки й через кілька місяців зберуть урожай. А яблуня, звісно, через рік гроші не поверне. Та й ризик чималий: то заморозки, то хвороби, то шкідники. У Польщі, звідки ми масово імпортуємо садовину, це все заздалегідь прораховують, створили необхідні інфраструктури та технології, тому й справедливо вважають: тільки ледачий може втратити у такій вигідній справі як садівництво.

Олександр дуже сподівається, що й наші латифундисти нарешті повернуться обличчям до садів і розбиватимуть їх не лише поблизу власних дач і віл, щоб, як попросив один клієнт “Шоні”, заховати під кроною високої черешні іномарку. Бо поки що фахівцям розсадника нерідко доводиться переконувати подібних замовників у недоцільності саджати, скажімо, на Чернігівщині кримські персики, а в Криму – поліські районовані сорти. Вони готові надати будь-яку консультацію стосовно того, як розбити сад і доглядати за ним. Андращук підібрав солідну команду: агроном Сергій Устенко, теж випускник Уманського сільськогосподарського інституту, шість років працював у Польщі, дизайнер Анатолій Широконос, кандидат наук. І вони гарантують високу якість. Якось на ярмарку недоброзичливці продали саджанці іншого розсадника, прикріпивши до них етикетку “Шоні”. Олександр одразу виявив підробку, бо свою продукцію, як, власне, й чимало сортів плодів, може розпізнати із зав’язаними очима.

У колекції розсадника, окрім плодово-ягідних дерев та кущів, ще й 60 сортів троянд. Про них Олександр може розповідати довго і захоплююче, бо кожен кущ, кожна квітка на ньому – диво природи, чарівність, вишуканість, неповторність. Колись він обов’язково займеться і їхньою селекцією. А поки що жартує: “Якщо мені колись поставлять пам’ятник, то скорше за те, що в моїх Ясінях родить виноград. Мені таки вдалося переконати земляків, що соковиті грона можуть бути солодкими і в нашім краї”.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати