Закарпатські цигани їздили до Києва робити цукерковий "бізнес" на тамтешніх кладовищах

Роми зайняли частину переходу від Центрального вокзалу до Південного. Дорослі з нудьгуючим виглядом сидять прямо на величезних картатих сумках, а діти спритно лавірують між натовпами людей, що поспішають. Охоронець, що ледаче підпирає стінку, зрідка лише ліниво на них поглядає.

Я ж дістаю телефон, щоб сфотографувати цей міні-табір, і цим необережним жестом привертаю до себе увагу ромів.

Звідки не візьмись, вже через секунду поруч зі мною виявляється маленька циганка.

- Ти знімаєш? А навіщо ти знімаєш?

Дівчинка така худа, що, здається, її шкіру натягнули на обличчя як медичну рукавичку. Хвіст на маківці з'їхав набакир, сплутане чорне волосся як ширма закриває її ліве вухо, а темні, наче налиті чорнилом очі пильно стежать за моїми руками.

- Ні, не знімаю, дивись, - показую їй телефон, попередньо вийшовши з "Камери". - Бачиш, нічого немає.

Але підозри дівчинки так просто не приспати.

 - Сховай в сумку, - каже маленька циганка тоном великий начальниці. Підкоряюся. Мені потрібно її розговорити.

- А ти звідки?

- З Ужгорода, - каже вона, накладаючи на російську мову циганський акцент. - Вчора приїхали. Сьогодні ось вже їдемо назад.

- Ого! Як це вас до Києва занесло аж з Ужгорода? Це ж інший кінець країни ...

Незважаючи на мій дружній тон, вона все ще насторожі. Пильно розглядає мене у всіх подробицях, небезпідставно підозрюючи в мені журналіста. Як видно, їй це не вперше.

- А ти хто? - підозріло дивиться на мене з ніг до голови. Я роблю вигляд, що не зрозуміла її питання.

- Хто я? Я Настя. А тебе як звуть?

- Луїза.

- Гарне ім'я. А ...

- А що це у тебе тут? - перебиває мене дівчинка, вказуючи на чорну заклепку на моїй яскраво-жовтій сумці. - Це що, камера?

Поінформованість циганської дитини в технологічних примочках начебто прихованих камер, вшитих в дамську сумочку, мене, м'яко кажучи, шокує. Насилу вдається переконати її, що це звичайнісінька гудзик.

Турне на кладовищі

Тут до нас підбігає пухлощокий хлопчик з цієї ж ромської компанії. На вигляд йому близько шести. Він щось говорить, але розібрати циганську мову неможливо. Хоча тут і переклад не потрібен - все видно з простягнутих до мене маленьких долоньок.

- Грошей просить. На булочку, - про всяк випадок пояснює Луїза.

Нічого не вдієш - тягнуся за гаманцем. Обидві дитини уважно стежать за моїми рухами. Простягаю хлопчикові купюру, той тікає назад, до куп пакетів і жінкам, що сидить на них. Хвалиться. Одна з дорослих циганок, мабуть мати, вказує на мене пальцем і щось шепоче хлопчикові. Той повертається і зніяковіло ламаною російською кричить: "Спасибі!".

- Так все ж, що ви робите в Києві? - нащупую вже було втрачену нитку бесіди. Але Луїза навіть після мого благодійного внеску все так же підозріла.

- А ти чому тут?

- Чекаю друга.

- А ми на кладовищі приїхали, - заявляє циганочка.

Я запитально вигинаю брову - мовляв, не розумію.

- Ну, "гробки" ж, - каже дівчинка тоном "як можна такого не знати". - За цукерками ходили.

На вихідних в Києві проходили поминальні дні. За традицією, навідавши покійного, люди залишають для нього щось їстівне на могилі - найчастіше, солодощі.

- А що з цукерками робите? Продаєте чи що?

- Ні, - вона підносить долоню до рота, як ніби сьорбає неіснуючий суп. - Їмо.

З купи пакетів і величезних мішків, набитих чимось яскравим і різнобарвним (найімовірніше, тими самими цукерками) за нами пильно спостерігають всі пари циганських очей. Їх тут не менше 15-ти.

- Луїза, а скільки тобі років? - питаю.

- 12.

Все життя попереду.

- Чим ти хочеш займатися, коли станеш старшою?

- Буду провідницею, - не вагаючись відповідає Луїза, мрійливо дивлячись у вікно вниз, на залізничну колію. - Подорожувати. Їздити на поїздах.

Бізнес на кладовищах

І все ж, дівчинка, мабуть, сказала не всю правду.

Продавщиця в кав'ярні прямо навпроти входу в Центральний вокзал каже, що велике число ромів для неї - звичне видовище.

- Але зараз їх більше, ніж зазвичай. Гробки ж. Цигани щороку цього часу чекають. Для них це бізнес. Ходять по кладовищах, збирають їжу, в основному солодощі, а потім продають їх. Іноді прямо на виході з кладовища.

У Київській міській державній адміністрації (КМДА) про візити ромів на вокзал і київські кладовища знають. Але, кажуть, нічого вдіяти не можуть.

"Якщо у циган є паспорти України, то, згідно із законом, вони є повноправними громадянами нашої країни. Тому затримати їх або випровадити за межі Києва поліція не має права. У розпорядженні міської влади і поліцейських - тільки превентивні заходи. Поліція може тільки перешкоджати їм здійснювати такі порушення . Проводити профілактичні бесіди, або, по-народному, циган просто "ганяти", - зізнається "Країні" Володимир Бондаренко, керівник апарату КМДА.

Теги: цигани, цукерки, гробки, Київ

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати