Ужгород: "Нова сім’я" для тих, хто втратив свою

Валентина Семенівна зі своїми вихованцями

«Кілька років ми збиралися просто в дворі під вікнами моєї квартири…»

— Усе почалося в 1991 році зовсім випадково, — розповідає Валентина Червоноока. — До Дня захисту дитини міське управління освіти вирішило влаштувати спе­ціальну акцію і розподілило списки дітей-сиріт між кількома гро­мадськими організаціями. Я тоді була секретарем жіночої ради і теж отримала список із 25 дітьми, котрі з різних причин залишилися без батьків, але перебували під опікою близьких чи далеких родичів. Вирішила для початку познайомитися з ними, подивитися на умови проживання. Враження склалося дуже гнітюче, дітям необхідно було допомогти, але як? Ніякого досвіду в подібних справах я не мала, тому не придумала нічого кращого, крім як піти на міський базар і просити допомоги в людей, що там торгували. Роби­ти це самій було дуже незручно, адже люди всякі бувають, дехто може й матом послати (і такі випадки дійсно були), тому взяла з собою на підмогу старшу колегу. Пригадую, підходимо до першої жінки, що торгувала за крайнім столиком, і пояснюємо: «Ми збираємо допомогу для дітей-сиріт…» «Я сама виховую сироту, і ніхто мені не допомагає, — відрізала вона. — Тож йдіть собі в інше місце». Тоді я попросила продавця поглянути в наш список, чи немає там її дитини, і виявилося, що вона там була, та ще й під першим номером. Жінка заплакала, попросила вибачення і допомогла нам зібрати 25 пар змін­ного дитячого одягу. Після цього я з дітьми більше не розлучалася. Ми зустрічалися спочатку раз на тиждень, потім двічі, тричі, я при­водила до них різних цікавих людей, організовувала дозвілля. Певний час ми збиралися в центрі «Здоров’я», потім у драмтеатрі, студентському центрі «Ювентус», проте через якийсь час нас звідусіль делікатно просили «посунутися». І кілька років ми збиралися просто в дворі під вік­нами моєї квартири. Влаштовували імпровізовані концерти, театралізовані сце­ни, виставки малюнків. Вреш­ті-решт мої сусіди почали писати листи до усіх інстанцій і обурюватися, що кілька десятків дітей через байдужість і бездіяльність чиновників змушені збира­тися просто неба. І в 2002 р. міська влада виділила нам приміщення, а в 2006-му навіть звільнила від орендної плати за нього.

Із 1991 р. родинний будинок постійно збільшувався і на сьогодні в його списки входить 177 дітей. Нових вихованців у «Нову сім’ю» направляють із мерії, управління освіти, а багатьох Валентина Червоноока знаходить сама.

— Я працюю медсестрою в міській поліклініці й однією з перших дізнаюся, коли діти залишаються без батьків, — каже Валентина Семенівна. — Приход­жу до них додому, знайомлюся, запрошую до «Нової сім’ї». Багато хто спочатку сприймає мої слова насторожено, але, кілька разів відвідавши наш колектив, змінює думку. Дітям, що пережили такий важкий стрес, як втрата батьків, дуже необхідні сімейне тепло, затишок, спілкування. І вони знаходять усе це в «Новій сім’ї». Весь наш невеличкий дорослий персонал працює на громадських засадах, тобто безкоштовно. Ми б залюбки отримували зарплату, але ніхто не дає. Через відсутність грошей від нас пішла в бізнес досвідчений психолог, що довгий час займалася з дітьми, допомагала їм розкритися. Тепер її намагаються замінити студенти-психологи, котрі періодично навідують нас і проводять з дітьми групові чи індивідуальні заняття.

Діти збираються в «Новій сім’ї» щодня після обіду й засиджуються до пізнього вечора. Частина займається танцями й співами, частина — вишиванням, інші сидять за комп’ютерами. Про рівень цих «аматорських» занять свідчать кілька десятків дипломів призерів і переможців різноманітних конкурсів, що розвішані на стінах. «Нова сім’я» налагодила контакти з дитячими будинками Запоріжжя й Санкт-Петербурга, куди час від часу їздить зі своїми концертами. Виступала вона і в Угорщині й Словаччині. Два роки поспіль діти займали перше місце в обласному і друге — в загальноукраїнському конкурсі «Звичай­не диво». Цього року на влаштованому благодійному концерті «Но­ва сім’я» заробила десять тисяч гривень, на які тридцятеро найактивніших дітей змогли відпочити на Чорному морі. Утім, практично на сто відсотків родинний будинок існує завдяки не власним заробіткам, а спонсорським коштам. Окрім численних місцевих підприємців, котрих до благодійництва залучає Валентина Червоноока, це й американське місто-побратим Ужгорода Корвалліс (штат Орегон), що подарував «Новій сім’ї» мікроавтобус, благодійний фонд із Голлан­дії «Доркас», який привіз і встановив ком­п’ютери. Завдяки спонсорам діти шиють костюми для концертів, їздять за кордон, отримують усе необхідне для свого розвитку і приємного дозвілля, проте мало хто знає, яких зусиль усе це коштує Валентині Червоноокій.

— Я вже так стомилася ходити й просити, — сумно зітхає Ва­лентина Семенівна. — Адже не кожен уміє відмовити чи навіть допомогти так, щоб не принизити й не образити, люди різні бувають. Але хоч як важко, все одно буду ходити, бо знаю, що це не для мене. Для себе я б у житті ніколи не просила, а для дітей буду…

Цього навчального року загальноосвітні школи закінчили семеро наших дітей, і всі вступили до вузів. Я така ЩАСЛИВА!..

У «Новій сім’ї» вихованці перебувають до працевлаштування. Дивовижний як на дитячий будинок факт — тут практично немає дітей, котрі йдуть працювати одразу після школи. Кожен має спочатку отримати спеціальність — в училищі, технікумі, а часто і в інституті чи університеті.

— Мені нещодавно дзвонили із запорізького дитбудинку, куди ми часто їздимо в гості, — каже Валентина Семенівна. — Питають: «Як вам вдається влаштовувати своїх дітей у вузи? Ми стільки б’ємося-б’ємося — і нічого не виходить». Мені здається, що в класичних інтернатах діти весь час перебувають під надмірною опікою, вони живуть на всьому готовому. А наші самі стараються чогось досягти, вони підробляють, де можуть, більш самостійні, а це дисциплінує, привчає досягати своєї мети. Цього навчального року загальноосвітні школи закінчили семеро наших дітей, і всі вступили до вузів. Я така щаслива!..

Кілька років тому заступник губернатора області запропонував В.Червоноокій очолити дитячий притулок у Виноградівському районі. Повз увагу чиновника не пройшов той факт, що за всі роки існування «Нової сім’ї» жоден із її вихованців не став бомжем, наркоманом чи злодієм, всі намагаються влаштуватися в дорослому житті, хоча багатьом доводиться дуже нелегко. Валентині Семенів­ні пообіцяли машину з персональним водієм, роботу не на громадських засадах, а з хорошою зар­платою, і не кількох волонтерів, а цілий штат професійних психологів, педагогів, санітарок. Проте вона відмовилася — просто не змогла покинути своїх дітей.

— Комусь може здатися, що якщо любиш свою роботу, віддаєш себе їй повністю, то працювати дуже легко й приємно, — каже Валентина Семенівна. — Але це не так. Діти до нас потрапляють зі складними характерами, і змінити їх зовсім непросто. Пригадую, якось один із молодших хлопців під час занять витягнув у старшої дівчини із сумки 20 гривень і втік. Коли ми виявили пропажу й побачили, що Сергія немає, все зрозуміли. Я подзвонила його опікунці — хресній матері — і вона знайшла його в кафе. Сергій встиг накупити собі солодощів, а старшому товаришу, кот­рий усе бачив, — пачку сигарет, щоб мовчав. Привели ми хлопця до себе, вивели на середину приміщення і влаштували товариський суд. «Як ти міг? — питаємо. — Адже в Світлани незряча бабуся, знаєш, як їм потрібні гроші?» А він у відповідь: «Вибач, я не знав, що в тебе сліпа бабуся, якби знав, не взяв би…» Як покарання ми заборонили Сергію приходити в «Нову сім’ю» протягом місяця. То він підходив до будинку, дивися здалеку, а заходити не наважувався. Після цього хлопець змінився. Ми перевіряли, навмисно залишали гроші — не бере… Взагалі, найбільше покарання для наших дітей — це заборона на якийсь час приходити в «Нову сім’ю». Усі з нетерпінням чекають, коли штрафний термін закінчиться, і знову повертаються. Це ж їхній колектив, їхня сім’я.

Зате час для своєї власної сім’ї Валентині Семенівні доводиться різко обмежувати. Зранку вона йде на роботу в поліклініку, після обіду займається з дітьми, і додому приходить тільки о 9-й вечора.

— Невістка обурювалася: «Ви б краще зі своїм онуком позаймалися, ніж бігати з чужими дітьми». А я їй у відповідь: «У Сашка є і мама, і тато, а в цих дітей — нікого». Зрештою, вона змирилася. Мій син і сам нам допомагає — домовляється про безкоштовні спортивні секції для дітей, возить нас у мікроавтобусі. Зате з онуком спочатку був цирк. Він теж часто приходить у «Нову сім’ю» і раніше, коли бачив, як хтось із дітей горнеться й лащиться до мене, страшно обурювався: «Відійди, це моя бабуся!» Ще й руками відштовхував. Але вже переріс це, скоро йому 13. Нещодавно ми їздили з групою дітей до Угорщини, то виявилося, що мій Сашко єдиний, хто вміє розмовляти угорською. Всюди виступав нашим перекладачем і був дуже гордий із того.

— Що дає мені «Нова сім’я», крім безперервної роботи й головного болю? — повторює моє запитання Валентина Семенівна. — І відповідає після невеликої паузи: «До нас потрапляють дуже різні діти, що росли в непростих умовах. Скільки в них злості на всіх оточуючих, бруду, вульгарності. І спостерігати, як вони поступово змінюються — кидають палити, «забувають» погані слова, розкриваються, стають зовсім іншими людьми — що може бути кращим?..»

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати