Ода закарпатському лікарю

— Добридень, Алло Микитівно, — привіталася я. — Приємно бачити Вас усміхненою, щасливою.

— Так. Я щаслива і радію всьому: і сонечку, що ви-гля-дає із-за хмаринки, і зеленому листочку, що залишився на дереві, і пташці, що весело щебече, і людям, які кудись поспішають. Я радію, бо вдруге народилася.

Так Алла Микитівна розпочала розмову про своє горе і про своє щастя. Горе, бо стався у неї серцевий напад. А щастя, бо повернулася вона з іншого світу до життя. За це щастя завдячує завідувачу відділенням кардіореанімації Ужгородської міської лікарні Олександру Анатолійовичу Сабініну та персоналу відділення. Скільки вагомих і теплих слів на адресу лікарів та медичних сестер було у розповіді цієї щасливої жінки. Не перелічити. А я поринула у спогади. Вперше Олександра Анатолієвичу, тоді ще молодого юнака Сашка Сабініна, я побачила на підготовчих курсах, коли він готувався стати студентом медичного фа-культету УжНУ. Він виділявся кмітливістю та наполегливістю. “ — Розумний юнак”, — подумала я.

Пройшли роки. З відомим вже не лише в місті, але й далеко за межами області, лі-карем-кардіологом, лауреатом різних нагород, я зустрілася в кардіологічному від-діленні на нараді, куди за-просили мене і тодішню мою аспірантку Наталку для обго-ворення наукової проблеми з впливу космічного випромі-нювання на серцево-судинні захворювання людини. Вра-зив мене сам факт, що при такій напруженій і важкій праці, коли щоденно потрібно спасати людей, дбати про налагодження роботи відділення, лікар ще знаходить час і порушує наукове питання про можливість передбачення стану хворих людей в тій чи іншій зовнішній космічній си-туації.

Після наради Олександр Анатолійович із зовнішнього мого вигляду встановив, що не все гаразд з моїм здо-ров’ям. Після обстеження дав лікарські поради.

А чи завжди ми до-тримуємося лікарських порад? Все відкладаємо на потім.

І раптом… в термі-новому порядку мене привезли в кардіологічне відділення. Я познайомилася з лікарем з Великої літери, людиною з світлим розумом, добрим серцем, глибокими професійними знаннями Володимиром Юрійовичем Шпонтаком, нині заступником головного лікаря міської лікарні. За те, що дотепер живу на цьому світі, завдячую йому. З тих пір завжди звертаюся до нього по допомогу, за порадами, бо щиро вірю в його про-фесійні можливості і його щире бажання надати допомогу хворій людині.

Де б не перебував Володимир Юрійович, при терміновій потребі його шукають всюди для допомоги.

Знаю ще Володимира Юрійовича як чуйного батька. Двоє його дітей — Славко і Сашка, поступили на навчання до ліцею, де з ними я познайомилася. Безмежна лю-бов мами і батька до дітей, достатня вимогливість, правильне, я б сказала педагогічне виховання — прояв поведінки і навчання дітей. Нині син Олександр навчається на інженерно-технічному фа-куль-теті УжНУ, а донька Ярослава пішла стежкою батька — студентка медичного факультету УжНУ. Коли син Олександр пройшов вступне випробування і вступив до університету, зустріла я випадково Володимира Юрійовича. Яка радість світилася в його очах! Здавалося, що він прагне обійняти весь світ і дякувати вчителям, що навчили основам науки, і дружині Оксані, що спонукала сина до навчання, і всіх людей доброї волі. Я також раділа їхньому щастю.

Коли донька Ярослава виконувала у школі науково-дослідницьку роботу на медичну тему, тут прийшов їй на допомогу батько: надавав по-ради, допомагав у технічному оформлені роботи. Мабуть, так у всьому. А Ярослава на ІІ етапі Всеукраїнського конкурсу — захисту науково-дослідницьких робіт Малої академії наук України, виборола друге місце. Маю надію, що це досягнення буде першою сходинкою в подальшій науковій роботі майбутнього лікаря.

Оптимізм хворого, віра в допомогу лікаря — багато важать під час виходу з критичного стану людини.

Перебуваючи тривалий час у лікарні, пацієнти знайомляться один з одним, обмінюються інформацією на різні теми, діляться своїми думками, своїм баченням тої чи іншої ситуації і, звичайно помічають все те, що відбувається навкруги. Буває, що пацієнт чимось не задоволений, примхливий. Вияв-ляєть-ся, що лікар є і психологом. Мить — і проблема вирішена. Хворий заспокоюється — і все гаразд. Спокійний душевний стан, затишок, чистота і доброзичливість панують у відділені. Помічаю, що кожний раз, коли у палату заходить лікар, медсестра чи санітарка, усмішка грає на їх устах, знайдеться добре слово при зверненні до пацієнта, добра інформація про ту чи іншу подію. Лагідні руки медсестер Мар’яни, Людмили, Ольги, Інни, Наталки чи Оксани — і болю немає.

Медперсонал і пацієнти — як одна велика сім’я. Всі знають новинки. Радіють, коли народжуються діти, онуки, ко-ли діти вступають до спеціалізованих шкіл, вищих нав-чальних закладів тощо. Гуманізм, високі моральні якос-ті, професіоналізм, етика — ось не повний перелік характеристики персоналу кардіологічного відділення.

Нелегка праця лікаря. Особливо в такому відділенні, де потрібна термінова та професійна допомога, яка дарує хворому найцінніше — життя. Скільки сил, енергії, емоцій витрачає лікар, рятуючи людину. Спостерігала, як лікар весь у поту, зморений після тривалої боротьби за життя хворого, повідомляє рідним пацієнта: “Все гаразд. Тепер потрібний спокій”.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати