Дзвони з кисневих балонів
“Бам-м, бам...” – глухо вдаряється в безмежний простiр. “Дзiн-н-ь...” – плаче, наче дитя, i заливається щасливим смiхом. Аж мороз поза шкiрою вiд того дивовижного передзвону. А старий монах Стратонiк все б’є i б’є звичайнiсiньким молотком у ряд дзвонiв.
– I в Румунiї чують наш дзвiн, – монах Стратонiк, за церковним саном – архiмандрит, киває головою на село попiд горою.
Поселення сусiдньої з Україною держави, що межує тут, на Закарпаттi, з гори видно, як на долонi.
– Я спецiально веселу мелодiю вибиваю, щоб людей не злякати. Ще подумають – бiда. Гарнi у нас дзвони? – усмiхається старий монах.
Хоча монастир ще тiльки будують, але дзвони вже є. I переробленi вони з... кисневих балонiв.
– Це не з розкошiв, а вiд бiди. Такий дзвiн кожна церква чи монастир можуть зробити. Бо ж купити справжнього не всi спроможнi. Дорого. Для таких дзвонiв потрiбнi балони не газовi, а кисневi, котрi використовують у медицинi й при зварювальних роботах. Щоб кожен мав свою мелодiю, балони потрiбно нарiзати рiзної довжини. Ось цей, довгий – глухий i басовитий, а найменшенький – чуєте? Як пташка заливається, – знову виривається з-пiд твердої руки монаха i торкається серця дивна мелодiя чудернацьких дзвонiв.
Вiд церкви до нас прямує стрункий чоловiк в чорному. Ступає обережно, наче боїться спiткнутися об тишу гiрського краю. Це 23-рiчний монах Пiмен. До постригу його звали Сергiєм. Пiмен незрячий. Йде на звуки дзвона. Несе менi гостинцi – печиво та сiк. Ще один з ченцiв – iєромонах Венекдит, йому 24, поїхав до Хуста. Ось i всi мешканцi церковки на горi.
– І ви збудуєте монастир? – виривається у мене запитання. Будiвельники ж нiкудишнi: один старий, другий незрячий.
– Збудуємо! З Божою ласкою все вирiшиться. Ми лише смертнi, – усмiхається Пiмен. – Ось тут (викидає руку у вiчну для нього нiч – авт.) – i буде монастир. Вiн матиме вісім келiй. Чотири монахи житимуть на першому, а чотири – на другому поверсi. Трiшки нижче викопаємо колодязь. Вже й маємо круги для нього. I церкву нашу плануємо зробити бiльшою. Куполи золотi поставимо. Гарно тут буде, – задумався молодий монах. Повертає незрячий погляд в бік хреста при дорозi. На цьому мiсцi археологи вiднайшли фундамент церкви i 24 людські скелети. То були останки монахiв. Їх костi були бiлi-бiлi...
Вiйськовий намет, як i лiжка, плиту та iнше кухонне начиння, монахам на новому мiсцi подарували їхні прихожани. Трапезна у цих будiвельникiв, як i все тут, дивна: стiл пiд вiдкритим небом прикритий лише дахом з брезенту.
Перша книга російською – у Грушевому?
– У X столiттi на цьому мiсцi стояв Свято-Михайлiвський монастир. Тут жило понад 500 монахiв. Монастир напряму пiдпорядковувався Константинополю. Монахи мали свою друкарня. Сьогоднi багато науковцiв стверджують, що перша книга росiйською “Апостол” була надрукована саме на цьому мiсцi, де ми з вами стоїмо – у Свято-Михайлiвському Грушiвському монастирi, – розповідає Пiмен, який вивчає iсторiю свого краю за спецiальними комп’ютерними програмами для незрячих і навчається у богословськiй академiї.
Отець Стратонiк кличе скуштувати його “марципанiв”. На висушенi в духовцi шматочки злiтаються оси й мiсцева дiтвора. Вже звикли, що монахи їх частують смачненьким. Чернець тiшиться, що я нiяк не вiдгадаю, з чого виготовленi його “марципани”? Виявляється: зi шкірок кавуна.
– Це Пiмен так акуратно шматочки нарiзав. Вiн у нас майстер на всi руки. Прибирає, готує їсти, в’яже вервечки. Бог послав менi гарних помiчникiв, i люди тут добрi живуть. Збудуємо монастир, – тiшиться старий монах. Для нього це вже друга вiдбудова. Для молодих ченцiв-будiвельникiв – перша.
– Гроші просимо у бiдних i багатих. Із собою нічого не заберуть. Ми помремо, а монастир стоятиме, – каже Пiмен і журиться, що iнформацiї про знищений у 1775 роцi Свято-Михайлiвський монастир мало. По крупинцi збирають.
До ченців приїжджають багато людей. Одні пропонують свою допомогу у побудові монастиря, інші просять допомоги. Щодня схиляються монахи в одвічній молитві. Вимолюють у Бога прощення за чужі гріхи, біди і хвороби. Моляться за живих і мертвих.