У "свій" рік закарпатське Пацканьово просто змушене вийти на новий рівень

Сільський голова Пацканьова Юрій Бонь

Село Пацканьово Ужгородського району, що знаходиться в 35 кілометрах від обласного центру, розташоване за відомішим Середнім. Невеличкий населений пункт (трохи більше тисячі населення, понад 400 хат) розташований на єдиній вулиці, що розтягується аж на 7 кілометрів вверх. Воно є крайнім у цьому напрямку. За Пацканьовим лише ліси й гори.

400-річна історія

Село мало чим відрізняється від більшості інших на Закарпатті. З промислових підприємств тут лише кар’єр, де видобувають облицювальний камінь. Донедавна цей об’єкт давав роботу двом десяткам місцевих жителів, однак уже близько двох місяців не діє через юридичні проблеми, тому роботу вдома пацканівці мають хіба що в звичайних для сіл державних об’єктах – сільраді, школі, дитсадку, пошті та ще в різноманітних торгівельних закладах.

Тому заробіток мешканці, як правило, шукають за межами села. Або тайстру на плечі – і в Москву, або в автобус – і на ужгородські заводи. До речі, за великим рахунком, ситуація з роботою не змінилася з радянських часів. Звісно, тоді діяв ще й колгосп, однак чимало людей так само знаходили роботу на ужгородських підприємствах («Турбогаз», «Мехзавод» тощо) або їхали за «довгим карбованцем» в Росію чи Середню Азію. Навряд чи жили там по-інакшому і в давніші часи. Це було звичайне поселення з працьовитими, звиклими до непростих гірських умов, людьми. Про що добре знає дослідниця історії Пацканьова, корінна його мешканка Марія Михайлівна Панько, колишня голова села (1980-1994 рр.), яка видала вже дві книжки, присвячені історії та місцевим народним традиціям.   

Перша згадка про Пацканьово датується 1600 роком (в 2000 відзначали 400-річчя), розповідає нам Марія Михайлівна. Існує декілька варіантів походження такої специфічної назви. Сама дослідниця дотримується версії і наводить її в своїй книжці, що назване село прізвищем засновника. Пацканів на Закарпатті дійсно чимало, хоча в даному населеному пункту родин з таким прізвищем нині немає. Дехто з дослідників припускає, що назва пішла від слова «паска». «Є така думка, що жінки Пацканьова були такими добрими газдинями, що випікали паски для королівського двору», – пояснює наша співрозмовниця. І третя версія – власне від пацюків. Село було засноване серед букових лісів, де люблять жити гризуни, бо харчуються зернятами буку. «Хоча це найбільш неприємна і, можливо, неточна, версія», – зауважує пані Марія.

Якихось особливих, специфічних, ремесел пацканівці не мали – були майстрами на всі руки і самотужки виготовляли одяг, взуття і здобували харчування. Марія Михайлівна пригадує, що ще коли була дитиною, одягалася в речі, виготовлені з власноруч вирощеної коноплі і взувалася в черевики на дерев’яній підошві з коров’ячої шкіри. «Я чим далі, тим більше дивуюся, які в нас розумні люди були, що буквально все могли зробити власноруч», – зауважує вона.

Справжні українці

Жили тут спокон віків українці та ще кілька родин євреїв та словаків. Останні опинилися тут десь випадково: словаки-склярі ходили селами, пропонуючи свої послуги, от дехто й осів у Пацканьові. Проте свою українськість місцеві мешканці підтвердили у 1919 році, коли сільська громада прийняла рішення підтримати Карпатську Русь, яку в Хусті намагався створити Августин Волошин.

За релігійними переконаннями були тут переважно греко-католики, які молилися спочатку в дерев’яній церкві, що згодом згоріла, проте про неї не забули. Нині місце, де стояв храм так і називається – Стара Церков. Нову ж, Свято-Михайлівську, збудували у 1776 році. Сьогодні в цьому храмі служать богу православні вірники, тож традиційні для Закарпаття початку 90-х років релігійні конфлікти не оминули й Пацканьово. На щастя, це вже в минулому.

Пишаються пацканівці своїми видатними земляками. Зокрема, першим закарпатським лауреатом Шевченківської премії скульптором Василем Свидою, генерал-лейтенантом Іваном Свидою, командувачем Сухопутних військ Збройних cил України, головою правління «Закарпатобленерго» Василем Ковачем та іншими.

А у нас - газ

Та це історія, а покращити сьогодення Пацканьова намагається молодий енергійний голова села Юрій Бонь, що був обраний на цю посаду в 2006 році. Юрій Васильович каже, що вирішив очолити село, бо прагнув зробити для малої батьківщини щось корисне, зауважуючи водночас, що коли йшов на цю посаду, то й не підозрював, наскільки це важка робота, тим більше в дотаційному селі, річний бюджет якого не дотягує навіть до 200 тисяч гривень. З того, що встиг вже зробити – газифікація, яка мала відбутися ще на зорі 90-х. Тоді, згадує пан Юрій, від селян навіть зібрали по сто карбованців заради проведення газу, однак шалена інфляція встигла ці кошти з’їсти і відстрочила благо цивілізації на довгих півтора десятка років.

Лише у 2007 газ нарешті з’явився в більшості селян Пацканьова, а в наступному році, сподівається наш співрозмовник, це питання буде закрите остаточно. Недарма пишається голова села й тим, що зумів зробити вуличне освітлення в Пацканьові, чого бракує навіть окремим вулицям Ужгороду. Це, до речі, вдалося втілити в життя, завдяки допомозі голови правління «Закарпатобленерго» Василя Ковача. Василь Ілліч не забуває, де він народився і регулярно допомагає розвиватися й покращуватися Пацканьову, а також до свят робить даруночки односельцям. Крім того, подбали й про презентацію села: розробили герб, написали гімн Пацканьова, в майбутньому, напевно, ще й свій прапор створять.

Що ж до планів на «рік Пацканьова», то Юрій Бонь мріє про капітальний ремонт сільської вулиці, хоча вона, знову ж таки, у відносно непоганому стані. Та про закінчення сільського футбольного стадіону. Через специфічний гірський ландшафт тут важко знайти достатньо рівний майданчик, проте таку територію таки знайшли, точніше розрівняли бульдозерами.

Однак – це все поточні питання, а мрією голови залишається посприяти створенню в селі чогось дійсно перспективного і довгограючого. Справа в тому, що населення Пацканьова зменшується. Не бачачи перспективи вдома, молодь шукає щасливого майбутнього деінде. Тому, наприклад, в місцевому дитсадку «Гроно» тепер вистачає місця і дошкільнятам, і всій школі I-II ступенів. Щоб зупинити такий неприємний процес, необхідно дати надію на благополучне життя вдома. Вихід Юрій Бонь бачить у розвитку туризму.

Майбутнє – в туризмі

Натхненний прикладами багатьох закарпатських сіл, що зуміли залучити до себе охочих відпочити і викласти за це кошти, Юрій Васильович вважає, що й Пацканьову є, що запропонувати людям. І, в принципі, з ним не можна не погодитися. По-перше, як свідчить історична довідка села, в урочищі «Свята вода» з-під землі б’є дивне джерело із специфічним запахом - сірчано-кисла вода. Віддавна приїздили сюди хворі. Привозили з собою домашнє начиння, облаштовувались тут у період між копанням і жнивами, тобто у липні, і лікувались. Біля криниці - невеличка галявина, куди пробивалось сонячне проміння. Тут хворі зігрівались після купання. Купалися у дерев’яних бочках привезених на возах із сіл. У бочки набирали води з джерела й нагрівали розігрітим у вогні камінням. То ж на думку, керівника села, було б логічно збудувати в Пацканьові санаторій, провівши до нього трубопроводом цілющу воду.

Крім того, село ідеальне для сільського туризму. Гірський ландшафт дозволяє вдосталь прогулятися, а густі ліси надають любителям можливість сходити по гриби чи ягоди. А за селом, переконує Юрій Васильович, є схили, придатні для встановлення гірськолижних підйомників.

Газдині й газди

Могла б зацікавити приїжджих і давня історія та фольклор села. Марія Панько в бутність керівником села «вибила» кошти на створення хати-музею, яка б зберігала місцевий колорит. Хата, до речі, сама має цікаву історію. Місце, де вона тепер стоїть, вже третє у цього будинку. Раніше її перенесли до сусіднього села Кальник і заново склали. А в 1927 році хату викупив пацканівець, що повернувся із заробітків у США. Грошовитий заробітчанин розібрав хатину, перевіз і заново склав у центрі села, де вона перебуває й зараз. А вже у 80-х роках активісти розпочали перетворювати її на музей, заповняючи різноманітним давнім начинням – посудом, одягом і т. ін. Як згадує, Марія Михайлівна, після відкриття музею вона подумала, що негоже, аби музей пустував, тому створила гурт, з місцевих жінок, які проводили в хаті вечорниці, співали народних пісень, проводили обряди. А назва гурту виникла сама собою. Марія Михайлівна пригадує, що запросили їх якось на обласне радіо, де й запитали, мовляв, як вас представити? «Та хто ж ми? – сказала керівничка хору. – Просто газдині». Так колектив і став «Газдинями». Виступають жінки й донині. Не так давно навіть стали героїнями Словацького фільма. Що розповідає про народні традиції краю. У Пацканьові телевізійники знімали обряд хрестин. А от з музеєм, на жаль, ситуація гірша. Нині він перебуває у доволі жалюгідному стані через відсутність коштів на ремонт.

Кошти – це взагалі найболючіша тема. Можна скільки завгодно тішитися щедрості природи, яка одарувала це село гарними краєвидами, густими лісами та оздоровчими водами та без серйозного інвестора, про це ніхто не дізнається. Та Юрій Васильович не розчаровується, вірить, що зможе знайти бізнесменів, що не женуться за блискавичною поживою і погодяться вкласти фінанси у довготривалий туристичний проект для власного добробуту, а відповідно й для більшого благополуччя пацканівців.  

Захопившись перспективою перетворення Пацканьова у туристичну родзинку, пан Бонь відвідує численні туристичні семінари, відкрив сайт села, де коротко викладена його історія та пропозиції щодо капіталовкладення і, що найголовніше, намагається не лише на словах дбати про Пацканьово, але й щось робити, причому не сумнівається в кінцевому успіху починань. Тому, сподіваємося, рік щура, що настає, дійсно стане щасливим для цього куточка Закарпаття і в майбутньому Пацканьово викликатиме асоціації не лише з противним гризуном, але й з місцем, де можна як слід відпочити, насолоджуючись унікальністю цього місця.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати