5 епох закарпатської політики

На зорі сучасної української державності Закарпаття перетворилося на якусь подобу Бермудського трикутника. Тут безслідно зникало усе. Зникали заводи, які спершу обростали різними кооперативами, потім поглиналися тими кооперативами та іншими ще хитрішими конторами, а відтак ті усі непомітно розчинялися у повітрі. Зникали залізничні колії, що колись густо оплітали місто, неначе павутинням. Зникали дитячі садочки. Споконвічне питання, з яким вовтузилися ще середньовічні схоластики, тепер формулювалося набагато свіжіше і гостріше, а головне – актуальніше: що щезне раніше – курка чи яйця? Птахоферма у Концові від Ужгородом наказала довго жити, але курятина з наших базарів не щезла. Щоправда, це були якісь дивні птахи – з величезними ляшками і практично без будь-яких інших частин тіла. Такі собі кури-ходулі, без голови і всього іншого. Якщо вони колись і квоктали, то з англійським акцентом. Їх так і називали – ніжки Буша. Яйця теж не щезли – тільки сильно подорожчали.

Це у радянські часи звичайний бізнес був злочином, тепер звичайний злочин ставав бізнесом. Головне було не попадатися, а якщо попадаєшся – відкупатися. Усе було просто, як табличка множення. Точніше – табличка ділення. Украв сам – дай украсти тому, хто вище. Але що при цьому моральніше – чи самому грабувати батьківщину, чи продавати її іноземцям? Залежно від відповіді на це “основне питання філософії” наша буржуазія розділилася на дві приблизно рівні частини – вітчизняних виробників та компрадорів.    

Влада хотіла віддатися вже кому-завгодно, як стара діва, але було абсолютно нікому. Ну не шукати же їй якихось нетрадиційних варіантів! Влада почувалася Наташею Ростовою на першому балу: “Невже вони не відчувають, як я красиво танцюватиму, як їм буде гарно зі мною?!”

Та ні – відчували, і навіть занадто відчували. Біда тільки, що їх самих ніде поблизу не було. Де вони те все відчували? А грець їх знає! Може, десь у Парижі чи Нью-Йорку. От тільки тут їх не було на гарматний постріл. Натомість ті, хто претендував на владу тут, не надто влаштовували і її саму. Проте гребувати не доводилося. Поплакавши задля годиться, вона погодилася їсти те, що дають. 

Тільки після створення тіньової економіки ті самі люди перейшли до творення тіньової влади.  Після кількох років пореволюційної нестабільності до влади в Ужгороді прийшли блискучі інтелектуали. Того року ми пишалися своїм унікальним місцем у світовій історії і світовій географії. Бо у нас була справжня історія з географією. Якщо Фінляндія була країною тисячею озер, а Індонезія – країною тисячі островів, якщо СРСР напередодні розпаду був країною тисячі президентів, то Ужгород нарешті став містом тисячі реформ. Як місто змогло їх усі реалізувати і при цьому ще й вижити, лишається однією з найбільших наших загадок. Але так сталося. Бо місто готове було проводити реформи до останнього ужгородця. Проте реформи скінчилися так само несподівано, як і почалися. Просто не стало чого красти. Після цього реформатори втратили до реформ всякий інтерес. Оптимісти довели місто до такого стану, який не снився песимістам навіть у їхніх у найстрашніших снах.

За золотим віком послідував срібний. Інтелектуалів, котрим забракло сили волі, змінили сильні орговики – так називали тоді лідерів, які відзначалися феноменальним організаційними здібностями. Комп’ютер, правда, виправляє це слово на “роговики” – ну машина, що з неї візьмеш, ніякої тобі політкоректності! Місто прокидалося і лягало спати за свистком. Порядку більше не стало, але регламентованості – так.

Бронзовий вік ознаменувався вже бізнесменами нової формації. Вони прораховували все на ходу. Уміли будь-що продати, купити і знову продати, але вже дорожче. Хлопці були зовсім не погані, тільки їм аж занадто не пощастило з епохою і країною, де довелося діяти. Вони були як воїни бронзового віку: ноги – на бойовій колісниці, в одній руці – віжки, в іншій – меч або спис. Навіть про лук зі стрілами у такій ситуації мовити не доводилося. Тільки ці були зв’язані ще більше – застарілим законодавством, політичною кон’юнктурою, власною корпоративною етикою. Ну і власницьким інстинктом, підприємницькою жилкою, без яких бізнесмена просто не буває. Тут вже не те, що меч утримати, доводилося навіть віжки відпускати. Так і випустили їх зовсім. Ужгород тоді змінився просто до невпізнання. У центрі старі будинки через один було покрито якимись дерев’яними конструкціями, причому було незрозуміло: чи то риштування для ремонту, чи просто якийсь ешафот із шибеницями. Чесно кажучи, більше виглядало на останнє.    

За цим послідував уже вік героїв. Не сказати, що край тоді так вже потребував героїв, але герої конче потребували його. Це були герої новітнього фольклору, новітнього епосу. Вони запам’яталися великою кількістю дотепних висловлювань і дещо меншим числом дотепних управлінських рішень. Вони вже уміли грамотно вибудовувати свій імідж, ретельно дбали про нього. На все інше не було часу. Хоча тоді якраз здавалося, що досить тільки замінити одного харизматичного керівника на іншого – ще більш харизматичного... Був час, коли у Мукачеві запровадили пряме президентське правління. Воно, може би, і в Ужгороді не завадило. Хіба мало у світі нормальних президентів? Але ті до нас у мери чи губернатори якось не поспішали – феномен Саакашвілі здивує усіх тільки через кілька років.

Наступний залізний вік, чесно кажучи, затягся. У владу пішли якісь Залізні Дроворуби. Вирубати усі закарпатські хащі вони так і не зуміли, зате тріски він них летіли наліво і направо. Одна з таких трісок поцілила і в мене, довелося піти з роботи. Хоча – не жалкую. Завжди той, хто надто висовувався із баранячого стада, неодмінно ставав цапом-відбувайлом. У принципі, і те дрібна рогата худоба, і те, але ж є нюанс, причому аж надто неприємний. Тому головне у нашій екології не пертися занадто уперед, не стрибати вище голови. Бекати собі і пощипувати травичку. Та інколи навіть самому хочеться змінити дієту. 

За Ющенка ми пізнали, що таке закон без влади. Закони приймалися дуже гарні, але влади, яка могла би їх реалізувати, просто не існувало. У столиці тривало незрозумілі пертурбації, про суть яких можна було тільки здогадуватися, а до окраїн центрові взагалі не було ніякого діла. Нас полишили на самих себе. За цих умов місто нагадувало Кейвіна із фільму “Один вдома”, тільки там покинутий напризволяще тінейджер давав жару двом дрібним злодюжкам, що полізли в його хату, а тут Ужгород відігрався на власних мешканцях. Бий своїх, аби чужі боялися! Щодня Ужгород із невинною мордочкою і ясним прозорим поглядом підносив городянам все нові і нові сюрпризи, щораз дошкульніші за попередні.

Натомість президентство Януковича строго повторювало добу Ющенка – тільки з точністю до навпаки. Тепер ми вже мали владу без закону. Закон був просто буквицями  папірці, на які ніхто не зважав. Ужгородці, щоправда, звикли упродовж кількох віків до графського монархізму, та все ж європейського штибу. Натомість тепер ми отримували щось цілком інше – і за масштабами, і за спрямованістю.

Були у цьому, звісно, і свої позитиви, адже краще мати справу з одним великим злодієм, аніж з тисячею дрібних. За тими всіма очі розбігаються, а тут хоча би знаєш, звідки остерігатися. А проте тодішня влада здійснила форсовану демілітаризацію України, залишивши всередині держави тільки ту зброю, яка необхідна для громадянської війни. І вона не могла не спалахнути – у формі чергової революції, яка черговий раз перевернула мою свідомість.

Після революції з кожним наступним роком правоохоронці повертали назад все більше вкраденого попереднім злочинними режимом. Правда, народ від цього все одно не багатів. Можливо, якось не так повертали, не у ті банки і фонди. Але життя продовжується, і скоро має початися шостий вік – який, цього ще не знає ніхто.