У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження.
Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.
Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються (…)
Ліна Костенко
Кожен свідомий громадянин України розуміє такі слова як Батьківщина, рідний край, рідна домівка. У тієї чи іншої людини ці поняття викликають власні асоціації. Наша країна – це наша мова, наші традиції, наше життя, до якого ми звикли. Це те, що ми любимо та цінуємо. Це стосується не лише України, а всього світу.
Так, в різних країнах злагоджено живуть не лише представники титульної нації, а й інші національності, які вважають себе повноправними громадянами держави. Але, на жаль, в Україні, яка нині важко, ціною навіть сотень життів своїх синів відстоює своє право на існування, деякі представники нацменшин часом озвучують тези, що йдуть в супереч поняттю українського громадянства. А сама наша державність подається як загроза національному існуванню представників інших народів, що живуть на території нашої країни.
Така непроста ситуація щодо нерозуміння поняття "громадянин" в цілому, без акцентування на національній приналежності, спостерігається зокрема і на Закарпатті: передусім угорці, а також русини, румуни, часом – не без зовнішнього впливу, ігноруючи державні інтереси, відстоюють виключно свої власні. Зокрема, реакція представників найбільш численних національних меншин Закарпаття щодо зареєстрованих у Верховній Раді трьох законопроектів про мову (проект закону «Про мови в Україні» №5556 від 19.12.2016р.; проект закону «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні» № 5669 від 19.01.2017р.; проект закону «Про державну мову» № 5670 від 19.01.2017р.) виявилася досить негативною.
У цих законопроектах передбачено розширення використання української мови у теле- та радіосфері, пресі, книговиданні, кінематографі та рекламі, освіті.
Але представники національних меншин вважають, що прийняття таких законопроектів призведе до «звуження їхніх прав, які закріпленні в діючому законодавстві, та спричинить дестабілізацію в багатонаціональних регіонах України, до яких належить і Закарпаття». Вони нібито «виступають за мовне розмаїття та хочуть, аби їх діти навчалися рідною мовою, а не проти української мови».
Таке невдоволення виглядає досить абсурдно. Адже прагнення до розвитку національної свідомості та збереження власної ідентичності на території своєї країни є завданням кожної держави. І Україна в цьому плані не вигадала нічого нового, а лише перебрала досвід провідних європейських країн.
Яскравим прикладом є Франція. Насамперед, слід зазначити, що мовна політика цієї держави ґрунтується на монолінгвізмі, тобто на внутрішньодержавній одномовності та характеризується використанням французької мови в усіх сферах життя. Слід підкреслити, що мови меншин державою майже не підтримуються, а «конституційні погляди не допускають приєднання Франції до міжнародних конвенцій, які визнають меншини як такі, та як носіїв колективних прав». Також, в країні діє закон про використання французької мови. Зокрема, у ньому зазначено, що використання французької мови «є обов’язковим для позначень, оголошень, презентацій, інструкцій до товарів, письмової, усної чи аудіовізуальної реклами». Крім того, всі написи й оголошення, розміщені на вулицях та в громадському транспорті, мають бути французькою мовою.
З метою розширення масштабів функціонування французької мови ще 1970 року була створена Міжнародна організація франкофонії (МОФ), головним покликанням якої є сприяння розвитку різнопланового співробітництва між повністю або частково франкомовними державами, яке включає актуальні напрямки міжнародного співробітництва.
Також вимогою уряду є оформлення комерційних оголошень та реклам саме французькою. Крім того, немаловідомим фактом є боротьба французів з англіцизмами. Будь-яке слово англійського походження, яке потрапило до французької мови, адаптується та замінюється своїм, наприклад: week-end – fin de la semaine ( вихідні дні) beefsteak - bifteck (біфштекс) і т.д.
Ще одним прикладом проведення мовної політики в країні є Польща. Зокрема, політиками та експертами був розроблений закон «Про польську мову», в якому зазначається, що використання державної мови в теле- та радіосфері займає щонайменше 30%. Мова національних меншин використовується, як допоміжна, за умови, що на території проживає 20% представників нацменшини.
Особливу увагу слід звернути на проведення мовної політики в Латвії. Так, закон про державну мову передбачає, що всі мови, крім латиської, є «іноземними», не роблячи винятків для мов меншин (ст. 5), крім лівської, яка визначається як «мова автохтонного населення, щодо якого встановлені особливі обов’язки держави» (ст. 4). Закон не передбачає винятків для місцевостей, населених переважно особами, які належать до інших нацменшин. Проте, закон про державну мову визнає право меншин використовувати іншу мову у приватній сфері (частина 4 статті 1) і навіть допускає «пропорційне» втручання держави в питання вживання мов у приватній сфері, якщо це виправдане «законними інтересами суспільства». Наприклад, питання, які стосуються здоров’я та безпеки суспільства, суспільного порядку (частина друга статті 2).
Більше того, в Латвії передбачена відповідальність за порушення мовного законодавства. Зокрема, адміністративна відповідальність за порушення нормативних актів, що стосуються використання мов, установлена законодавством Латвії з 1992 року.
Литва також не стала винятком щодо мовного питання. Наприклад, закон «Про державну мову» передбачає обов’язкове володіння литовською мовою для керівників, чиновників державних і місцевих закладів, керівників і т.д. При чому, компанії та установи зобов’язані надавати послуги населенню державною мовою.
Як і в Латвії, в Литві аудіовізуальні програми та кінофільми, які демонструються публічно, дублюються державною мовою, або мають литовські субтитри. Зазначено також, що назви й описи товарів і послуг, які надають у Литві, мають бути державною мовою. Контроль за виконанням закону покладено на спеціальний орган – Інспекцію з державної мови.
Ще однією європейською країною, яка дотримується впровадження мовної політики, є Німеччина. Німецька мова має статус державної. Окремого закону про захист німецької мови немає. Проте мовна кодифікація полягає в захисті мови від вживання англіцизмів та американізмів. У зв’язку з тим, що на сьогоднішній день в ФРН проживає близько 9 мільйонів іноземних громадян, зокрема близько 3 мільйонів турків та 1,5 мільйона арабів, які загалом не бажають інтегруватися в німецькомовне культурне середовище, влада Німеччини стурбована такою ситуацією та з метою її змінити пропонує багато можливостей для вивчення німецької мови – наприклад безкоштовні курси німецької мови майже 30 мовами для початківців і з базовими знаннями, мовний курс у режимі онлайн, який відображається в 30 лекціях, наявність радіохвилі, що має вихід на міжнародні частоти та працює власне для потреб іноземців.
Отже, питання розширення використання державної мови в усіх сферах життя суспільства є нормальним явищем в багатьох провідних країнах світу. Дії представників нацменшин, які перешкоджають державній політиці популяризації використання рідної мови в країні, яка є єдиним для того чи іншого народу, є неприпустимими у цивілізованому суспільстві.
Україна запроваджує одні з найпрозоріших підходів до забезпечення всіх прав та свобод національних меншин. Тому будь-які невдоволення щодо мовної політики в України є лише черговим деструктивом з боку зацікавлених осіб.
Зокрема, зареєстровані у ВРУ законопроекти про мови, на думку невдоволених представників нацменшин, начебто не відповідають положенням Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, підписаної 5.11.1992 р. у м. Страсбург. Але в пункті 5 Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» чітко вказано, що «при застосуванні положень Хартії (994_014) заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії».
А отже, і в цьому випадку виправдань для боротьби проти зміцнення позицій української мови як державної в Україні немає жодних.