Переклали видатного естонця викладач кафедри угорської філології Ужгородського національного університету Микола (Міклош) Антоненко та закарпатський поет, популяризатор так офіційно й не визнаної русинської мови Іван Петровцій.
163-сторінкова збірка дивних за формою і змістом, зовсім не «класичних», у загальному розумінні цього слова, новел, мініатюр, віршів, казок та афоризмів вийшла накладом усього 500 примірників. І, як личить якісній літературі, вона позбавлена національно забарвленої «шароварщини». Хіба що новели, в яких герої звуться тягучими іменами на кшталт «Гуус» чи «Лііна», видають «естонськість» автора. Який народився 1935 року, малим разом із батьками був депортований до Сибіру і жив у засланні з 1949 по 1954 рік. Після дозволу повернутися до Естонії навчався в Талліннському політехнічному інституті, згодом, у 1967 році, закінчив московський Всесоюзний державний інститут кінематографії (славетний «ВГІК») за фахом кінодраматург, працював редактором на студії «Талліннфільм», написав сценарій до фільму «Остання реліквія», що став лідером кінопрокату СРСР 1971 року. Та основна діяльність Валтона — письменництво. Він став новатором у консервативній до нього естонській прозі і на довгому життєвому шляху встиг поекспериментувати майже у всіх жанрах — від реалізму до сюрреалістичних новел, видавши 55 книжок — збірок сатиричних, філософських, афористичних творів. У незалежній Україні видався двічі — обидва рази в Ужгороді, у 2005 році та нинішньої осені. Давній Ужгород Валтон вибрав не випадково — адже тамтешня кафедра угорської філології при УжНУ залишається практично єдиним в Україні науковим центром, у якому на професійному рівні досліджується література фінно-угорських народів, зокрема й естонського.
