"Іспанець" з Закарпаття воює з Україною у серці (ФОТО)

Віталій Тенкач родом з Іршави, що на Закарпатті. Він має тихий голос, але погляд у нього пронизливий.

Коли почалися заворушення в Україні, він особливо гостро відчув, як сильно любить свою Батьківщину. Вона ж для нього понад усе. І це є правдою, наболілою й усвідомленою.

Тож чи міг він бути за кордоном, коли його держава в небезпеці? 2014 року Віталій повернувся до України

— Коли дізнався, що відбувається в Україні, то, не вагаючись, разом з однодумцями з нашої діаспори одразу прилетів додому. Нас було 35, — розповідає Віталій Тенкач. — Шлях боротьби почався ще з Майдану. Коли на Сході України сталася біда, спочатку знайшов себе у волонтерстві. З перших днів їздив з Ізюма до Слов’янська. Возили воду, їжу… Важко було нам спочатку. Навіть дуже.

Сьогодні багато хто (і вороги) добре знають «Іспанця», командира розвідроти 34-го омпб.

Підлеглі ще називають його Батя. Це й недивно, адже Віталію не з чуток відомо, що таке війна.

— За Союзу я служив прапорщиком, після його розпаду поїхав до Чехії, згодом — до Югославії. Там почалась війна, і я залишився вільнонайманим. Далі на мапі мого життя з’явилась Іспанія. Там 1999 року отримав громадянство, багато працював, мав свою фірму. А з 2008-го по 2010 рік служив у Іспанському легіоні в Афганістані, — згадує Віталій.

На думку бойового командира, порівнювати ці війни, звісно, не можна, проте візитна картка росіян залишилася незмінною. Як у Югославії (і не лише там), так і на Сході нашої країни вони всюди сунуться зі своєю «допомогою». Віталій свого часу об’їздив Росію вздовж і впоперек і знає, що в них і власних проблем вистачає.

Віталій Тенкач брав участь у боях під Горлівкою, Зайцевим, у Пісках.

— 2014 року в нас не було нічого: ні форми, ні техніки, ні належного забезпечення. Пригадую, коли мені з Іспанії прислали форму, то я багатьох тоді вдягнув, а ворог роздмухав недолугу новину, мовляв, до нас Іспанський легіон прийшов на допомогу, — з усмішкою згадує боєць. — Нині легше. Місцеве населення переважно проукраїнське, чимало людей пристають на наш бік, вони наче прозрівають…

За час служби Віталієві траплялось і сумне, і веселе. Було таке, наприклад, що йомудовелося вітатися з ворогом, який був у засідці, і поки той зрозумів, хто є хто, він знешкодив кулеметника. Часто заходила рота «Іспанця» на ворожі території. Якось їм навіть довелося між «ДНР» і «ЛНР» по ріллі повзати, відшукуючи безпілотник.

— По-різному бувало. І два, і три дні повзали, але я завжди казав хлопцям перед боєм: головне не тікати від свого страху, згодом призвичаїтеся. Війна — то не жарти, і соромитися нема чого, — розповідає Віталій.

«Іспанець» назавжди запам’ятав обстріл під Зайцевим. Тоді в них згоріло усе: і техніка, і зброя. Лупив ворог, не дай Боже! Один кунг уцілів. Але закарбувалися в пам’яті бувалого воїна не свист куль і вибухи, а кіт, який, добре знаючи, що робити під час обстрілу, стрибнув під танк разом із Віталієм. Дикий кіт, який ніколи не йшов до рук, заліз за пазуху бійцеві й півдня там просидів. А ще Віталій ніколи не забуде, як після обстрілу із напівзгорілого намету виліз кухар і запитав, струшуючи попіл із чола: «Що то було, хлопці?» Ось такий богатирський сон мав чоловік!

Іще не раз згадає Віталій бій під Дзержинськом (нині — Торецьк):

— Тоді ми пішли в наступ, почали виганяти ворога, мов шолудивого пса, з Костянтинівки на Дзержинськ, пішли на Горлівку. Такого шуму наробили, хоча кількісна перевага аж ніяк не за нами була. А ще зіткнулися з таким: ворог не забирав тіла своїх, хоча їхня пропаганда стверджує, що «русскіє своіх нє бросают». Отакий цинізм. Це в нас із героями прощаються, схиливши голови й стоячи на колінах…

Під крило свого командира залюбки повертаються служити хлопці. Коли ж йому, п’ятдесятирічному, випадало бути у відпустці, то він не міг зрозуміти, чому молоді й здорові чоловіки не в армії, а протирають штани у дворі. У цьому він весь — прямий і непримиренний борець за незалежність Батьківщини.

Сьогодні Віталій Тенкач після автокатастрофи перебуває у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону. Після того як лікарі його врятували, ним опікується, мов добрий янгол, волонтер Андрій Танцюра.

— Він потрапив у шпиталь у важкому стані. Пошкоджено хребет, переломи ребер, кісток тазу, ніг, розірвано легеню. Коли «Іспанець» опинився на операційному столі, шанси, що він виживе, були мінімальні, але лікарі госпіталю зробили неможливе, і він залишився живий, — розповідає Андрій Танцюра. — Життя Віталія було на волосині. Нині наш герой потребує дорогих препаратів для лікування.

Поруч із Віталієм і його Тетяна… Історія кохання цих людей така ж незвичайна, як і вони самі. Вона — перше й світле шкільне кохання. Лукава доля їх розвела так далеко, як могла, аж по різних країнах. Тетяна працювала в Італії, але духом ця вродлива й сильна жінка не поступається нашому герою, тож 2014 року повернулася в Україну й нині служить у 80-й окремій аеромобільній бригаді та готується незабаром захищати країну в районі АТО. Поки є можливість побути з Віталієм, вона поруч, аби не розгубити дорогоцінних секунд…

«Іспанець» не за нагороди, хоч має їх чимало, захищає свою країну від російського агресора, у нього є донька й двоє онуків, а ще він вірить у те, що все рано чи пізно зміниться. Нехай сьогодні живе війною, але, як він часто каже: «Нас не роз’єднали, а об’єднали! Ми тепер — ядро! Ми, українці, дуже сильна нація. Споконвіку так повелося, що роздратувати нас важко, та якщо це вдалося, то вже не зупинити. А я ще повернусь, хай лишень на ноги стану, там у мене боржок!»